Коли вмираe Безсмертний

Загуло, заскрекотало в зелених шафах, що від стелі до підлоги займали всю бічну стіну. Екран ожив. Спочатку на жовтому світляному тлі застрибали якісь рисочки, плями, а потім на весь екран вималювалася величезна постать людини.

Так, це була саме людина, і дуже знайома Іванові. Десь він бачив її, і навіть часто… Щось рідне і водночас чуже світилося в її погляді, відчувалося в різких, до карикатурності Загострених рисах вилицюватого обличчя.

Постать здригнулася, стала напливати, збільшуватись, і от уже на весь екран — величезне обличчя.

Хто ж це такий? Іван од напруження аж шию витягнув і раптом все зрозумів: то був він сам, Іван Бідило!

Оце так так!

Яким же злим, хижим, майже не схожим на себе показаний він на цьому жовтому екрані! Ні, це був не портрет, а несправедлива зла карикатура, викривлений, спотворений образ, чиєсь хворобливе уявлення. Так, саме таким могла уявити Івана обмежена недоброзичлива людина.

Віддалік у м’якому глибокому кріслі напівлежав Купхейп. Він не спав, хоч очі його, були заплющені, — щось бурмотав, розводив руками, хмурився, і в такт його гримасам та рухам змінювалося зображення на екрані. Бідилові стало ясно: все, що відбувається на екрані, — уявлення Купхейпа.

Ні, не можна позаздрити тій, не в міру допитливій людині, котра хоч на мить змогла побачити себе очима деяких домисливих знайомих своїх! А Купхейп для Івана навіть і знайомим не був.

Дивні дива уявлялися цьому присадкуватому горбаневі…

Ось він, екранний Іван, незграбний, з хтивими злими очицями, справжнє втілення тупої, тваринної сили, озирається, наче виглядає когось. Саме таким уявляли колись мужика-слов’янина деякі західноєвропейські крамарі-інтелектуали.

Хижо примружившись, екранний Іван клацнув зубами і раптом стрибнув, накрив когось полами свого білого халата.

Кого ж це він так?

Ого! Якогось чорно-зеленого…

Дива!.. Видобувши блискучі інструменти, космічна потвора почала анатомувати свою жертву. Весь обмазаний густою зеленою кров’ю, екранний Бідило вириває із нутрощів убитого один по одному всі органи, складає їх у прозорі склянки, заливає рідиною.

Вчений-убивця! Містично-загадкова єдність первісної тваринності і незрозумілого інтелекту!

Карикатурний Бідило обміряв труп, вхопив свої препарати і, злодійкувато оглядаючись, подався до космічного корабля. Біг він, перестрибуючи через труби, люки і навіть через самовідданих і благородних чорно-зелених, які, однак, при наближенні Івана ставали чомусь маленькі, мов ліліпути.

І тут настав час довести, що справедливість є справедливість і злочин має бути покараним.

Грізні сили згуртовуються супроти злої потвори. В широкому полі оточують Івана незламні шеренги чорно-зелених. Лунає команда, і з рефлекторів скриньок б’ють сліпучі промені. Б’ють просто в потворне обличчя. Злочинець падає. А дивні промені, немов вогненні бичі, шматують величезне тіло.

Екран гасне. Купхейп стомлено підводиться, знімає шолом і, підійшовши до Івана, уважно, як піддослідну істоту, розглядає його.

І сміх і горе, і все ж таки Бідило щиро вдячний Купхейпові: горбань, очевидно, аж ніяк не був прихильником обміну вражень по принципу «не називаючи прізвищ».

Але трохи згодом, дивлячись уже другий «фільм», — Купхейп знову надів шолом, сів у крісло, — Іван зрозумів, що всі оці марення горбаня ніякого відношення не мали до обміну вражень.

…Потворний Іван па жовтому екрані чинив зовсім уже безглузді злочини. Ось він, голий і волохатий, вбігає у величезну лабораторію, хапає жужмом якісь прилади, шланги, дротини і біжить що є духу прямо до своєї ракети. Ревуть двигуни. З дюз «В-18» вириваються стовпи білого полум’я. Утік! Утік-таки! Повіз на свою дикунську планету здобутки чужого, витонченого інтелекту!

Так ні, і тут, у повітрі, космічного злодія чекає справедлива кара. Десятки зелених, довгастих, як щуки, ракет променями-мечами збивають «В-18».

