Сiм стихiй

— Яка робота, коли попереду три вихідних! Дивак!

Він нічого не розумів, він нічого не знав, навіть не здогадувався. Як мені складеться на «Гондвані» тепер? У них це черговий рейс, шістнадцята чи сімнадцята експедиція. Це їхня оселя. І що б там не трапилося — вони залишалися на судні. І теж, мабуть, дещо пам’ятали. І не скиглили.

— Гаразд, — сказав я, — покатай.

— Я покажу тобі справжнє каное, — по-дитячому усміхнувшись, таємниче прошепотів Енно.

Я дізнався: Сооллі тепер на Байкалі, на якомусь надсучасному глибоководному апараті, потім знову хоче повернутися на узбережжя, працюватиме над проектом «Берег Сонця»; Ольховський так само керує експедицією, зараз ідуть у тропіки — в Індійський, опісля — в Атлантику. Він зумів промовчати про головне.

Енно лишався самим собою, і я спокійно сприймав його дивацтва. Як він сказав, він працював цілий рік, і йому допомагали всі кібери «Гондвани»; нарешті він знайшов для них путяще діло — разом вони спорудили «літаюче каное». Це не гра слів: каное полінезійців ковзають по океанських просторах легко й швидко, і такий» спосіб долати відстань, як стверджує Енно, схожий на поїздки на елі; однак ще ніколи на воду не спускали вітрильник з такими незвичайними характеристиками.

Полінезійці помалу втратили частину своїх секретів.

Ще до того, як вікінги досягли берегів Північної Америки, жителі тихоокеанських островів ходили під скісним трикутним вітрилом і спритно маневрували у лабіринті архіпелагів та течій. Вміти повертатися на крихітні острови, що загубилися в океанському безмежжі, непросто, а надто, коли не мати жодних приладів, окрім нехитрої подобизни карти, сплетеної з прутиків, до якої прив’язано черепашки та камінці. Усі човни будувалися з однакових деталей, і на перший погляд могло б видатися, що на кожному з островів зберігалася копія єдиного креслення. Насправді ж ні креслень, ні копій не існувало. Споруджували по пам’яті.

— Корпус каное трохи опуклий; вільно закріплений аутригер урівноважує платформу, це для остійності, — розтлумачував мені Енно переваги допотопного експонату, що поповнив його зібрання.

На воді човник справив враження: під вітром він плавно нахилявся, лише при сильних поривах трохи зачерпував води через планшири, підняті над поверхнею всього на третину метра. На зустрічній хвилі він біг під вітрилом, наче танцівниця з хусточкою.

— Тепер у нас є найточніше креслення каное! — урочисто виголосив Енно. — Перший документ доби великих тихоокеанських мандрівок!

— Знадобилися все-таки кібери, — зауважив я.

— Так, самому мені було б важкувато, — зізнався він, — ескізи, копії, розрахунки — це ж усе для них, для бездарних механічних бестій.

Він обіцяв колись показати мені руїни міста-храму Нан-Мадола на острові Понапі. Його фортеці й канали, пробиті в коралових рифах, з’явилися на тисячу років раніше, ніж Венеція. Енно розповідав, як будували Нан-Мадолу, як підвозили шестигранні базальтові брили з каменоломні, розташованої за сорок кілометрів, як піднімали їх по насипних відкосах із роздроблених коралів. Як не раз і не два відновлювали тут творіння рук людських, що постраждали від смертоносних тайфунів і цунамі.

Однак це було надто далеко, щоб ми могли дістатися на каное. Незважаючи на ентузіазм Енно, ми не побачили б Понапе і за місяць плавання: «Гондвана» ось-ось має вийти в Індійський океан! Надто далеко. А в мене — лічені дні. Ми вирішили інакше. Довелося перенести строк фантастичної подорожі. Чи не забув ти про неї, Енно?

У заповідному селищі, де хати вкриті пальмовим листям, а стіни сплетені з лози й ліан, ми слухали пісні біля вогнища. Нам відвели хижу з кабицею, матами, табуретками. Енно розвів вогонь, щоб уночі було тепло. Вранці ми повинні вирушити назад.

