В сузiрi Дракона

Рей працював тоді в інституті Космонавтики. В свої тридцять два роки він уже був відомим ученим, конструктором перших космічних ракет. Він же був і першим космонавтом Танії, який здійснив близько сотні витків навколо планети і виходив у відкритий космос. Робота вченого, конструктора ракет і космічного пілота щасливо доповнювали одна одну. Попрацювавши з рік пілотом, Рей знову повернувся в інститут, у своє КБ, і брав найактивнішу участь у проектуванні, а згодом і будівництві першого зорельоту.

Високий і тонкий — на вигляд ніби не із здорованів, Рей між тим відзначався надзвичайною витривалістю, аналітичним розумом, невичерпною працездатністю і реакцією автомата. Міг працювати в інституті по двадцять годин на добу, лишаючи для сну три-чотири години, і почував себе при цьому чудово. В 32 роки Рей залишався холостяком, житла свого не мав, а мешкав в інституті, в закапелку при кабінеті і про створення власної сім’ї якось за роботою і не думав. Взагалі, жінок він чомусь ігнорував. Більше того, кепкував з тих, хто «бігав за спідницями».

Ось це і відіграло вирішальну роль при затвердженні Рея Радою Космонавтики на посаду командира екіпажу. Враховано було й те, що він не має сім’ї та дітей, за якими на час польоту відчував би постійну тугу. Політ в обидва кінці мав тривати п’ять років. Але це для зорельота, а на Танії за цей час мине півстоліття. Тридцятидвухрічний космонавт, повернувшись з польоту лише на п’ять років старішим, зустріне свою дружину (якщо вони були приблизно одного віку) вісімдесятирічною, а дітей — шістдесятирічними чи й ще старшими. Психологічно він ніколи не зможе змиритися з цим і буде травмований на все життя.

Про це говорили й біологу Сену та астроному Койлю, коли розглядали їхні кандидатури. Але ці двадцятип’ятилітні молоді хлопці — спортсмени, відомі спеціалісти в своїх галузях просто ще не встигли обзавестися сім’ями. Щоправда, Койль, як і Рей, усього себе віддавав роботі, а ось Сен встигав і роботою займатися, і сердечним справам приділяв чимало уваги. Він і дня не міг прожити без флірту, без бігання на побачення, без знайомства з вродливими танійками. Познайомившись із черговою кандидаткою на створення сім’ї, Сен оббігав усіх знайомих, розказуючи, яку незвичайну жінку оце зустрів — прямо ідеальну. І запрошував знайомих на весілля. Але, як завжди, швидко охолоняв від свого захоплення, і вибраниця уже не здавалася йому найкращою. «Вона нічого, — розводив він руками, — але така, як і всі…» І затівав нову серію амурних походеньок, часом ловеласничав з одруженими жінками й іноді, аби врятуватися від гніву обурених чоловіків, йому доводилося просити у свого начальства «найтерміновіше відрядження на край Танії» та перечікувати там біду. Але й «на краю Танії» були вродливі дівчата, і Сен не витрачав марно часу… Та як він не любив жінок, а по-справжньому так і не встиг покохати жодної… «А, може, тому, — казав він друзям за кухлем доброго старого танійського вина, — що суджена ще не зустрілась мені».

Батька свого Сен не знав, бо мати — юне і вітряне дівча — народила його «внаслідок помилки юності», як вона написала у заяві, а тому віддала свою дитину в інтернат і легко забула про ту «помилку юності» на все життя. В інтернаті Сен і виріс. До речі, разом із Койлем, який, щоправда, прибув туди пізніше. Батько Койля — інженер і альпініст-десятитисячник загинув при підкоренні найвищої на Танії вершини, безіменного піку, який нині носить його ім’я. Він зірвався з висоти 10 тисяч 768 метрів, коли до вершини вже рукою було подати, і полетів у прірву. Дружина так любила його, що не змогла перенести втрати — наклала на себе руки. Коли сталося те, Койлю було сім років, але трагедія батьків так боляче вразила його, що душевна рана не затягувалася протягом усього його життя, і лише робота по 20 годин на добу рятувала юнака від туги за батьками.

Рей залишав матір, немічну і висохлу, із пересадженим серцем, що теж уже відмовлялося працювати. Дні старої були лічені, і знаменитий її син, попрощавшись із матір’ю назавжди, поховав її у своєму серці, як тільки-но ступив на трап зорельоту. Батько його — відомий мікробіолог — загинув літ із тридцять тому, коли експериментував на собі з дуже небезпечним вірусом.

