Господар

«Навіщо ти нас стільки народила? Через тебе ми усі мусимо стати безплідні, бо не зуміємо прогодувати власних дітей, Ти не дала нам ні сили, ні хитрощів, ні вміння вибратися звідси. Залиш цю халупу на своє останнє байстря і йди геть!»

І жінка знову і знову пливла по хвилях, залишаючи на великих і малих островах святе сім’я життя…

Я, як міг, тримався осторонь від пиятик, азартних ігор та бійок, на що начальство не бажало звертати уваги, очевидно, вважаючи потрібним виховним засобом. Ті хлопці, що приїхали зі мною, уже майже не відрізнялись від решти, хіба що були полохливіші і на їхню долю випадало більше стусанів. Я не вважав себе боягузом, але коли в їдальні якийсь здоровило, тупо посміхаючись, вибивав, наче ненароком, з рук миску, я нахилявся, чекаючи штовхана під зад, не кажучи ні слова, бо за спиною того здоровила стояло з тридцятеро таких самих негідників, готових розірвати тебе на шматки.

Те, що траплялось на Ерідані лише зрідка, тут було в повсякденному вжитку. Наша культура — це позолота на свинячій шкурі, від чого свиня не перестає бути свинею. Чого варті гігантські успіхи в науці й техніці, коли люди живуть за первісними законами: правда на боці сильнішого.

Я мовчки опускав очі, щоб ніхто не помітив у них ненависті. Ненавидіти дозволялося лише сусіду за столом, котрому перепав більший шматок м’яса.

Я не бачив тут дружби: ті, що були раніше друзями, намагалися про це забути в ім’я жорстокої боротьби за існування. Як я не остерігався, мені, однак, не пощастило уникнути підступу. Почалося все з того, що зникла моя торбинка. В ній не було нічого забороненого, але наше начальство, очевидно, вважало, що в доброго вояки, крім мундира й гвинтівки, не повинно бути ніяких речей. Зайві речі конфіскували, коли ми працювали надворі. Листи, які приходили до хлопців, — теж. Все це повикидали на смітник. Ясна річ, всі кинулися туди, але я припізнився, і торбинку прихопив хтось із своїх, торбинка ж була корисною річчю. Я, наче останній йолоп, ходив і просив, щоб мені її віддали, принаймні її вміст. Нарешті мене пошкодував хлопець, сказавши, що торбинка в нього і він її віддасть за пляшку спирту. Чи варто казати, що цей хлопець належав до старших. Наші ще не встигли настільки знахабніти. Я сказав йому якомога спокійніше, що торбинку можу подарувати, хай віддасть мені те, що знайшов у ній. Він схопився на рівні й загорлав на цілу казарму:

— Він мені дарує! Чи ви бачите, яка мені випала честь!

Якби я знав, що він хворий, то б не зв’язувався. Хлопець затрусився, запінився, впав на землю і почав качатися. Я не міг на це дивитися і кинувся йому на допомогу, але ці епілептики мають диявольську силу. За лічені хвилини одяг його перетворився в брудне ганчір’я, а з розбитої голови текла кров.

— Дайте ложку! — гукнув я. — Треба розтулити йому зуби!

Поки я мучився з ним, встиг теж покривавитись. Хлопця забрали в лазарет, і я залишився віч-на-віч з мовчазною юрбою. Коли я рушив до умивальника, один з тих, що стояли коло дверей, сказав:

— Я давно вже до тебе приглядаюся, Тітусе…

— Ну, то й що? — відповів я, не піднімаючи голови.

— Побачиш що!

Вночі я щосили боровся зі сном, бо не хотів, щоб мене застукали зненацька. Хто спить, хто не спить, — всі причаїлись тихенько, як миші, наче від поруху щось може змінитись. Темрява ще більше сковує, ніж білий день. Тільки чути, як б’ється серце, швидко-швидко. Нічого, воно нарешті втомиться, і я все-таки засну.

— Тітусе, ти спиш? — прошепотів мій сусід, затурканий хлопчина, який ніколи зі мною не розмовляв.

Я довго мовчав, перш ніж озвався:

— Що таке?

— Тітусе, повернись до мене. Я хочу тобі щось сказати… Як ти гадаєш, вони не сплять?

— Кажи вже!

— Тітусе, вони тебе поб’ють!

— Ну, я це сам знаю!

— Вони мене теж били. Минулого року… Не пам’ятаю уже за що. Ти мовчи і не думай захищатися, бо заб’ють до смерті. Й не подумай іти жалітися. Тітусе, ти мене чуєш?..

— Ти дуже мене втішив. Я так і зроблю…

— Дурний, це чистісінька правда! Зараз я би міг на комусь зігнати злість, але не хочу. Я ніколи ні з ким не бився. Я хотів бути таким, як Сава: вирощувати квіти…

— Сава не вирощував квітів.

