Сiм стихiй

Провідували друзі. За кавою розповідали про проект, приносили лісові ягоди, якісь дивовижні сувеніри з деревної кори, з амурського оксамиту, одного разу подарували живу білку — я прочинив вікно, щоб випустити її на волю, але вона залишилася і прижилася. Я годував її вранці горіхами, цукерками, сушеними грибами, вона звикла до мене і буркотіла, коли хтось приходив. Я махнув рукою на портьєри, фіранки й полишив їх на волю звіряткові. Так ми й жили вдвох.

Якось з’явилася Сооллі, симпатична, турботлива, з важливими чутками про проект, про експерименти на узбережжі, завдяки яким усі пересвідчаться, що боятися Сонця не треба… Я дивився на неї і думав про те, що ось тільки такі вродливі жінки й можуть дізнатися про найважливіші новини задовго до того, як їх буде надруковано, і, дізнавшись, усім доводити їх вагу. Я був їй безмежно вдячний: вона жодним словом не обмовилася про Валентину.

Запам’ятався день спеки і гроз. У повітрі раптом запахло тропіками, морем, над землею водночас піднялися теплі випари, запаморочливі пахощі диких квітів і лісової зелені. І вночі кроки під вікном, і чиїсь приглушені голоси. Звучала знайома пісня. Задушлива, пряна, південна ніч. І за нею ще одна, коли небо розкрилося зоряним шатром і, стоячи коло вікна, я жадібно вдихав це пряне повітря — провісник перемін.

І ось несподівано крилатий зелений день із свіжим морським повітрям, і сонце над вимитими дахами та білими стінами будинків, і легке серце. Внизу, на схилі пагорба, що тікає до моря, — бузковий чистий асфальт старих алей, і вітер у кронах дерев, що ожили від тепла, і стрункі ноги купальниць.

Найчастіше я відкладав роботу до вечора. Я нашукав собі місце неподалік від північної пристані. Там був зарослий рідкою травою сухий схил, каміння і пісок, поодинокі сосни, зелена лощина з джерелом під валунами, вузенька безлюдна стежка. Я бував там до заходу сонця. Місце називалося по-старовинному: Приморський парк. Усе тут здичавіло; забулося втручання машин для стрижки трави, ножиці, що нівечать кущі й дерева, штучні газони й килими зелені із запрограмованим набором квітів. І це подобалося. Дихалося легко, і тільки одного разу… Раптом якийсь напад, непритомність і серцевий біль. А над морем широкі білосніжні вітрила, ширяння гідропланів, далекий синій корабель на обрії.

Я на деякий час забув дорогу до парку. Минуло днів з п’ять, поки я видужував.

І знову знайомі сосни та білі квіти — п’ять днів тому їх не було, вони розпустилися без мене. Тут усе змінилося.

А в зеленій лощині — розмови й сміх, веселощі, ошатний ель, наречена в білому, вечірні тіні…

Проминув тиждень, і встановилася спечна погода, море стало теплим, наче молоко щойно з-під корови, все довкола видавалося жовтим, оранжевим, золотим, в яскравих накрапах світла, як на картинах імпресіоністів. На небі владарювало сонце. Задуха, тиснява якась на бульварах і вулицях.

Рано-вранці у неділю полетіли до Уссурі: Андрій Нікітін, Данило Розов, я, ще двоє чи троє наших, якісь незнайомі дівчата в блискучих сукнях. Знайшли піщану косу, навіщось розвели вогнище, закинули вудки. Нікітін з виглядом старшого навчав мене премудрощів риболовлі. Потім йому це набридло, і він залишив мене. Я побрів по піску, дійшов до смарагдових заростей, які помітив згори. Тут, біля самого берега, біля коріння, в очеретах, серед підводних трав пломеніли вогні риб’ячих плавників і піднімали з дна мул джерельні струмені. Рибу тут можна було ловити руками. Дивовижна затока з прохолодною водою і легеньким серпанком туману над нею. Сліди моїх ніг на старому сірому піску швидко наповнювалися водою. Тонко дзижчали оси. Серед світлих стовбурів з обідраною корою, винесених повінню, — кущі жимолості з довгими сизими ягодами.

Краєм ока побачив я людину, не з наших, постукували камінчики, розсувалися кущі, мелькало темне волосся… жінка. Я зупинився і спостерігав. Вона швидко йшла поодаль від берега, швидко щезла з виду, потім на мить з’явилася — сонце висвітило її сукню у хащах, за поваленим деревом. Там просіка веде через такі нетрища, що страх бере… але вона йшла не просікою. Ні… Йшла стороною.

