Багато, багато, багато золота

З кожним днем газетні статті ставали все істеричніші, трагедія рікою лилася з газетних шпальт. Але, як воно часто траплялося в житті, трагедія закінчилася комедією. Через тиждень всьому світові стало відомо, що жодна волосина не впала з голови жодного полоненого. Більше того, уряд революційного Кардосу мав намір обміняти полонених на цвяхи. Так-так, на звичайнісінькі цвяхи. Революційний острів починав господарчу відбудову, а оскільки своєї індустрії він поки що не мав, то в господарстві цінувався кожен цвях.

“Жовта” преса прикусила язика. Ліві та ліберальні газети доволі навтішалися цим незвичним обміном, а організатори інтервенції, щоб хоч як-небудь зберегти свій престиж, мусили в поквапцях скуповувати цвяхи.

Так закінчилася спроба повернути порядок речей: хто не працює — той солодко їсть, а хто працює — їсть з милості того, хто не працює.

І ті, що організовували авантюру проти революційного острова, і ті, хто безпосередньо брав участь у цій авантюрі, найбільше полюбляли кав’ярню “Орхідея”. Мабуть, тому, що стояла ця кав’ярня на самісінькому березі океану. Сидячи на терасі кав’ярні “Орхідея”, вигнанці голодними очима гризли горизонт, сьорбали каву й бакарді, смоктали сигари і лаялись. Подумати тільки, від білих вілл, від звичного укладу життя їх відмежовувало яких-небудь сімдесят морських миль. Вони ніяк не могли збагнути, що справа тут зовсім не в милях і від минулого їх відмежовують не милі, а щось інше. Й вони починали скиглити. Спочатку лаяли уряд революційного острова, потім босоту, яка наважилася так вчинити із своїми хазяями, і, нарешті, гризлися між собою. Кожному здавалося, що все сталося з вини сусіда.

Сеньйори сиділи у кав’ярні всі як один у чорних костюмах і були дуже схожі на могильників. А стояла ж люта спека, і навіть вітерець з океану не освіжав їхніх розчервонілих пик. Сеньйорам дуже хотілося б роздягнути свої чорні піджаки, порозв’язувати свої чорні краватки, розстебнути сорочки й почухати волохаті груди. Але сеньйори не могли й цього зробити, бо тоді вони б не були сеньйорами. Сеньйорам залишалося пріти, коритись і лаятись.

Сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, колишній власник мало не третини острова, кипів гірше всіх, бо з його казкового багатства йому вдалося врятувати менше за всіх. Усе залишилося там, на острові. Чималеньку суму з врятованого він заплатив спочатку за зброю, а потім… за… цвяхи. Сеньйор тепер не міг навіть дивитися на океан. Йому здавалося, що дно океану від Кардосу до Мільво вимощене його кревними грішми.

Сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра кричав найголосніше:

— Сеньйори, куди ж дивляться великі держави? Невже вони не розуміють, що приклад Кардосу можуть використати інші голодранці? Навіть їхні власні? Сеньйори, я не розумію, чому ніхто не вживає заходів? І чому тут, у Мільво, голова комітету “Патріоти Кардосу” спить?

З найдальшого кутку почувся скрипучий бас:

— Він не спить, сеньйоре Осандро, він п’є каву. Ви щось мали мені сказати?

І голова комітету “Патріоти Кардосу”, огрядний і каракатий Хуан Вертес, з чашечкою кави в руках рушив до столика, де сидів сеньйор Осандра. Сеньйор Осандра трохи розгубився, він знав, що з сеньйором Вертесом лаятися було не варто навіть там, на Кардосі. Хуан Вертес на Кардосі очолював фірму, яка не була ні застрахована, ні зареєстрована в жодному податковому управлінні. І сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра не раз користувався послугами Хуана Вертеса. Коли треба було позбутися занадто активного лідера профспілки, чи редактора лівої газети, чи адвоката, який насмілювався вести справи наймитів, варто було звернутися до Хуана Вертеса — й людина зникала назавжди. Зникала людина. Труп, правда, знаходили. Й труп цей ні в кого не викликав сумніву, що лідер профспілки, чи редактор, чи адвокат стали жертвою нещасного випадку. Люди то потрапляли під автомобіль, то чомусь падали з власних балконів, то топилися, то забували вимкнути на кухні газ. Словом, Хуан Вертес талановито керував фірмою, яка продукувала й навіть експортувала смерть. Кадри він завжди підбирав особисто, і кадри його працювали бездоганно. Коли траплялися помилки, Хуан Вертес сам їх виправляв, та так, що той, хто припускався помилки, вже більше ніколи не робив їх.

