Зелена пастка

Не скажу, що я відразу ж зрозумів професора Синицю. Лише з часом, коли мені вже самому наоскомило оте «Ігор Вовченко… Ігор Вовченко… Ігор Вовченко…», впала в око досить дивна обставина. У закордонній пресі, здебільшого в західній, про мене дзвонили в усі дзвони, про Єржі, хоч і стриманіше, шуміли також, а тих, з ким довелося нам зіткнутися в джунглях, неначе хтось навмисне відсував у затінок. Ще місяць тому Брендорфа, Кносе, фрейлен Труду називали злочинцями, лиходіями, піратами сельви, тепер про них згадують все менше або взагалі майже обходять мовчанкою. Чому? Хіба ж не ця трійця готувала людству нечувану катастрофу?

І я вирішив розповісти про все. Розказати, як було насправді, не перебільшуючи, але й нічого не замовчуючи.

Розділ I

В «за́мку» з'являється новенька

Великі, сірі з зеленавим відтінком очі — це перше, що запам'яталося, коли я побачив її того дня. Вона з'явилася в замку через тиждень після того, як радиста Купічку нагально відправили у столицю Бразілії, де ним зайнялися медики. У літнього чеха Купічки виявилося хворе серце, дався взнаки тутешній клімат.

Спека стояла неймовірна. Бамбуковий дах веранди сонце пропікало наскрізь. Сеньйора Росіта покликала старого Катультесе. Індіянин неквапно пройшов повз нас, лагідно усміхаючись. Він швидко налагодив великий вентилятор, що вчора увечері чомусь перестав крутитися. Електроопахало знову зашелестіло крилами, з-під стелі, замість прохолоди, війнуло гарячим сухим повітрям.

Ми всі — Рудий Заєць, мала Меро — донька сеньйори Росіти, і я — перші хвилини за обідом намагалися тримати себе чемно, сиділи із серветками на колінах і не дивилися одне на одного. Так тривало недовго, доки не підкрався і не вмостився під столом улюбленець Меро — кудлатий песик Приблуда. У руці капловухого Жака, якому Меро причепила прізвисько Рудий Заєць, бо у нього ще й волосся аж лисніло червоним золотом, я побачив соломинку. Він тихцем лоскотав Приблуду. Зморений спекою песик, що одразу задрімав біля наших ніг, уві сні кумедно відбивався лапою від надокучливої «мухи». Меро засовалася в кріслі й пирснула в кулачок. Та ось соломинка поповзла до чорного собачого носа. Приблуда злякано гавкнув, підстрибнув і закружляв, силкуючись укусити свого хвоста. Меро заверещала, задриґала ногами; глек з ананасовим соком, що стояв на столі, перекинувся, на білій скатертині розпливлася пахуча рідина…

І ось, якраз тієї миті, на веранді з'явився сеньйор Аугустіно. Він тримав за руку дівчину років тринадцяти. Дзеркальне скло темних окулярів затуляло їй пів-обличчя. На дівчині були короткі сірі шорти, такого ж кольору безрукавка, на ногах — індіянські мокасини з барвистим візерунком. Коротке пшеничне волосся здавалося аж білим.

— Познайомтеся. Це — Єржі, — сказав сеньйор Аугустіно, витираючи чоло картатою хусткою.

Ми з Рудим Зайцем, як личить, підвелися з місця. Незнайома гостя мовила кілька незрозумілих слів.

— Що вона сказала? — пошепки запитав Рудий Заєць.

— Не знаю. Здається, привіталася, — півголосом відповів я.

Дівчина опустилася на крайок плетеного крісла, скинула окуляри. Мені ще ніколи не доводилося бачити таких величезних зеленкуватих очей. Водночас погляд дівчини збентежив мене, очі в неї були занадто серйозні чи то стомлені, а може, стривожені.

Я подумав: «Напевно, вона щойно прибула до Пері. Видно, приїхала здалеку. Ніколи в житті не бачила сельви, не смажилася на такому сонці… Їй трохи не по собі. Цікаво, звідки ж вона?»

