Можно попросити Нiну?

І в цю мить нас роз’єднали.

Ніни не було. Щось затріщало в трубці. Жіночий голос сказав:

— Це 143-18-15? Вас викликає Орджонікідзе.

— Ви помилилися номером, — сказав я.

— Даруйте, — сказав жіночий голос байдуже.

І були короткі гудки.

Я відразу ж набрав знову Нінин номер. Мені потрібно було вибачитися. Потрібно було посміятися разом з дівчинкою. Адже виходила загалом нісенітниця…

— Так, — сказав голос Ніни.

Іншої Ніни.

— Це ви? — запитав я.

— А, це ти, Вадиме? Чого тобі не спиться?

— Вибач, — сказав я. — Мені інша Ніна потрібна.

— Що?

Я повісив слухавку і знову набрав номер.

— Ти з’їхав з глузду? — запитала Ніна. — Ти пив?

— Вибач, — сказав я і знову кинув трубку.

Тепер дзвонити було марно. Дзвінок з Орджонікідзе все повернув на свої місця. А який у неї справжній телефон? Арбат — три, ні, Арбат — один — тридцять два — тридцять… Ні, сорок…

Доросла Ніна подзвонила мені сама.

— Я весь вечір сиділа удома, — сказала вона. — Думала, ти подзвониш, поясниш, чому ти вчора так поводився. Але ти, вочевидь, зовсім з’їхав з глузду.

— Напевно, — погодився я.

Мені не хотілося розповідати їй про довгі розмови з іншою Ніною.

— Яка ще інша Ніна? — запитала вона. — Це образ? Ти хочеш заявити, що бажав би бачити мене іншою?

— На добраніч, Ніночко, — сказав я. — Завтра все поясню.

…Найцікавіше, що у цієї дивної історії був не менш дивний кінець. Наступного дня вранці я поїхав до мами. І сказав, що розберу антресолі. Я три роки обіцяв це зробити, а тут приїхав сам. Я знаю, що мама нічого не викидає. З того, що, як їй здається, може придатися. Я корпався години півтори в старих журналах, підручниках, розрізнених томах додатків до «Ниви». Книги були не запорошеними, але пахли старим, теплим пилом. Нарешті я відшукав телефонну книгу за 1950 рік. Книга розпухла від вкладених у неї записок і закладених папірцями сторінок, кути яких були обшарпані і обслинені. Книга була настільки знайома, що здавалося дивним, як я міг її забути, — коли б не розмова з Ніною, я б ніколи і не пригадав про її існування. І стало трохи соромно, як перед чесно відслужилим костюмом, який віддають лахмітникові на певну смерть.

Чотири перші цифри відомі. Г-1-32… І ще я знав, що телефон, якщо ніхто з нас не прикидався, якщо з мене не пожартували, стояв у провулку Сивцев Вражек, в будинку 15/25. Жодних шансів знайти її телефон не було. Я всівся з книгою у коридорі, витягнувши з ванни табурет. Мама нічого не зрозуміла, посміхнулася тільки, проходячи мимо, і сказала:

— Ти завжди так. Почнеш розбирати книги, зачитаєшся через десять хвилин. І прибиранню кінець.

Вона не помітила, що я читаю телефонну книгу.

Я знайшов цей телефон. Двадцять років тому він стояв у тій самій квартирі, що й у сорок другому році. І записаний був на Фролову К. Г.

Згоден, я займався дурницями. Шукав те, чого бути не могло. Але цілком припускаю, що відсотків десять цілком нормальних людей, опинися вони на моєму місці, робили б те саме. І я поїхав на Сивцев Вражек.

Нові мешканці в квартирі не знали, куди виїхали Фролови. Та й чи жили вони тут? Але мені пощастило в будуправлінні. Старенька бухгалтерка пам’ятала Фролових, з її допомогою я дізнався все, що було потрібно, через адресний стіл.

Вже стемніло. Новим районом, серед однакових панельних веж гуляла віхола. У стандартному двоповерховому магазині продавали французьких курей у вкритих інеєм прозорих пакетах. У мене з’явилася спокуса купити курку і принести її, як обіцяв, хоч і з двадцятирічним запізненням. Але я добре зробив, що не купив її. У квартирі нікого не було. І по тому, як лунко розносився дзвінок, мені здалося, що тут люди не живуть. Виїхали.

Я хотів було піти, але потім, раз вже забрався так далеко, подзвонив у двері поряд.

— Скажіть, Фролова Ніна Сергіївна — ваша сусідка?

Хлопець у майці, з димлячим паяльником у руці відповів байдуже:

— Вони виїхали.

— Куди?

— Місяць як виїхали на Північ. До весни не повернуться. І Ніна Сергіївна, і чоловік її.

Я вибачився, почав спускатися сходами. І думав, що в Москві, цілком імовірно, живе не одна Ніна Сергіївна Фролова 1930 року народження.

І тут двері позаду знову розчинилися.

— Зачекайте, — сказав той самий хлопець. — Мати щось сказати хоче.

Мати його тут-таки з’явилася у дверях, запинаючи халат.

— А ви ким їй будете?

— Так просто, — сказав я. — Знайомий.

— Не Вадим Миколайович?

— Вадим Миколайович.

— Ну ось, — зраділа жінка, — трохи вас не втратила. Вона б мені ніколи цього не пробачила. Ніна так і сказала: не пробачу. І записку на двері приколола. Тільки записку, напевно, хлоп’ята зірвали. Місяць вже минув. Вона сказала, що ви в грудні прийдете. І навіть сказала, що постараєтьсь повернутися, але далеко ж бо як…

Жінка стояла в дверях, дивилася на мене, немов чекала, що я зараз відкрию якусь таємницю, розповім їй про невдалу любов. Напевно, вона і Ніну мордувала: хто він тобі? І Ніна теж сказала їй: «Просто знайомий».

Жінка витримала паузу, дістала лист з кишені халата.

«Дорогий Вадиме Миколайовичу!

Я, звичайно, знаю, що ви не прийдете. Та і як можна вірити дитячим мріям, які й собі самій вже здаються лише мріями. Але ж хлібна картка була в тому самому підвалі, про який ви встигли мені сказати…»