Омахи полум’я були в’юнкими, червоними у прозорому повітрі — від них піднімався легкий теплий стовп, в якому розпливалися контури луків, рушниць, дубців, гарбузових сосудів, мотик, веретен, що прикрашали обмазані глиною стіни. У теплій золі, загорнувши у листя шматочки риби, зловленої на вудочку, Енно приготував вечерю, покликав старого, який перший зустрів нас на березі, і про щось попросив його.

Старий пішов і за чверть години повернувся з глечиком холодної джерельної води. Поки варився чай, він розповідав легенду про заселення острова. Страшенно наївна історія з усіх, які я коли-небудь чув!

Давно-давно земля була ще не заселена: дикі рівнини в обіймах гір, бурхливі, кришталево чисті водоспади, блакитні лагуни. Люди жили на небі. Одного разу, коли чоловіки пішли на полювання, найвродливіша дівчина племені шукала на березі черепашки і ненароком прохромила палицею небесну сферу, що стала зовсім тонкою від одвічного прибою. Зазирнувши у діру, вона побачила далеко внизу землю, яка була так схожа на знайомі їй місця довкола селища. Три дні ходила дівчина на берег моря, аби помилуватися незвичайним видовищем; на четвертий про її таємницю дізналися старійшини, бо все таємне рано чи пізно стає явним. Скликавши жителів селища, старійшини умовили їх сплести з ліан довгий мотузок. Потім усі спустилися по ньому на землю. Від них і почалися земляни. Проте на небі й досі залишилося те кругле вікно-отвір, відкрите дівчиною. Кажуть, його можна побачити, якщо тільки вгадати місцезнаходження і гарненько придивитися. Правда, знайти його поки що не вдавалося нікому.

— Міфи допомагають вивчати майбутнє, — зауважив Енно, коли старий закінчив розповідь. — У них закладене прагнення до пізнання. А легенди — вигадка, та й годі.

— Хіба це не близькі поняття? Чесно кажучи, я не бачу між ними різниці. Міфи й легенди для мене майже одне й те саме.

— Ну ні! У міфі може відбиватись і минуле, і майбутнє. Алегорія і гіпербола лише трохи маскують ідею, зате завдяки їм ця ідея стає для всіх зрозумілою. Еволюція мислення багато в чому зобов’язана міфам. З’явився старий і повідомив нам про небесну ополонку — вона була вчора, її можна знайти завтра. Ось у чому суть міфа. А ось із еддичних пісень:

…Уранці ми відчалили від гостинного берега. Невдовзі завиднівся другий острів архіпелагу. Його вулканічний конус упирався в хмари.

— Висадимося, — запропонував я.

Каное попрямувало в бухту. Ми вийшли на берег. Була така тиша, що ми чули, як біля підніжжя вулкана шелестіла трава, під лагідним подихом мусону.

— Добре б піднятися до самого кратера, — сказав я. Енно запитливо поглянув на мене.

— Це далеко.

— Нічого, якихось три години ходу.

Ми почали сходження, помалу заглиблюючись у справжній тропічний ліс. І як тільки знайшлося йому місце на схилі, що здалеку виглядав таким зеленим і привітним! Уже за годину Енно змушений був узятися за великий ніж, який прихопив із собою. Доводилося прорубуватися через справжні хащі. Лівобіч і правобіч від нас доісторичні джунглі. Нас зустрічали релікти: деревоподібна папороть, велетенські хвощі, гіганти-плауни. Все тут нагадувало про мільйони років, про жарку й вологу колиску дивовижних рослинних форм, що лише де-не-де пережили свою епоху.

Так ми дісталися до вершини пагорба, потім зійшли у долину, прорізану висохлим річищем струмка. По той бік річища я побачив застиглу лаву. До кратера було ще далеко. Лише тепер я завважив, що гора над нами куриться. Енно очікувально поглянув на мене і кивнув головою, показуючи на її вершину.

— Ходімо, — сказав я.

Йти стало важче. Ліс закінчився, траплялися місця, де навіть трава не росла. Ми обидва вже стомилися, проте я поклав собі будь-що добратися до кратера. За півгодини нас огорнув туман. Мрячило.