— Звідки ти знаєш? І квіти, і дерева садив… Я про нього знаєш скільки всього прочитав. Мій татко працює в архіві. Ми з ним познаходили дуже цікаві матеріали. Колись я напишу книжку про Саву…

— Як тебе звати?

— Сава. Знаєш, тут його ніхто не знає. Хочеш, я тобі розповім про нього? Не обов’язково зараз, можна іншим разом.

— Давай іншим разом. Здається, уже йдуть…

Мені вчувся скрип ліжок.

— Ні, вони сьогодні не прийдуть. Вони мусять спершу помучити людину. Я вже тут другий рік і знаю, як це робиться.

— Сава зумів би себе захистити! — буркнув я, намагаючись вгамувати калатання серця.

— Ти знаєш, який Сава був дужий? Одного разу він відсунув скелю, бо вона затуляла йому сад.

— Це вже вигадки… — Я хотів поводитися якомога незалежніше. — Деяким людям потрібні казки. Колись їх потребувала більшість, а зараз лише такі, як ти або я в якійсь мірі.

— Добраніч, Тітусе!

— Добраніч, Саво!

Не пам’ятаю, коли мені хтось казав «добраніч» і хто це був.

Я, звісно, не одразу заснув. Хотілось спитати Саву, якого біса він досі до мене не озивався.

«Хороший хлопець, — думав я про нього, — але наївний. Таких або одразу вбивають, або дають їм назавжди спокій. Здається, він не хвалько, і, слава богу, не буде втручатися в мої думки, і не нав’язуватиме мені своїх. А щодо мене, то я ніколи не любив ніким командувати. Ми з ним подружимось».

З цією думкою я заснув. Уранці майбутня екзекуція відсунулась на бозна-який час. Нас послали на цілий день довбати траншею в мерзлій землі: начальству захотілось розважитись. Ми так задубіли, що мусили розпалити багаття. Але втіхи воно давало мало, до того ж місця вистачило не всім. Дехто вскакував на кілька секунд у вогонь і так грівся. Обід нам привезли. Ми до останньої хвилини сподівались, що підемо обідати на базу. Їжа майже захолола. Ремствували: хто мовчки, хто голосно. Наш начальник сидів у автомашині й стежив за нами у вікно, прохукавши маленьку дірочку. Ми мусили працювати, щоб зігрітись. Тому він не мав з нами ніякого клопоту.

Саву я бачив тільки вранці серед звичайної колотнечі. Він посміхнувся до мене.

Сріблястий степ з латками снігу, — 30° за Цельсієм, — і два десятки комашок. Все навкруг було холодне на дотик, і, думаючи про це, ми поволі замерзали. Але нам не дали остаточно замерзнути. Над живими можна знущатись, а з мертвих ніякої користі. Ми верталися назад, ледве переставляючи ноги. Начальник вистрибнув з машини. Слідом за ним заклубочилась пара.

— Заспівайте, хлопці! Швидше дійдете!

Ми мовчали.

— А пішов ти… — розтулив рота хтось позаду.

Поручик здвигнув плечима:

— Як хочете!

І сховався в машину.

В казармі нам дали випити. Спирт обпік мені нутрощі, але я трохи зігрівся. Нічого не хотілось, тільки спати.

— Завтра теж поженуть! — надтріснутим дитячим голосом обізвався хтось з-під груби. — Ось побачите…

Я вже нічого не хотів бачити. І нікого. Закутався в шинель і так продрімав аж до вечері. Вночі Сава мені сказав:

— Лягай на моє місце, а я на твоє. Вони скоро прийдуть.

— Ти що, з глузду з’їхав?!

— Тихше, почує хтось! Ти нічого не думай. Ти перемерз, і тобі треба виспатись. А я знаю, як себе поводити. Я вже звик до цього…

— Я теж звик… — відповів я. — Нічого мені не станеться!

Сава зітхнув, зрозумівши, що мене не переконаєш.

— Не знаю, звідки в людей стільки жорстокості. Коли вони почнуть тебе бити, я увімкну світло.

— Слухай, чого ти за мене так турбуєшся? Хто я тобі такий?

— Тобі не пишуть листів. А це найстрашніше отут…

— Може, я не заслуговую на те, щоб мені писали!

— Та ні… В тебе, мабуть, було щось погане в житті.

— Гірше, ніж тут, не було!

— Нічого, звикнеш! Це ж не назовсім. Ми повинні триматися вкупі. Восени я поїду звідси, але ж ми будемо листуватись. Якщо ти не дуже хочеш спати, я тобі розповім про Саву…