День на роздуми

XVIII

— Ось ви й дома, — вдоволено сповістив Павлові й Каті Том Уоррен, відчиняючи двері салона гелікоптера. — Не хвилюйтеся, що за бортом зараз усі сорок п’ять спеки. У кімнатах працює надійний кондиціонер.

— Я теж вітаю, — тільки й сказав Вундстон і напнув на свою велику голову солом’яного капелюха.

— Що ж, ходімо, Катю, — весело мовив Павло, подаючи дружині такого ж сплетеного з рисової соломки капелюшка, завчасно приготовленого для пасажирів гелікоптера. — Будемо обживатися на новому місці в чужій хаті.

Катині очі ще не звикли до такого яскравого світла, і тому вона не зразу збагнула, що бачить небо, а все довкруг — реальний світ, а не аплікації з африканським пейзажем.

— Сміливіше, — заохочував Катю Том Уоррен, началь ник сторожової охорони ранчо Доута. — Прошу в маши ну, — скомандував уже біля мікроавтобуса з легким білим дашком.

Як тільки автобус викотився на похилий горб піску, всі побачили, що поряд розкинулося блакитно-біле містечко з двоповерховими будинками, райдужними фонтанами і зеленими садами вздовж невидимого муру, який мав охороняти цю перлину від пустелі.

— Ваш котедж із червоним дахом, — сказав Уоррен. — Хоча тут важко заблудитися, — похвалився, ніби сам придумав розфарбувати будинки за національними ознаками тих, хто житиме тут.

— А хто мешкає поряд з нами? — запитала Катя.

— Ліворуч, як ви вже здогадалися з будинку, живуть японці, а праворуч — німці. — Уоррен показав на два несхожих котеджі з вигнутою дахівкою у японців і з стрімким високим верхом у німців.

— Вони вже приїхали? — уточнив Павло, маючи на увазі Кукудзі Тонако з дружиною. Ім’я дружини Павло забув і тепер не міг згадати, хоча те співуче ім’я вертілося на думці.

— О, вони давно на вас чекають, — ніби здивувався Уоррен з того, що Павло запізнився з приїздом на ранчо Доута. — Гляньте лишень на місіс Тійоку! Вона не побоялася навіть у таку спеку вибратися на верхній солярій. То вона махає вам білим прапорцем з червоним сонцем посередині.

— Глянь на свою сусідку, — звернувся Павло до Каті. - її звуть Тійока. Вона, мабуть, така ж танцюристка, як і ти.

— Вона така маленька, — засумнівалася Катя, що це справді стоїть і вітає їх прапором не дівчинка, а доросла жінка.

— То Тійока Тонако, — підказав Уоррен, якому подобалося усім все пояснювати.

— А де ж ім’я, а де прізвище? — запитала Катя Павла. — Усе воно якесь однакове.

— Тійока — це ім’я, — в задумі проказав Павло, намагаючись уявити обличчя пана Кукудзі і його допитливі очі за скельцями тендітних окулярів у золотій оправі.

Катя вистромила руку з-під полотняного дашка машини й помахала чорнявій японці з білим прапором. Тійока вся була в білому, і тільки чорне волосся розхитувалося за її плечима, ніби різка тінь від прапора такої далекої тепер Країни Ранкового Сонця.

Мікроавтобус майже перелетів на замкнене кільце вулиці, що об’єднувала будинки й оперізувала невеличкий майдан з фонтаном: Зблизька його струмені були високі й сліпучі, здавалося, ніби з розплавленого сонця ллється в порцелянову чашу розкритої квітки лотосу гірський кришталь, підсилений блиском неба.

Машина зупинилася біля будинку з різьбленим піддашшям над дверима і напівкруглою полив’яною дощечкою з номером будинку і назвою вулиці.

— Вулиця Кругла, три, — прочитала Катя російський напис на будинку і розсміялася. — Глянь, Павле! Ми знову ніби дома: у тебе в Ягелі та ж вулиця і третій будинок.

