Зелена пастка

Місто, де промайнули всі мої чотирнадцять років, також розкинулося на узбережжі. Тільки наша ріка зовсім не схожа на каламутну жовту Вачуайо. З вікон нашої квартири видно далекий розсип вогнів, вночі вони зливаються із зорями, з горизонтом, міріадами іскор віддзеркалюють у прозорій блакиті води. Вранці в нас будинки оповиті легким серпанком, а в міру того, як сходить сонце, — їхні обриси вимальовуються поступово, неначе виступають з імли казкові диво-велетні. Спершу сонячні промені бризкають на пласкі майданчики дахів, на тераси, що полум'яніють квітами, потім сонце ллє золото вниз, на стрічки тротуарів-ескалаторів, що розносять у всі кінці міста строкатий натовп людей. Навісні дороги поміж громадь будинків сплітаються в безліч прямокутників, і здається, що в повітрі зависла величезна сітка, по якій без упину сновигають невеличкі кабіни-павуки. За кермо цих «малят» може сісти будь-хто, навіть таке дівча, як Меро, бо ведуть їх по маршруту слухняні автомати.

Щоранку я похапцем ковтаю сніданок. Вікно в моїй кімнаті — на всю стіну. Видно, як злітають з дахів-майданчиків, з дахів-стадіонів, з дахів-садів червоні, сині, білі, жовті метелики-аеротаксі. Варто мені натиснути біля дверей вітальні четверту згори кнопку, ступити на смугастий килимок ліфта, і за піхвилини я буду на даху. А там уже чекає на мене один з кольорових «метеликів». Від нашого дому до школи політ триває якраз чверть години.

Наше місто колись будувала молодь, тому воно й зветься Комсомольськ-на-Дніпрі. Батько зберігає крихкі пожовклі фотографії та старі газети — дивні, надруковані на сіруватому папері, які тепер побачиш хіба що в музеях. На знімках — схожі, як близнята, п'яти- й дев'ятиповерхові коробки будинків, чорний асфальт, металева щетина над дахами — то були такі перші телевізійні антени. В газетах є кілька заміток, обведених уже ледь помітними рисками вицвілого чорнила. В них розповідається, як зводили оті приземкуваті будівлі побіля Дніпра хлопці та дівчата п'ятдесятих та шістдесятих років минулого століття. Мій дідусь також будував ті, давно вже знесені споруди, було йому тоді сімнадцять…

Я люблю своє місто. Мені найбільше подобалось, коли ми вдвох з батьком зручно вмощувалися в прозорій кабіні таксі, і я вів «метелика» над Дніпром, над плавнями, а потім приземлялися серед степу. А степи в нас!.. Влітку там блукають тремтливі марева, шугають у небі яструби, і все перед тобою як на долоні, куди не кинь — всюди степ, рівнина, ласкаве небо, сонце. Простір! Може, тому оксамитова стіна джунглів і здалася мені з першого погляду тісною, задушливою…

Та нудьгувалося мені тут недовго. Рудий Заєць, а надто маленька Меро швидко призвичаїли мене до нового місця. Ми часто блукали вуличками Пері, зазирали в безлюдні крамнички та кафе, де дрімали бармени і продавці, зупинялися біля гомінкої дітвори, що збиралася навколо невеликого басейну з фонтаном, навпроти напіврозваленого католицького собору. Потім прямували до міського майдану. Там височіли залишки стародавньої арки з висіченим на граніті якимось дивним календарем. За аркою починався базар — мальовничий живий калейдоскоп облич, рук, барвистого одягу, дивовижної всячини. На землі рядами стояли фантастичні ідоли, птахи та звірі, витесані з чорного, твердого, як сталь, дерева; в повітрі вчувалися пахощі меду; гули бджоли; іграшки та посуд із пропаленої глини дзвеніли від дотику, як порцеляна.

На базарі до Меро підходили індіяни, неквапні, спокійні, як старий Катультесе. Чорноволосі неговіркі люди охоче вели нас до себе, в ліс, пригощали запашним какао, млинцями, спеченими на багатті, скибочками наперченого солодкуватого м'яса, плодами манго та в'яленою рибою. Іноді ми залишалися в індіянських хижах на ніч. У темряві палахкотіли багаття, освітлювали золотаво-бронзові постаті юнаків; дівчата в білому вбранні, похитуючись, тихо співали журних пісень; уранці хтось із юнаків проводжав нас до «замку», перемовлявся з сеньйорою Росітою кількома фразами і зникав. Згодом я збагнув, що серед індіян у господині «замку» було чимало родичів.

