Людина, що знайшла своє обличчя

— Може, робив поганий хірург. Стривайте… чого ж іще? Цими днями я читав у газеті, що, здається, в Сакраменто живе лікар Цорн, який робить справжні чудеса. Цорн діє на якусь залозу, мечовидну чи щитовидну— не пам’ятаю, і ще на залозу в мозку, від чого у людини змінюється не тільки обличчя, але й усе тіло, зріст стає вищий, кінцівки довші. А втім, можливо, усе це газетна вигадка.

— В якій газеті ви читали це? — збуджено запитав Престо.

— Далебі, вже не пам’ятаю. В Сакраменто в редакції будь-якої газети вам скажуть його адресу.

— Гофман, я їду! Іду негайно. Себастьян!.. Себастьян!

Увійшов старий слуга.

— Себастьян, скажи шоферові, щоб він готував машину.

— Шофер спить, ви вчора замучили його, — буркотливо сказав Себастьян.

— Так, правда, нехай спить. Себастьян, виклич таксі, укладай білизну і костюми в чемодан. Я їду.

— Не дурійте, завтра зйомка, — сказав з тривогою Гофман.

— Нехай відкладуть. Скажіть, що я захворів.

— Будьте розсудливі, Тоніо. Адже якщо лікар справді змінить вашу зовнішність, то ви вже не зможете закінчити роль мейстерзингера у фільмі «Любов і смерть». А за контрактом ви зобов’язані це зробити.

— К чорту контракт!

— І ви заплатите неустойку!

— К чорту неустойку! Скажіть, Гофман, можу я на вас покладатись, як на друга?

Гофман кивнув головою.

— Так ось що, — подумавши вів далі Престо, — я не знаю, на який час затримає мене лікар. Якщо не вийде діло у Сакраменто, я їду в Париж. На всякий випадок я визначаю більше часу, ніж, можливо, треба буде: я їду на чотири місяці. Ви давно хотіли побувати на Сандвічевих островах. Їдьте. Відпочиньте, провітріться і привезіть чудовий видовий фільм. Ви ж без апарата існувати не можете. Мою віллу прекрасно збереже Себастьян. На нього цілком можна покластися. Себастьян! Чемодан готовий?

— Востаннє кажу вам: одумайтесь, — промовив хвилюючись Гофман. — Адже ваш ніс — це ваше багатство.

— Та де ж ти, Себастьян? Ти викликав по телефону таксомотор?

Чародій Цорн

Газети не збрехали: лікар Цорн існував. У Сакраменто перший готельний служитель, якого запитав Престо, повідомив його адресу.

— Доктор Цорн! Хто ж його не знає! Це справжній чародій! — відповів лакей.

Престо ще не зовсім вірив, — можливо, лакей підкуплений, і його слова — проста комерційна реклама, але інтерес до Цорна посилився. Тоніо поснідав і, не відпочивши як слід після дороги, звелів подати рахунок, йому довелося заплатити за добу, хоч він тільки поснідав у готелі.

Через кілька хвилин Престо їхав уже в автомобілі по родючій прерії долини Сакраменто. Шофер впевнено вів машину. Було видно, що він уже не раз відвозив пацієнтів до доктора Цорна.

З широкої автостради машина звернула праворуч на вужчу, але таку ж прекрасну гудроновану дорогу. Забризкана краплями машинного масла і натерта безліччю шин, дорога лисніла металевим блиском і сяяла в сонячному промінні, мов темна річка. Характер місцевості змінився. Річка Сакраменто лишилася збоку. З’явилися невеличкі горби, вкриті гаями (очевидно, штучно посадженими в цій майже безлісій місцевості) вічнозеленого дуба, червоного дерева, сахарної сосни, кипарисів, оливкових дерев. На узліссях росли кактуси, верес, молочай. Інколи зустрічалися апельсинові плантації. Гаряче повітря приносило запах хвої і польових квітів.

Коли шофер зупинився біля колонки, щоб поповнити запас бензину і освіжити в маленькому придорожньому готелі пересохле горло склянкою льодяного оранжаду, Престо вийшов із машини. Йому теж хотілося пити, його, як і скрізь, впізнали. Зчинилася метушня. Хазяїн посміхаючись стояв біля дверей і кланявся Тоніо, мов давньому знайомому. З вікон виглядали жіночі та дитячі обличчя так, ніби вони дивилися на екран, чекаючи нового смішного трюку знаменитого артиста. Тоніо поморщився. Сьогодні його більше, ніж завжди, дратувала увага публіки.

Поки Престо і шофер пили в прохолоді напівтемної кімнати оранжад, готельний слуга швидко і спритно заправляв машину, обтираючи пилюку з кузова, пробував шини…

— Ви вже возили пасажирів до доктора Цорна? — спитав Престо шофера.

— Десятки, якщо не сотні разів, — відповів шофер. — Але назад мені ніколи не доводилося возити їх.

Престо занепокоєно заворушив носом. Це так розсмішило шофера, що він поперхнувся і розлив на стіл оранжад.

— Пробачте… в горлі почало дерти, — ніяково виправдувався шофер.

Але Престо не слухав його вибачень.

