Iстина поруч

Але «хлопці» не сприймали ні його слів, ні думок. Ішли, як і раніше, пхаючи балон і швидко підкладаючи попереду «люльку». Довелося зупинити переднього і самому сісти, простягнувши ноги. Тоді й вони посідали, але не колом, як то роблять люди, а там, де хто стояв.

Тільки обіпершись спиною об дерево, Петро відчув, яка втома розлилася по всьому тілу. Тепла венерійська ніч одразу наслала на нього дрімотність, заколисала невгамовного сина Землі. І йому приснилось, наче він пливе в океані світла, з кожним помахом руки здіймаються світні хвилі, але долоні та й усе тіло не відчувають текучості світла, його сприймають самі очі. «Треба зачерпнути його просто долонею», — приснилась думка, і він так стиснув пальці в кулак, що прокинувся. У вічі йому справді різонуло світло: на балоні стояв засвічений ліхтар і сизуватою колоною підпирав небо. Чорні стовбури дерев вилискували, наче мармурові, і здавалося, що це не ліс, а якийсь дивовижний храм. Венерійці, сидячи в застиглих позах, не зводили очей із світла.

В першу мить Петро так і охолов: червона жилка, наче натягнута струна, прошиває світляну колону. Ввімкнули, ввімкнули мазера!.. Яворович, обережно ступаючи, не зводячи очей з ліхтаря, почав наближатися до нього. Напружена увага його фіксувала все — і венерійців, і положення балона («хоча б не схитнути!»), і ґрунт під ногами. Він не йшов, а крався, наче перед ним був не ліхтар, а якась страшна гадюка і не дай бог її сполохати… Ривком простяг руку і вхопив ребристий футляр. З грудей із шумом вирвалося затамоване повітря. Вимкнув, погасив. Зникли мармурові колони, храм обвалився важкою темрявою. Але ось очі звикли, і Яворович помітив, що вже починає світати. Тупцював навколо балона, не знаючи, як порадитися з «хлопцями». Але вони, мабуть, здогадалися, попідводились і взялися за діло.

Чорна торпеда зрушила з місця і почала прошивати ліс. Яворович закинув за плечі ящик з рацією і пішов услід, витираючи з чола холодний піт. Бо саме тепер, коли він роздумував над нічною пригодою, йому зробилося по-справжньому страшно. І не за себе, хоч, може, підсвідомо і за себе, та таки воно так і було, що десь у глибині душі, на самому її дні боявся за себе, але тільки не усвідомлював цього, а те. що розумів ясно і чітко — це страх за оцих молодих венерійців, за балон, за виконання свого обов’язку. Вони ж як діти…

Здумав чомусь Рожевого. Думки про нього з’являлися ї раніше, але якось уривками, мимохіть, а тепер, з наближенням до пам’ятної Долини Предків, образ його витіснив усі інші. Справді, де він, що не дає про себе знати? Що він зараз робить? Певне, ховають загиблих воїнів. Дорого заплатила Країна Щитів, але Захмарна Країна — ще дорожче, її вже немає, та й не буде ніколи. Того одного, в яру, можна не боятися… І навряд чи він захоче продовжувати «експерименти» Великого Розпорядника. Та навіть коли б і захотів, то не зміг би.

Почалося згарище. Юні венерійці зупинилися, видно, вражені побаченим. На великій площі дерева були винищені дотла, жодного стовбура не лишилось. Нагиналися, брали в долоні попіл і, мабуть же, обговорювали, обмірковували загадкове явище, але Петро їхніх думок не сприймав.

Пішов, збиваючи ногами куряву, до урвища. Звідси він допоміг Синам Риби здолати нападників, тут на нього насувався вогняний вал…

Внизу, в долині, вештається багато постатей; посередині під гострим кутом вишикувалось дві шеренги, звідси вони скидаються на двоє крил.

«Він десь там! — радісно і водночас чомусь тривожно подумав Петро. — А де ж йому ще бути? На плато він своє зробив…»

Ще раз окинув поглядом долину і пішов униз. Хотів однести рацію до літака (тут уже рукою подати!), але передумав, не захотів з нею розлучатися.

Так, в долині ставляли на вічний спочинок мертвих. Сотні чи, може, й тисячі мумій зайняли вже свої місця в печерах, а нові все прибували і прибували — їх приносили на трикутних щитах.