Я по собі знав, як впливає на людину перша зустріч із тутешнім краєм. Коли два місяці тому ми з батьком ступили на висушену, цупку, як дріт, траву аеродрому на східній околиці містечка Пері, мабуть, і моє обличчя не світилося радістю. Відчуття було таке, що все навколо — рудуватий п'ятачок аеродрому, будівлі, люди, яких я побачив, навіть небо над нами — навіки загубилося серед зеленого одноманіття лісів, що підступали звідусіль. У польоті, в салоні літака, панорама джунглів розпалювала мою уяву. Та ось ми приземлилися, неначе потонули в сельві. Я стояв тоді на аеродромі маленький і самотній. Про місця, що оточували нас, мені доводилося читати чимало. Зелений океан, крізь який пробивається ріка Вачуайо, в книгах був звабливо-романтичний, сповнений таємниць і чудес. Зблизька сельва постала іншим, навдивовижу незрозумілим світом зеленого мороку, німотного нагромадження рослинності, царством боліт, їдких випарів, загрозливих нічних звуків. Ще не поринувши в цей світ, лише відчувши його подих, я був пригнічений відчуттям власної безпорадності і безсилля…

Пам'ятаю, сеньйор Аугустіно і мене, точнісінько як оце Єржі, за руку привів на веранду з бамбуковою стелею. Я також привітався. Привітався рідною мовою, забувши, що тут мене ніхто не зрозуміє. Тоненьке в'юнке дівчатко, аж чорне від смаги, — то була Меро, — по-англійськи запитало в рудого хлопця, що ж ото я мовив. Рудий наморщив носа, буркнув: «Він сказав, що все життя мріяв зустрітися з тобою». Чорне дівча дзвінко розсміялося і тицьнуло мені теплу міцненьку руку.

Меро виявилася веселою пустунею, не кажучи вже про мого ровесника Жака, який також не любив нудьгувати і, видно було, зрадів моїй появі у «замку». Вже того дня я знав, що Жак з Бразілії, з міста Ріо-де-Жанейро, його батько працює інженером на заводі, де виробляють синтетичні тканини, а мати — артистка естради, відома співачка. Сеньйора Росіта доводиться Жакові рідною тіткою по матері. Він приїхав до неї на ціле літо і почуває себе в «замку» як удома.

Власне, ніякого замку поблизу містечка Пері не було. То ми з Жаком жартома назвали так оселю сеньйори Росіти. Старий двоповерховий будинок зовні чимось нагадував фортецю з гравюр стародавніх художників. Дім стояв за дві милі від Пері, в густому парку, на березі ріки. Жак розповів мені, що ця оселя — родинна маєтність покійного чоловіка сеньйори Росіти, вчителя, який викладав природознавство в місцевій гімназії. Він помер чотири роки тому, мала Меро навіть не пам'ятає батька. Родичі небіжчика кликали вдову з донькою до себе у Болівію, та вона не захотіла полишати край, де народилася і прожила все життя. Господиня «замку» і мати Жака були індіянками з племені каджао, колись великого і могутнього, яке володіло чималою територією сельви на лівобережжі Вачуайо.

В домі сеньйори Росіти розмістився «штаб» наукової експедиції, яку очолює мій батько. Тітка Жака поступилася кімнатами нижнього поверху. В будинку просторо, місця вистачає, старий Катультесе всюди підтримує чистоту, порядок, сеньйора Росіта вміє готувати дуже смачні страви і догоджати людям. Навіть завжди насуплений, невдоволений канадець Тім Уїллер, батьків помічник, відомий спеціаліст-хімік, останнім часом уже не бубонить про «клятий край світу» та про свою квартиру, залишену в Торонто.

До того ж «замок» віддалений від Пері з його курними вуличками, облупленими стінами, із галасливим базаром. Повертаючись із далеких мандрів по хащах та болотах сельви, члени експедиції почувають себе в будинку як у тихім закутку, тут їм ніхто не заважає працювати, вони спокійно обробляють зібраний матеріал. Та й від спеки є де рятуватися в години відпочинку — поряд несе свої хвилі повновода широка Вачуайо.

О, ця Вачуайо!.. Нічні тумани, піщані мілини, тунелі-затоки серед непролазних заростей тропічного лісу. А новачкові до ріки краще не наближатися. В день нашого прибуття сюди я вийшов надвечір на берег у супроводі Рудого Зайця. Миттю скинув черевики і вже ладен був з розгону шубовснути у воду. Та не встиг кроку ступити, як Рудий Заєць застережно схопив мене за руку. Він копирснув патиком, з землі вистромились тонкі гострі шпичаки.

— Риба арайя, — пояснив мій новий знайомий. — Має звичку закопуватися у вологий прибережний пісок. Наступиш ось на такий шпичак — проткне навіть шкіряну підошву, днів зо три нога буде як колода, від болю на стіну дертимешся.

Того вечора я довго не міг заснути. З вікна дивилися на мене волохаті ясні зорі, та серед них я знайшов на небі лише сузір'я Південного Хреста. Я лежав на прохолодних простирадлах, розісланих сеньйорою Росітою, згадував наше місто, і мені вчувався його рідний гомін…