Надвечір за гущавиною злетів ель, повисів-повисів і зник. У мене з’явився дивний здогад. Почав розмірковувати. Та ні, відмахнувся я, не може бути! А думки навідували такі: «Я знаю її, бачив… на «Гондвані». І раніше. На кадрах, знятих у фітотроні. Її рухи, хоча обличчя й не видно. Звідки вона тут? Аякже, пригадай про лист, недаремно ж вона писала про проект. Її це цікавить не менше за нас. Отже, вона залишилася десь тут, на узбережжі. Десь тут…»

Я зайшов у воду і машинально побрів уздовж берега. Ліворуч від мене, у невеличкій калюжці, що з’єднувалась із затокою, ходили легенькі хвилі. Риба, здогадався я. Я нахилився, опустив руки у воду і почав потроху згрібати каміння та пісок. Виходила маленька загата. Я робив це машинально. І дуже здивувався, коли риба виявилася замкненою у калюжі. По-моєму, це була зграя харіусів. Я перегородив заводь сухими стовбурами, вода скаламутилась, і мені вдалося спіймати руками кілька рибин. Решту я випустив на волю. Минула година. Я почув крики. Мене шукали. Я підвівся і пішов до них. З блакитної долини віяв лісовий вітер з ароматами голубики та грибів.

— Та ти справжній рибалка! — не без заздрощів вигукнув Нікітін, коли побачив мене з тонкою лозиною, на якій одна в одну красувалося одинадцять рибин, моя здобич.

— А ти? Зловив що-небудь? — діловито поцікавився я.

— Жодної. Не щастить.

Підійшли решта, почали вітати. Наче я здійснив подвиг. Хтось запропонував мене качати.

— Не треба, — сказав я, — це мій внесок. Жінки варять юшку, решта збирають ягоди і гриби. — І показав рукою на положисту сопку.

Вони перестали усміхатися, і їхні обличчя стали заклопотаними: вони явно вважали за краще зайнятися юшкою. Кожен взяв рибину, заходився чистити її. А я розлігся собі на піску, наче й не було нічого. Але мені страшно стало дивитися у синє-пресинє небо, ніби я міг побачити те, що сталося тоді з мезоскафом. Стиснулося серце, я повернувся і закрив обличчя долонями. Різкий запах трави… А поряд веселі дзвінкі голоси, і сміх, і жарти, і дівочі босі ноги, що м’яка ступають по піску.

Хтось говорив про проект «Берег Сонця», а я, ніби оглушений, не міг збагнути суті слів, не вловлював зв’язку між ними, і по кількох хвилинах важких роздумів день став сірий, буденний, тривожний. Підійшов Нікітін, сів поруч, запитав:

— Що з тобою? Нездужаєш?

— Та ні, нічого…

— А я думав… Гайда до вогнища, погрієшся.

— З чого ти взяв, що мені холодно?

— Мені здалося. Ти не шкодуєш, що поїхав з нами?

— Ні, нічого. Все добре. Що б я один робив? Гарячий чай є?

— Ну от, бачиш, я ж кажу, ти замерз, — доторкнувся до мене долонею, — геть закоцюб, хто завгодно підтвердить!

— Вони по черзі приходили до мене й підкреслено занепокоєно розтягували слова:

— У-у-у, зовсім закоцюб!

Віднесли до багаття і дали величезну кварту з гарячим чаєм.

— Лимонник! — вгадав я. — І жимолость.

Стало легко, я навіть злякався від цієї різкої переміни; справді, що це таке зі мною, зовсім розклеївся. Але найважче вже минулося. Минулося! І я побачив, як сідало на зелені вершини дерев тепле червоне сонце, і помітив, яка широка й святкова річка, що струмує по камінню віковічним руслом, пробитим серед камінних осипів, і не знає втоми.

Раптом із запалом почав розповідати їм про проект, про зустріч з Ольміним…

— Це той самий Ольмін? — спитав Нікітін і чомусь широко усміхнувся.

— Ні, — сказав я, — мабуть, інший. А втім, не певен.

Їхні обличчя були смагляві, веселі — у цій блакитній долині з теплим сонцем було добре. У мені пробудився інтерес до всього, що робилося навколо, і я розповідав, розповідав… Про «Гондвану». І не побоявся. Вона ніби була поряд. Це були не спогади. Просто слова. Що там станеться через п’ять-десять років? Що може статися з океаном? Чи вдасться наситити його сонячним світлом, зробити багатоповерховим, сяючим — іншим? Ні, океан не поласкавішає. Він побагатшає. Звичайна випадковість — вода так швидко поглинає проміння, що над темними безоднями лише плівка, тонкий шар життя.