Ковчег Всесвiту

— Я накажу Гердові відшукати оцей притон і живцем здерти з вас шкіру.

Скрипнувши зубами, Ендрю звернувся до вчителя:

— Семене, погуляй з півгодини. В мене є інтимна розмова з Президентом… Власне, ти можеш вирушати просто до в’язниці. Наші друзі будуть звільнені, можеш не сумніватися. Приводь їх сюди. І якомога швидше.

Тим часом у в’язничній камері також не спали. Кривошеєв і Максим, лежачи на голих матрацах, неголосно перемовлялися. Те, що їхню розмову, безумовно, записували на плівку, довелося ігнорувати.

— Спробую зв’язатися з нашим головним. Він мусить знати, що мене затримано, — задумливо дивлячись у стелю камери, сказав Максим.

— Як ви зв’яжетесь? — здивовано запитав Кривошеєв. — Хіба у вас є рація? Але ж нас роздягали наголо. Як вам вдалося її пронести? — Зненацька спохопившись, Іван затулив рота долонею. — Дурень! Я не повинен був цього казати.

Максим засміявся:

— Моєї рації вони не відберуть. Я вмію проходити крізь стіни.

— Вам можна позаздрити, Максиме: ви ще здатні жартувати.

— Які там жарти? Хто не володіє цим умінням, той для Галактичної Варти не годиться. До речі, ця властивість людської природи, так звана медитація, була відома ще нашим далеким предкам.

— Для кого далеким — для вас чи для мене? Тут-бо наші з вами уявлення не співмірні.

— Ще б пак! Для мене ви також далекий предок. Але не про це мова, пане Кривошеєв… Мені треба зосередитись.

Максим заплющив очі. У Кривошеєва було таке враження, ніби він раптово заснув. Так тривало кілька хвилин. А прокинувшись, Максим підвівся з ліжка й почав швидко ходити по камері. На обличчі проступала заклопотаність, у рухах з’явилися рвучкість і нетерпіння.

Кривошеєв мовчав, очікуючи, що Максим сам пояснить причину свого раптового збудження. Нарешті гість-полоня-ник спробував заговорити:

— Вони зважились на таке… Цікаво, що їм це вдалося… Ми не довго тут засидимось.

— Не розумію, — невдоволено буркнув Іван. — Говоріть ясніше.

Максим підвів очі до стелі: мовляв, нас підслуховують. Відтак заговорив тоном професора, що читає лекцію студентам:

— Коли ми дивимося на людину й думаємо, що бачимо її такою, якою вона є насправді, — ми дуже помиляємося. Наші очі споглядають не власне людину, а лишень білкового робота, котрим послуговується людина. Саму ж її ми не бачимо, бо в сутності своїй вона зовсім не тіло… Я хочу сказати: не речовинне утворення. Власне, людина — організм астральний. Деякі люди вміють жити на двох планах — на речовинному й астральному водночас. Чули про таке?..

— Чув, — починаючи розуміти, про що йдеться, відповів Кривошеєв. — Мені ще на Землі доводилося про це чути. Індійські йоги запевняли, що вміють жити поза тілом. Тіло при цьому можна покласти в труну й засипати землею. На цілий місяць. А через місяць відкопували — й воно оживало.

— Йоги справді дещо знали про життя в астралі. Але то був тільки буквар, не більше.

Після паузи Максим поважним тоном звернувся до Кривошеєва:

— Мені треба порадитися з нашим керівником.

— Але чим я можу допомогти? — безпорадно знизав плечима Кривошеєв.

Максим пояснив з дружньою посмішкою:

— Тим, що не звертатимете на мене уваги. Якби я вам цього не розповів, ви б не збагнули, що зі мною діється. Може, й лікаря б викликали.

— Гаразд, — напівжартом відповів Іван, — продирайтеся крізь стіни. Я почергую біля вашого біоробота.

Нараз Максимове тіло зробилося схожим на мумію — не здригнуться брови, не ворухнуться губи. Мовби це й не людина, а лишень подоба людини, виготовлена з гутаперчі. Цей стан тривав понад півгодини. Потім Максим розплющив очі, хвилин зо дві пролежав непорушно — й, бадьорий, відсвіжений, звівся на ноги:

— Варта стежить за тим, що діється в колонії. Радять іще раз поговорити з Макаровим. Якщо не допоможе… Тоді вони самі ним заопікуються.

— Невже ви справді побували на своєму кораблі? — вислухавши Максима, запитав Іван.

— Не на своєму. Я побував на базі. Пригадуєте Фіолетового Геракла?