«Невже усі пацієнти Цорна вмирають? — злякано подумав він. — Не може бути. Просто у лікаря є свій гараж, та й пацієнти Цорна, мабуть, багаті люди, які мають свої машини».

І все ж Престо запитав шофера:

— Що ви цим хочете сказати?

— Те, що люди, які їдуть до Цорна, не повертаються назад.

Престо одвернувся, — він почував, що його зрадницький ніс знову заворушився.

— Як це? — спитав Престо ослаблим голосом.

— Так, — відповів шофер, намагаючись не дивитися на Престо, щоб знову не розсміятися. — Це може підтвердити і хазяїн готелю, в якому ви зупинялися в Сакраменто. Від доктора повертаються інші люди, зовсім не схожі на тих, які приїжджали до нього, хоч вони називають себе колишніми іменами і прізвищами. Замість скелетів їдуть товстуни, замість карликів — майже високі на зріст, замість потвор — красиві люди. Кажуть, був навіть випадок, коли жінка повернулася вусатим чоловіком. Хазяїн готелю впізнав її по великій родимці на щоці.

— Ах, ось у чому справа! — з полегшенням вигукнув Престо.

Отже, все гаразд. Цорн, мабуть, робить справжні чудеса. Престо незабаром стане зовсім іншою людиною. Він вперше ясно уявив це, і йому раптом стало якось не по собі. Що ж буде з колишнім Престо? Адже це майже смерть і воскрешення в новому тілі.

«Нещасна жалюгідна потвора! Ми прожили з тобою нелегке життя! — в думці звернувся Престо до самого себе. — І ти все-таки вивів мене в люди, а я, невдячний, прирікаю тебе на знищення! Чи не відмовитись од цієї витівки?»

Але, згадавши про Люкс, Престо вирішив негайно мчати назустріч своїй долі, яку приготує йому чарівник Цорн.

Крутий поворот дороги — і Престо побачив чудовий сад, огороджений легкими красивими ґратами. Біля широких воріт лежать два мармурові леви і стоїть невеликий будиночок з дорійськими колонами. Шофер дав гудок. З будиночка вийшов сторож — бритий старик у білому костюмі. Він кивнув шоферові, як давньому знайомому, і машина вільно в’їхала у ворота. За ворітьми тягнулася широка доріжка, посипана золотистим жовтим піском. Між вічнозеленими дубами і каштанами виднілися добре опоряджені клумби квітів, фонтани, заковані в бетонні береги водоймища, що немов у дзеркалі відбивали мармурові альтанки, білизну яких підкреслювала темна зелень кипарисів, нерухомих, ніби скам’янілих у гарячому повітрі. А далі по боках дороги, на полянах за живою огорожею з кактусів і вічнозелених колючих чагарників, виднілися красиві котеджі і вілли. Оточене плакучими івами, промайнуло озеро, на якому повільно плавали лебеді. Престо з цікавістю дивився на всі боки, і його мимоволі почав огортати сумнів: чи не помилився шофер? Це місце зовсім не нагадувало лікувального закладу. Такий вигляд мають фешенебельні дачні поселення американської грошової аристократії.

Але шофер упевнено вів машину берегом озера до довгого одноповерхового білого будинку з плоским дахом і широкою верандою. Це була контора медично-комерційного підприємства доктора Цорна. Він мав справу тільки з пацієнтами, які могли платити за лікування шалені гроші. Талановитий вчений-експериментатор ендокринолог Цорн набагато випередив своїх колег, йому вдалося відкрити багато таємниць організму і знайти засоби впливу на процеси, що відбуваються в темних глибинах таємничих залоз внутрішньої секреції. Як людина практична, він не опублікував свої відкриття на благо всього стражденного людства, а держав їх у суворій таємниці, щоб бути у своїй галузі монополістом і робити з цього гроші. Лише кілька бідняків скористалися з наукових досягнень Цорна. Він одразу хотів поставити справу на широку ногу, а тому, що у нього невистачало для цього особистих коштів, то довелося позичати. І, намагаючись переконати своїх кредиторів у тому, що вони вкладають капітал в надійну справу, він зробив кілька демонстрацій. Цорн розшукав бідняків-потвор, деяким із них йому навіть довелося заплатити за право провести над ними експерименти. Майже на очах капіталістів, до яких він звернувся за допомогою, Цорн зробив кілька чудесних перетворень: довільно збільшував і зменшував зріст, перетворював виродків на нормальних людей, успішно усуваючи надмірну худину чи ожиріння. Останнє особливо вразило майбутніх кредиторів. Ожиріння — майже професійна хвороба мільйонерів: сидяче життя, добра їжа… Так, Цорн відкрив золоту жилу! І капіталісти висловили бажання увійти в компанію з Цорном. Дехто пропонував йому організувати акціонерне товариство для виготовлення та продажу препаратів його винаходу. Але Цорн сам був хорошим комерсантом. Навіщо йому компаньйони, навіщо ділитися з іншими, коли весь прибуток від свого підприємства він може одержати повністю сам? І Цорн віддав перевагу кредиту на високих процентах над організацією акціонерної компанії. І він не помилився. За кілька років Цорн сплатив борги і тепер збільшував свої капітали.