Був ще й четвертий член екіпажу, інженер-радіоелектронік Мун — веселий, компанійський юнак, якого неможливо було змусити хоч трохи посидіти спокійно чи бодай помовчати з годину. І ось цей весельчак Мун і не витримав польоту. Через два роки, коли Танія в боковому екрані яріла вже крихітною зіркою, Мун зненацька почав хвилюватися і шукати в небі рідну планету, котра «втекла від них» — принаймні так він запевняв Рея. Екіпаж, як міг, рятував товариша, але пориви веселощів все частіше й частіше у нього змінювались приступами меланхолії, і Мун тоді годинами не відходив від бокового екрана, на якому ледве-ледве, тільки напруживши зір, можна було побачити світлу крапку — Танію. Мун ставав дратівливим, істерично кричав, що Танії більше немає і взагалі немає більше нічого, а є тільки чорна нескінченна порожнеча і що вони у неї в полоні і нікуди не летять, а висять на однім місці, і порожнеча тим часом висосує їхній мозок, як висосала перед цим із Всесвіту простір і час…

Одного разу, коли екіпаж спав, Мун (він тоді чергував у рубці) відключив від енергоблоку кібера, який міг йому перешкодити, розблокував шлюз і, викинувшись у космос, відкрив гермошлем… Десь він — миттєво перетворений на крижану ляльку — напевне й досі літає у чорному просторі і, очевидно, літатиме вічно…

Через 2,5 року зореліт дістався до сузір’я Н-1 (так було зареєстроване те сузір’я за каталогом танійського астронома Нана) і дослідив три планети п’ятої зірки. Всі вони виявились повністю непридатними для життя — атмосфери з аміаку, тиски немислимо величезні. На кожній із трьох планет аналізатори по вивченню зовнішнього середовища, сховані в надміцні оболонки, не витримували більше 20 хвилин. Тиск сплющував їх і розмазував метал по базальтовій корі.

І братів по розуму зореліт за довгу дорогу так і не зустрів.

Пального, запасів кисню та харчів лишалося на три роки, тобто на зворотний шлях.

Поверталися, як на власні похорони.

Надії на врятування танійського людства вже не було. А будувати новий, ще потужніший зореліт, який зміг би стрибнути через немислимий простір аж до центру Галактики, де напевне ж є розумне життя, у танійців уже навряд чи був час.

Екіпаж добре знав, що творилося у небі рідної планети, доки спішно будувався зореліт — єдина надія на врятування танійського людства. За дванадцять років голуба зірка, підступна Зана збільшилась у небі Танії в п’ять разів і невдовзі досягла розмірів Яни, підійшовши до планети на відстань у 150 мільйонів кілометрів. І Танія, що від однієї зірки одержувала благодатне тепло і світло, із збільшенням другої почала катастрофічно гинути. Зникли зими, температура повітря піднялася вдвічі, потім утричі, грані між порами року розмилися, і на Танії встановилася пекуча спека, від якої ніде було сховатися і нічим захиститися. Міліли і висихали ріки, озера, а згодом надійшла черга і морів. Спікалися і тріскались колись родючі поля, ґрунт кам’янів. Вигорали сухі ліси. Величезної сили урагани і суховії здіймали хмари пісків і засипали на планеті все: сади, села, міста… А невмолима Зана все ближче і ближче підходила до планети, все пекучішим і лютішим ставало її проміння. Рослини вигорали, люди задихалися.

Та біда ніколи не ходить сама.

Зненацька почала свій страшний рух вперед і біла зірка — Яна. Процес зближення двох зірок наростав, і хоча їх поки що розділяли сотні мільйонів кілометрів, всепланетна катастрофа вже набирала темп. У зв’язку з рухом Яни астрономи зробили нові обчислення і доповіли Уряду, що тепер до кінця катастрофи залишається не 88 років, а рівно половина.

Сорок чотири роки.

Вже не чути було ні сміху, ні пісень, ні просто веселого гомону. Люди, яких засипали піщані бурі і палили жахливі світила, ходили, як чорні тіні… Зникали діти. Ті, які народилися раніше, вмирали першими, а нові більше не з’являлися. Та й навіщо народжувати дітей, коли живим уже немає місця, коли саме життя на Танії вже приречене.