— Приймайте господарів, міс Стауфер, — розпорядився Уоррен, і тільки тепер Катя побачила на ґанку будинку біляву дівчину в рожевому сарафані.

Вона тримала на розстеленому рушнику велику паляницю з дрібкою солі, ніби маленький льодовичок лежав на вкритій золотавою осмагою планеті.

— Лас-ка-во про-си-мо! — вимовила по складах Стауфер, приязно заусміхалася, простягнула Павлові хліб. — Мене звуть Лілі.

Павло взяв паляницю, торкнувся до неї губами, потім відламав окраєць і з насолодою відчув давно забутий смак домашнього хліба.

— Знайомтеся, обживайтеся, — говорив Уоррен, — а мені пора зайнятися службою. Для зв’язку з керівництвом у вас буде містер Вундстон. І, не прощаючись, сів у машину.

— Які ваші перші враження? — поцікавився Вундстон, коли разом з Павлом увійшов до просторого холу з молодим лавровим деревом у кам’яній вазі.

— Тут усе трохи схоже на готель, — сказав Павло й уже згори почув Катин голос:

— Ідіть сюди, бо я без вас не порозуміюся з міс Лілі.

На другому поверсі теж був хол. Трохи менший. З двома кріслами й низеньким столом. Зі стелі низько звисала куля скляної люстри.

Лілі Стауфер стояла біля телефону й тримала в руках червону з чорними кришечками трубку. Побачила Павла, обернулася до нього і, немов на офіційному прийомі, виголосила:

— Містер Острожний, вас просить пан Тонако. Що накажете відповісти?

— Спасибі, міс, я зараз підійду.

Але Лілі показала на масивний стіл з тису, і Павло зрозумів, що його телефон там, а цей встановлено для секретарки. «Мабуть, роль секретарки виконуватиме дружина, — подумав Павло. — Інакше Катя не знатиме, куди себе подіти в цій затишній в’язниці». Павло вислухав коротке вітання Тонако й звернувся до всіх:

— Сімейство Тонако запрошує нас на обід.

— Я так готувалася до вашого приїзду, — з розчаруванням у голосі мовила Лілі. — Я розраховувала, що сусіди обідатимуть у нас, сер.

— Давайте сходимо зараз до японців, а вечерятимуть вони у нас, — запропонував Острожний.

— Що ж, ідіть, — зітхнула Лілі, - я тим часом подумаю про вечерю.

— Ні в якому разі, - заперечив Павло. — Містер Х’ю, ви дозволите міс Лілі поратися на кухні тоді, коли ми чаюватимемо у-місіс Тійока?

— Хто живе під одним дахом, ті завжди разом. Це кредо мого батька, а батьків треба слухати. — Х’ю вже уявляв смачний обід. Ураз обличчя його скам’яніло, почувся голос Джоя Блеклі: «Передайте Тонако наші новини. Тійоці Тонако. Не сплутайте. І не робіть з цього великої політики». Голос замовк. Х’ю виринув з сенсорного стану й помітив, що всі звернули на нього увагу. — Я, здається почув голос свого батька, — не розгубився Вундстон. — Це буває так несподівано й вражаюче, що я забуваю про все на світі.

— Це мені знайоме, — сказала Катя. — Одного разу я навіть пізнала голос Хілди Брайнт.

— І що він вам сказав? — зацікавився Вундстон. — Може, то були пророчі слова? Знаєте, людська душа завжди дбає про інших. Про це говорив ще Еммануїл Сведенборг.

— Один час я ним теж захоплювалась, а потім збагнула, що то містика, — відповіла Катя.

— Ви тепер займаєтесь енергією людського розуму? — запитав Павло й став уважно слухати Вундстона.

— Без енергії мозку, без розуміння її не можна по-справжньому зайнятися створенням штучного інтелекту, — пояснив Х’ю своє захоплення модуляцією нейроклітин.

Катя підвелася з крісла:

— Вчені дискусії в жіночому товаристві забороняються. До того ж нам з Павлом треба розпакувати свої валізи й добути якісь гостинці для сусідів. Містер Х’ю, ми вас зали шаємо на чверть години.