— Виходить, поруч з нами є люди звідти, від вас… Вони все бачать і все знають… А ми про них не знаємо нічого.

— Виходить, — з дружнім лукавством відповів Максим. І вже серйозно додав: — Яка б то була варта, коли б вона нічого не бачила й не чула?.. Всесвіт живий усюди. Вістрям шпильки не відшукати місця, де б не було життя.

Не встигли вони завершити розмову, як до камери увійшов Герд:

— Президент наказав вас звільнити. Не гнівайтеся на мене, благаю. Я тільки виконував службовий обов’язок.

«Скільки ж їх було! — подумав Кривошеєв про Герда. — Вони завжди однакові. Не почувають себе винними, бо тільки виконували накази. Насправді ж вони винні тим, що не зуміли стати людьми. Але цього їм пояснити не можна — не второпають».

Якби навіть Семен їх не покликав, Максим все одно повів би Кривошеєва до штабної печери: перебуваючи в ас-тралі, він чув і бачив усе, що там діялося. Зараз не можна дістатися до штабу через обсерваторію — спершу слід позбутися Гердових шпиків, загубитися в катакомбах, а вже потім продиратися туди, де тепер перебував Президент. Ендрю, видно, непоганий співбесідник, якщо зумів так швидко умовити Макарова, аби той звільнив інженера й галактичного гостя.

Та ось нарешті Президент зустрівся з представником Галактичної Варти. Обличчя в Макарова було зім’яте, в очах згустилася втома. Мабуть, за допомогою Ендрю він дещо встиг зрозуміти — принаймні йому не довелося пояснювати елементарних речей. І все ж пихи у нього не поменшало.

— Я волів би, щоб цих, — Макаров з ледь прихованим презирством показав на Семена й Ендрю, — тут не було. Я вже зазнав доволі принижень. Годі! Плебс мусить знати своє місце.

— Ми всі тут однакові, — зауважив Кривошеєв. — У твоїх жилах, Степане, тече не голуба кров. Мені це добре відомо.

— Тут немає ні Івана, ні Степана. Існує певний рівень, на якому я згоден розмовляти. Або розмова взагалі не відбудеться.

Ендрю підвівся й узяв Семена за лікоть:

— Щодо мене, то я з цим «володарем Всесвіту» вже достатньо наговорився. Кров у нього справді не голуба.

Ендрю й Семен зникли за портьєрою, яка ховала від очей Президента отвір таємного тунелю. В печері лишилося троє — Макаров, Кривошеєв і Максим, Інженер уважніше придивився до обличчя Макарова й помітив, що ніс у нього трохи витовщений, на білій сорочці, яку було видно з-під халата на грудях, проступали плями загуслої крові. На шиї синіли сліди від нечемних пальців. Але Степан не скаржився, отже, не було й причини це згадувати.

— Маю повноваження обговорити з вами деякі аспекти галактичного права, — офіційно розпочав Максим.

— А хто ви такий? — гидливо ворухнув куточками губів Президент. — Ви всього тільки лазутчик. Таємно вдерлися в Космічну Колонію…

— Помиляєшся, Степане, — стримано зауважив Кривошеєв. — Колись ти викинув Максима у відкритий космос. Галактична Варта повернула йому життя. Він — законний громадянин колонії. І до того ж представник Галактичної Варти.

— Закони тут видаю я. Так було, так буде!

— Так справді було, — погодився Максим. — Але чи буде надалі, залежатиме від вашого розуміння законів Пантократора.

Зціпивши пальці обох рук на животі, Макаров глумливо розреготався:

— Насамперед поясніть, хто ж він є, ваш Пантократор — мужик чи баба?.. То ви його називаєте Галактичною Матір’ю, то він раптом здобуває чоловічі риси. Він що — гермафродит?

Максим, не приховуючи жалю, поспівчував:

— З цього все й починається. Там, на Землі, ви могли й не бачити Галактичної Монади. Від землян вона закрита пиловою хмарою. А тут… Невже академік Лі Чунь жодного разу не запрошував вас до телескопа?

— Ви не відповіли на моє запитання.

— Гаразд, спробую… Панктократор — це Світло, Що Мислить… Мислить, живе, відчуває і творить із себе самого… Мозок і серце Галактики. Центр її сил, мас і енергій. Але й таке визначення не є повним. Найповніше визначення — Бог. Батько й мати водночас. Проте… Людські уявлення про статі у цьому разі перетворюються на метафору. Вони є необхідністю природи лише там, де існує смерть. У вищих світах розумні істоти на чоловіків і жінок не діляться. В цьому немає потреби.