На екрані знову карикатурний Іван, але тепер він низько схиляється перед Купхейпом. Тепер він і зростом нижчий від наприндженого горбаня. І погляд, і кожна риска такого покірного тепер Іванового обличчя, кожен жест незграбних, неоковирних рук так і промовляє, 1 здається: «Не буду, ніколи-ніколи не буду ні вбивати, ні красти… і — найголовніше! — ніколи-ніколи не здумаю тікати від свого мудрого і всемогутнього володаря…»

Аж тепер Бідило зрозумів справжню мету Купхейпової відвертості. І коли втретє засвітився екран та почалася чергова притча про викрадання Іваном грудних немовлят для переправлення їх як експонатів місцевої фауни на чужу планету, Бідило не витримав.

— Досить, — сказав він. — Суду ясно. Але дайте ж і підсудному висловитись. — І жестами попросив білий шолом.

Спершу в Івана нічого не виходило. Дивлячись на екран, Бідило намагався думати, що він ніякий не ворог, що мета його прильоту чисто наукова, але на екрані танцювали розмиті плями, ніякого зображення не з’являлося. І тільки згодом, коли Бідило трохи забувся, на жовтому світляному тлі проступили спочатку туманні тіні, а потім уже чіткі картини.

Іван замислився, непомітно для себе заплющив очі. «Як би добре було, — мріяв Бідило, — коли б взяли його та й відвезли до «В-18»…» А на екрані вже й вимальовується: летить він разом з Купхейпом і Чактом на тому ж таки схожому на дирижабль повітряному кораблі. Над горами, над долинами летить. Раз у раз по знаку горбаня корабель знижується, а то й зовсім приземляється. Всі виходять. Купхейп пояснює Іванові то походження якогось мінералу, то значення якоїсь рослини для промисловості й життя. Пояснить, а потім уже просить-просить Бідила взяти рослину чи мінерал в дарунок земним колегам. А Іванові й класти вже нікуди тих дарунків.

Пробував Бідило й інше уявити: екскурсії по промислових підприємствах та наукових закладах зеленої планети, але на екрані знов затанцювали розмиті плями.

…Ось він, рідний «В-18», дбайливо відремонтований, перевантажений безцінними експонатами. Під прощальні крики багатотисячної юрби ракета покидає гостинну планету.

Не день, не тиждень пробиватиме космічну темряву світловий промінь, не тиждень і не місяць добиратися йому до Землі від зеленої планети. Та на екрані мрій за кілька дзвінких секунд домчав до Землі Іванів космічний корабель.

І от уже гримлять оркестри, білі троянди, росяні лілеї падають на обгорілу броню «В-18». Москва… Барвистий натовп… Рідні, щасливі лиця…

— Іване! — це Акиро, веселий, поривчастий Акиро. — Летімо, летімо до Йокогами! Летімо!

А навкруг білі, жовті, чорні обличчя:

— Приїжджайте до Барселони!

— Бразілія жде Вас!

— Вас запрошує Аддіс-Абеба!

…Рідне село, яке воно маленьке після Москви… Матуся…

І знову, знову, як у чарівному вихорі, — Італія, Конго, Китай, Японія…

Вологий вітер океану напинає сорочку. Шумлять сади. На мармуровому постаменті бронзові літери: «Бійцям-переможцям японської соціалістичної революції». А біля пам’ятника… Що це? Маки? Наші маки?

— Звичайно, ваші! — радісно сміється Акиро. — Ваші й мої!..

Червоні маки, червоні, як прапори на першотравневому Хрещатику. Прапори, прапори, прапори… Вогненне сяйво Заливає екран…

— Хакахо!!

Іван схопився, розплющив очі.

Купхейп, украй переляканий, показував на екран і аж трусився:

— Хакахо!! — І враз шарпнувся, схопив зі столу плескату скриньку, направив на Івана, клацнув. Рефлектор не засвітився. Клацнув ще раз і 3 досадою жбурнув під ноги.

Чакт стояв осторонь і якось дивно ворушив губами. Може, то тільки здалося Івану? Ні, то справді була посмішка — тонка, ледве помітна, перша посмішка в ньому жовтому, похмурому світі.

Усе те відбулося за якусь мить. Чакт клацнув перемикачами, прапори на екрані поблідли, з червоних зробились рожевими, потім сірими і, нарешті, зникли зовсім. Екран погас.

Кілька хвилин мовчали.

Купхейп взяв Бідила за руки, уважно подивився на широчезні його долоні. Гукнув Чакта і показав йому Іванові долоні. Той знизав плечима: хто зна, мовляв… Та це, видно, аж ніяк не влаштовувало горбаня. Показуючи то на долоні Бідила, то на жовтий екран, він щось гаряче доводив Чакту.