Вступивши в долину, Яворович якось одразу, незважаючи на метушню, побачив постать Рожевого. Його довговолосий друг стояв на підвищенні, саме на стику двох шерег своїх воїнів, стояв, пильно дивлячись вперед. «Невже він мене ще не помітив?» — подумав Петро і гукнув щосили:

— Вітаю тебе, друже! З перемогою вітаю!

Але Рожевий мовчав. Навіть не зворухнувся. Це здивувало Петра.

І тільки підійшовши ближче, Яворович побачив — мумія! Мужній юнак уже зайняв почесне місце в Долині Предків, а за ним вишикувались його полеглі товариші…

Петро мимовільно схилив голову. Постояв у задумі, а тоді повернувся і помалу пішов до апарата, де на нього вже чекав балон.

ЧОРНЕ СОНЦЕ

Хвилин п’ять чи сім польоту — і під крильми ракетоплана попливло високогірне плато. Яворович одразу помітив натовп венерійців, що, очевидячки, чекали на нього. Зробив коло, заходячи на посадку…

Якщо говорити правду, то спочатку Петрові хотілося шугнути в стратосферу і вийти на орбіту супутника, щоб якнайшвидше прилучитися до своїх друзів-космонавтів. Але після всього того доброго, що зробили йому оці венерійці, попросту втекти від них — було б принаймні не ґречно, не культурно. Та й цікаво все-таки, що вона має повідомити?

На турбіні спустився, як на парашуті. Венерійці рушили до апарата, попереду — жриця у своєму віночку. Ідуть поважно, навіть урочисто. Петро вискочив з кабіни, відхилив шолом свого скафандра.

«О Людино, — думкою звернулася жриця, — ти казав нам про життєдайне світило — про нього у нас складено легенди, які переходять із серця в серце і ніколи не переступлять межі життя. Та ніхто із нас чи з тих попередників наших, яких ми пам’ятаємо, не бачив цього прекрасного світила, воно нам наче снилось, лишилося в переказах, як сон…»

— Та воно справді поряд з вами, тобто з вашою планетою! — не витримав Яворович.

«І ти його справді бачив?»

— Звичайно! Воно пестить, плекає нас із дитинства. Та коли б не Сонце, то й на вашій планеті не було б життя, та й самої планети не було б.

«Покажи його нам, Людино!»

Яворович розгубився, не знав, що відповісти.

— Та що ж… Можна буде. Ми ось спустимося до вас іще, встановимо тут автоматичні станції, радіомаяки, ну, і знімки Сонця привезу…

«Твоя птиця літає до Сонця, візьми мене на крила».

«Он чого вона хоче! — подумав Петро. — Чи доповісти керманичу? Хоча пального є досить… Може, підняти у верхні шари?..»

— Але ж це важко, навіть небезпечно, — звернувся до світлопоклонниці. — І не тільки політ. Сонце може засліпити.

«Я мушу, мушу його побачити, — наполягала вона… — Ти людина, ти можеш це зробити. А за те, щоб побачити Золоте світило, кожен з нас готовий віддати не те що зір, а й саме життя. Ти подумай, Людино, яка неймовірна радість, яке невимовне щастя — побачити життєдайне світило, побачити хоч на коротку мить».

Петро подумав і глибоко, по-людському відчув ту віковічну жагу, ті мрії і пошуки, сподівання щастя, — все це для них втілює Сонце…

— Летимо!

Венерійці стояли, немов скам’янілі. Пильно стежили за всім, що відбувалося, за кожним рухом своєї проповідниці. Петро не мав сумніву, що вона їм передала їхню розмову. Цікаво, що вони відчували, що думали в цей час, коли одна з них лаштувалася в таку незвичайну мандрівку — до самого Сонця?

Яворович допоміг їй одягти скафандр, вірніше, залізти в нього, бо він дуже просторий для неї. Прилаштував темні окуляри.

Наглухо закрив штору кабіни і запустив двигуна… Плато почало віддалятися, провалюватись, і незабаром апарат занурився в густі, наче спресовані шари венерійських хмар.

Яворович вирішив прямовисно піднятися до верхньої межі хмар, може, навіть не пробивати її, якщо видимість буде добра. Одного тільки й побоювався: грози. Це було б лихо. Як тільки помітить грозу — одразу ж і спуститься, ризикувати не буде.

Поглядав на супутницю — сидить ніби спокійно, а там хто його зна, що в неї діється на душі.

А хмари — наче чорна вовна — поглинули апарат і не відпускають. Він, здається, і не рухається, завис, застряв у цьому податливому одноманітному місиві. Хоча, пильно придивившись, можна все-таки помітити — з кабіни вниз сповзають, стікають пасма.