Нащадки скiфiв

Глибока мовчанка запанувала в кімнаті. Чути було, як шипіла карбідка та постукував пальцями по столу Іван Семенович. Що й казати, Дмитро Борисович цього разу блискуче довів свої думки й припущення. Нарешті Іван Семенович підвів голову. Він побачив, як благально дивиться на нього Ліда, як нетерпляче чекав його висновків Артем, що зовсім уже забув про своє роздратування. Іван Семенович широко всміхнувся:

— Гаразд, умовили!

Загальні радісні оплески були йому відповіддю. Боксер здивовано розплющив очі: що то за галас, мовляв?

— Завтра у нас неділя, — вів далі Іван Семенович. — Відпочинемо, підготуємося, бо справа ця складна і відповідальна. А післязавтра — на дослідження печери, в глибоку розвідку! Не ставитимемо перед собою надто широкої мети. Припустімо, що ми на певний... недовгий час цікавимося переважно археологічним напрямом роботи.

— А цей археологічний напрям дасть вам геологічні наслідки, — зауважив Дмитро Борисович.

— Побачимо, побачимо.

— І ми всі підемо на дослідження печери? — вирішив цього разу поставити крапку над «і» Артем.

— Всі. Всі разом, візьмемо з собою й Діану. Підемо, собако?

Боксер знову лінькувато розплющив очі, почувши своє ім’я, але зразу ж таки й заплющив їх: його, видно, ця справа цікавила менш за всіх.

Так стався принциповий злам у справах невеличкої групи наукових працівників, яка забрела сюди, в глухий непромисловий куточок Донбасу, на узгір’я Зольного кряжа. Але що зацікавило тут науковців?

Колись давно, ще до революції, тут, на узгір’ях Зольного кряжа, було знайдено мідну руду. Скільки її було, якої якості, — не знав ніхто. Якийсь інженер Глєбов вирішив у той час розбагатіти на тій руді. Маючи непогані зв’язки, він дістав від уряду субсидію — неабиякі гроші, — побудував тут завод, витопив навіть першу партію міді. покинув справу. Власне, як з’ясувалося потім, інженер Глєбов узагалі не мав на меті розгортати будівництво. Його цікавило тільки одне — одержати від уряду гроші. І завод він збудував тільки тому, що уряд вимагав від нього звіту на одержану субсидію. Звіт було написано, навіть зазначено, що завод уже виплавляє мідь. Дальша доля заводу Глєбова не цікавила. Заповзятливий інженер зник у невідомому напрямі» вкравши більшу частину субсидії.

Поступово завод руйнувався, згодом од нього зосталися руїни цегляних стін, серед яких валялися розкидані поіржавілі рейки та вагонетки. Та ще тутешні селяни пам’ятають байки про веселого п’яницю, інженера Глєбова, що гуляв з приятелями цілі ночі до світанку. Ходили чутки, що у глибинах кряжа таки була мідна руда. Але чи справді була вона тут, і тим більше — чи мала промислове значення, цього не знав ніхто.

У матеріалах різних геологічних розвідок, що зберігалися по архівах, можна було знайти деякі згадки про мідні руди Зольного кряжа, проте дуже невиразні і суперечливі. Та воно й зрозуміло, бо хто ж думав би про тутешню мідь за дореволюційних часів? Кому це було цікаво?

Думки капіталістичних хижаків, і вітчизняних, і чужоземних, були скеровані на кам’яне вугілля, багатющі донбасівські поклади якого подекуди можна було розробляти просто біля поверхні. А в цьому місці вугілля не було. Тому жадібні до легкої наживи підприємці лише кривилися, коли хтось згадував про розвідування мідних руд Зольного кряжа.

Так само приблизно було і з археологічними дослідженнями. Місцеві селяни давно знаходили тут стародавні речі — найчастіше коло високого Гострого бугра. Але ті знахідки, бронзові і кістяні, певна річ, не були такі цінні, щоб ними хтось зацікавився. Спеціалісти казали: «У Гострому бугрі немає коштовностей, немає скарбів!»

Сперечатися не можна було. Справді, ніхто з селян ніколи не знаходив тут ані золота, ані чогось коштовного. Якісь бронзові пряжки, якісь дрібнички, що не мали ніякої ціни, і все. Дмитро Борисович з приводу цього, посміхаючись, казав:

— Власне, нам пощастило. Ніхто тут до нас не копав, ніхто сюди не лазив. Оскільки було відомо, що скарбів тут немає, то не нишпорили тут також ані злодії, ані грабіжники-трунокопателі, які, взявши дрібничку, псують пам’ятники. Все, що є в печері, жде нас!