Траплялося, ми й самі, без провожатих, заглиблювалися в сельву, йшли, пробираючись крізь зарості, аж доки не закінчувалася стежка, протоптана людьми. В гіллі стрибали чудернацькі папуги ара, невловимі колібрі зграйками пурхали над нами і поринали в гущавину, сповнену шереху, пташиного крику; на деревах бавилися мавпи, здаля помічаючи нас, змовкали і ховалися в густих кронах. Меро весь час кудись зникала, ховалася в кущах і не обзивалася, дратуючи Рудого Зайця. У відповідь на його погрози більше ніколи не брати її на прогулянку, вона заходилася сміхом. Дівчина нічогісінько не боялася, джунглі були її рідним домом. Меро могла любісінько підійти до дерева, що називалося «пало санто». В його стовбурі аж кишіло вишневими мурахами, кровожерними створіннями, які люто накидалися на людину. Навіть трава не росла під цими деревами. Всі обминали їх десятою дорогою, а Меро хоч би що — підбіжить, поплескає долонями по м'якій корі, і як тільки із стовбура, з усіх щілин висиплять мурахи, з реготом відскакує назад.

Двічі на тиждень старий Катультесе будив мене та Рудого Зайця до світ сонця, і ми вирушали рибалити: сідали у вузький гостроносий човен, в молоці туману пливли по Вачуайо. Потім завертали в дрімотну затоку. Катультесе запалював смолоскип, ми тихо брели вздовж берега, стискаючи в руках короткі остроги, пильнуючи, чи не промайне у воді, як тінь, спина сома…

Що не день, дивовижний чужий світ все менше здавався мені похмурим і непривітним. Він розкривався поволі, як ті нічні квіти, що траплялися на березі ріки, на узліссі. Удень я проходив повз них і не помічав їх, а з настанням сутінків квіти прокидалися і вражали казковою красою.

З батьком я бачився нечасто. Він з'являвся в «замку» весь у багнюці, неголений, одяг на ньому звисав шматтям. Відпочивав дві-три доби, і знов — у джунглі. Роботи в нього вистачало. Мій батько — головний експерт Комітету продовольчих потреб при ООН. На початку нашого XXI століття кількість населення земної кулі швидко зростає. Це кожному школяреві відомо. Але не всі знають, скільки нині турбот у вчених, у спеціалістів-природників. Вони б'ються, щоб відшукати на планеті, як каже батько, «нові гамазеї з харчем». Шукають не тільки на землі — і під землею, і в морях-океанах, навіть в атмосфері. Батько вважає, що сама природа виявила велику мудрість, створивши джунглям славу недоступності, неначе передбачала, що люди колись скажуть їй за це велике спасибі. Адже природа неначе притримала про запас справжні скарби, не давши розтринькати їх передчасно. Тепер настала черга й цього, недоторканого досі, «запасу». Моєму батькові випало очолити дослідницьку групу, яка на початку літа прибула до містечка Пері. Звідси експедиція розпочала обстеження тропічних лісів, вивчаючи райони сельви на південь від Вачуайо, де ще не ступала нога людини.

Батько узяв мене з собою. Рік тому наша квартира в Комсомольську-на-Дніпрі спорожніла. Мати моя була океанологом, брала участь у спорудженні першої на планеті підводної колонії в Атлантиці й загинула під час страшної катастрофи, що сталася на п'ятикілометровій глибині. Вулканічний вибух знищив людей і всі підводні споруди Експериментальної глибоководної бази, або ЕГБ-1, як її називали.

Дізнавшись про своє тривале відрядження за кордон, батько не наважився залишити мене самого в домі, де оселився смуток. Я радий був далекій подорожі в незнані краї і, готуючись у дорогу, довго водив пальцем по карті Латинської Америки, шукаючи загадкову країну Сені-Моро. Батько пояснив менї, що це марна робота: молода республіка зовсім недавно добилася незалежності, на географічні карти її ще не встигли нанести. Сені-Моро мовою одного із стародавніх індіянських племен означає «Земля одвічного лісу».

…По обіді сеньйора Росіта забрала Єржі і повела в дім. Мала Меро показала нам язика і пострибала на одній нозі за ними услід. І мені, і Жакові не терпілося взнати, хто ж вона, ця зеленоока дівчина, як і чому опинилася в «замку». Та ми вдавали, що нам до цього байдуже. Потинявшись по парку, майнули до річки. Стрімка покручена стежка вела вниз, на піщаний берег.