На Кардосі Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра міг не боятися Хуана Вертеса, бо Вертес жив за рахунок таких, як Осандра, але тут…

— Ви хотіли щось мені сказати? — Вертес зупинився біля столика Осандри.

Голос його став лагідним і ніжним, але у кав’ярні відразу ж стало тихо, бо всі відчули, що Хуан Вертес сердиться і зараз кавна гуща може опинитися на голові Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандри. Кав’ярня набрала повні груди повітря, кав’ярня завмерла, кав’ярня приготувалася до неабиякого видовища. Приємно, знаєте, сидіти, попивати каву, сьорбати бакарді й спостерігати, як через два столики від тебе луплять по пиці вчорашнього мільйонера.

Але любителі незвичайних видовищ мусили розчаруватися. Біля столика Осандри виріс якийсь молодий джентльмен і, вклонившись спочатку Осандрі, а потім Вертесу, сказав:

— Шановні сеньйори, приношу свої найщиріші вибачення за те, що порушую вашу дружню бесіду, але маю щось сказати вам обом. Тут, у кав’ярні, знайдеться окремий кабінет, де ми могли б порозмовляти. Я не заберу у вас багато часу, сеньйори!

Осандра вхопився за пропозицію молодого джентльмена обома руками. Вже ж краще втратити хай і на непотрібну розмову кілька хвилин, ніж ходити потім тиждень з синцями під оком. Сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра ґречно підвівся з-за столика, готовий іти за молодим джентльменом куди завгодно. Але Хуан Вертес не квапився:

— З ким маю честь? — холодно запитав він.

— Пробачте, сеньйори, я не засвідчився. Джошуа Сміт.

І молодий джентльмен галантно вклонився обом сеньйорам. Поміж чорноволосих спітнілих сеньйорів, чиї животи на” лягали на мармур столиків, білявий стрункий джентльмен виокремлювався, як кібець з-поміж граків.

У Хуана Вертеса було пильне око і собачий нюх. Джошуа Сміт його зацікавив.

А Джошуа Сміт уже взяв за лікті обох сеньйорів і делікатно вивів із загальної зали кав’ярні до напівтемного окремого кабінету, де стояли один-єдиний столик і троє плетених стільців. Сеньйори здивувалися, побачивши на столику лише миску з водою, але Джошуа Сміт запросив їх до столика таким рухом, ніби там були найкращі вина та наїдки. Сеньйори знизали плечима, але сіли. Щось було в цьому Джошуа Смітові таке, що примушувало скорятися. А він же не був ні нахабним, ні владним, ні занадто люб’язним.

— Я не відберу у сеньйорів багато часу, — сказав Джошуа Сміт, — вельми важлива розмова забере у нас десять-п’ятнадцять хвилин. Потім, звичайно, ця миска буде непотрібна і до столу буде подано все, що годиться, але зараз я прошу уваги.

За тими словами Джошуа Сміт дістав із кишені тюбик… як спершу здавалося обом сеньйорам, тюбик з зубною пастою, акуратно згвинтив шапочку…

Хуан Вертес схопився на ноги так, що перевернувся стілець:

— Сеньйоре Осандра, невже ви не бачите, що нас, як останніх дурників, заманив сюди проклятий комівояжер! Він думав, що ми сидимо тут і тільки мріємо, як би купити партію зубної пасти, що її виготовляє його паршива фірма! Щастя цього хлопчиська, що я в доброму настрої… інакше йому зубна паста більше ніколи не знадобилася б. Ходімо!

Джошуа Сміт і вухом не повів, він вичавлював з тюбика якусь масу, але коли Хуан Вертес ступив до дверей, то почув голос, якому не можна було не скоритись:

— Сядьте і дослухайте до кінця! Коли ви підете з цього кабінету зараз, вам дуже довго доведеться сидіти біля моря і чекати погоди.

Хуан Вертес, від чийого погляду холола кров у жилах сотень людей, слухняно посунув свій стілець і сів, як школяр.

А Джошуа Сміт, не звертаючи більше уваги на Хуана, розминав у руках масу з тюбика. Вона нагадувала тісто, тільки тісто напівпрозоре. Сеньйор Осандра був комерсантом і не виявляв такого нетерпіння, як Вертес. Навіть тоді, коли Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра не збирався нічого купувати, він з цікавістю розглядав зразки нових товарів. І цей комівояжер… цей, як його, Джошуа е-е-е… Сміт зовсім його не дратував, навпаки, викликав до себе деяку симпатію, і коли б сеньйор Осандра був зараз на Кардосі і мав усе, що він там залишив, він переманив би цього хлопця до себе. Такі енергійні й наполегливі комівояжери на дорозі не валяються.