— Власне, як і мідна руда, — додав Іван Семенович.

Два вчені приятелювали ще з юнацьких років, чимало подорожували разом, чимало допомагали один одному, хоча кожен з них уперто вважав вартою уваги тільки свою науку. Принаймні так можна було судити з їх безнастанних жартівливих суперечок.

Загадками Зольного кряжа і Гострого бугра обидва вчені цікавилися давно і не раз збиралися побувати тут. Але з тих чи інших причин таку поїздку доводилося відкладати. І тільки цього літа Іван Семенович і Дмитро Борисович вирішили-таки поєднати приємне з корисним і провести свій літній відпочинок саме тут.

— Тільки не перевантажуватися геологічними розвідками, — рішуче попередив свого друга Дмитро Борисович.

— Безумовно. Так само, як і археологічними, — в тон йому відповів Іван Семенович.

— Головна мета — відпочинок, — пояснив свій погляд Дмитро Борисович.

— А розвідки — між іншим, — погодився Іван Семенович. — Так, тільки для розваги.

— Домовилися!

Читач може запитати: а чому ж разом з ученими опинилися Ліда і Артем? Відповідь була 6 дуже проста. І дівчина, і юнак вчилися в геологічному інституті, де викладав Іван Семенович, і до того ж були закохані в свою науку. Ліда, далека родичка геолога, умовила його взяти її з собою як помічницю-практикантку. А Артем? Ну, про нього немає чого й казати. Його по праву вважали одним з кращих студентів інституту. Іван Семенович покладав великі надії на нього і тому сам запропонував йому провести відпустку разом. Чи слід говорити, з яким захопленням прийняв Артем цю пропозицію?.. Відпочивати разом з улюбленим професором, та ще й брати участь в розвідці? Та це ж щастя!

Так створилася дружна четвірка з двох учених і двох студентів, яка приїхала на узгір’я Зольного кряжа і оселилася поблизу Гострого бугра.

— Четверо, не рахуючи собаки, — жартував Артем. Втім, собаку, чудового жовтого боксера, якого виховав Іван Семенович, ніяк не можна було не рахувати. Бо це був великий розумний пес, якому бракувало, здавалося, тільки вміння говорити, щоб не поступатися нічим людині. Так принаймні запевняла Ліда.

Зауважимо, що Іван Семенович і Дмитро Борисович, кожен у своїй галузі, одразу порушили взаємні зобов’язання, тільки-но опинилися біля Гострого бугра. Певна річ, це був відпочинок, бо в обох не було лекцій і кабінетної наукової роботи. Але розвідка не стала для них тільки розвагою. Навпаки. Незабаром біля Гострого бугра з’явилися перші шурфи, які викопали Артем та Ліда під керівництвом самого Івана Семеновича. А Дмитро Борисович — та хіба ж міг він думати про щось інше, маючи перед собою незайману загадкову печеру, яка обіцяла стільки цікавого?..

Втім, практичних наслідків досі не було ні в одного, ні у другого. Поклади міді, безумовно, було знайдено. Але дальше їх вивчення нічого не дало. Як читач уже знає, всі жили обривалися на невеличкій глибині, — і тільки несподівані знахідки, які знайшли Дмитро Борисович і Ліда в печері, підкріпили надії геолога.

До останніх днів не міг нічим похвалитись і Дмитро Борисович в галузі археології. До останніх днів, — доки йому не пощастило пройти в глиб печери, подолавши завал, який перетинав шлях.

Так от, про печеру доводиться сказати окремо, хоча б тому, що вона і розмови про неї спричинилися до великої зацікавленості археологією, яка несподівано з явилася не тільки у Артема, а й у Ліди. Що ж то за печера?

На узгір’ї Гострого бугра, серед високого бур’яну, можна було помітити напівзарослий отвір темного підземного ходу. Старі люди казали, що тут колись переховувалися розбійники. Але за розповідями виходило, що то було дуже давно, з тих часів печеру майже завалило, і навіть діти, що любили гратись у відважних партизанів, рідко насмілювалися заходити сюди.

В перші ж дні по приїзді Дмитро Борисович дослідив печеру. Нічого цікавого він не знайшов, за винятком двох виходів жил мідної руди.