Iстина поруч

Юнак пробирається попереду і, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, і знову змикається за ним. Так вони підійшли до середини храму, де на якомусь круглому підвищенні стояв ліхтар. Сліпуче коло на перламутровій стелі було тепер над Петровою головою. Побіля світляної колони, що здіймалася з лінзи ліхтаря, стояла юнка, схожа на Променисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать сріблясті колючки. «А їй личить цей вінок, — мимоволі подумав Яворович. — Гарна». Та це були не ті слова. Вона стояла поряд із сизуватим світлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петрові чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертіті, дружини фараона Ехнатона, — лебедина шия і мигдалеві очі.

Юнка ступила крок до Петра і так само, як і Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, і почала «розмовляти» думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тільки він не встигає помітити, як вони вимовляються.

«О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!..»

«Я мало не розбився…» — подумав Петро.

«…Ти приніс не лише звістку про Золоте Світило, а й саме світло, про яке ми досі знали тільки з переказів і легенд. Ось воно — чудо із чудес, прекрасне світло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далі за всяку рослину, воно обіймає всесвіт…»

Вона ходила навколо ліхтаря, і щось величне було в її поставі, в її розмірених неквапливих кроках.

«…Світло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючі осколки? Це щоб освітити найтемніші місця простору. І настане час, коли світло освітить усю нашу планету, і велика Правда постане в усьому своєму блиску. І ми не будемо насилувати закони матері Природи, а житимемо і розвиватимемось у злагоді з ними».

Проповідниця трохи помовчала, дивлячись в заплакані лиця, а потім проголосила:

«Нехай кожний підійде і помиє руки свої у світлі і омиє світлом своє лице».

З цими словами вона простягла руки до світляного стовпа, занурила в нього долоні і потім провела ними по обличчю. За нею підійшов чоловік, потім жінка підвела двох дітей, потім знову чоловік… І Петрові здалося, що лиця їхні стають гарнішими, а в очах з’являється вираз доброти.

Один тільки стояв якийсь чи байдужий, чи здерев’янілий. На обличчі в нього не відбивалося ніяких емоцій. Одне за одним підходили венерійці до світла, лише він стояв стовпом, звісивши довгі руки.

Поступово храм порожнів, бо, виконавши ритуал, венерійці виходили. Зрештою біля проповідниці залишилося кілька старших чоловіків і жінок та ще той байдужий. Усі вони, за винятком Байдужого, з цікавістю оглядали Яворовича. Петро також пильно вивчав їхні обличчя, постаті. Повні губи, великі очі. Під балахонами окреслюються покаті плечі; руки й ноги мають по п’ять пальців.

Якби замість зеленої була каштанова шкіра, можна б подумати, що вони з Індії чи Лаосу; дуже схожі на тамошніх людей.

«О Людино, ми багато вже чули про тебе, — звернулася в думці проповідниця, — і тепер маємо щастя побачити тебе зблизька».

Великі очі їхні блищали від сліз.

«Мені також дуже цікаво. — подумав Петро. — Буде про що розповісти… От тільки шкода, що не прихопив з собою кіноапарата, ну за те ви мені дасте щось, щоб я міг показати товаришам-космонавтам, та й людям на Землі…»

«Хіба ти підеш від нас? — тривожно подумала Проповідниця. — А оцей символ Золотого Світила?!» — Вона вказала на ліхтар.

«Я мушу повернутися до тих. що послали мене, а цей ліхтар мені просто необхідний. — Побачивши переляк на обличчях венерійців, Яворович додав: — Зрозумійте, це моя зброя».

Але що таке зброя вони не розуміли, а Петро не схотів детально роз’яснювати, щоб не налякати їх, щоб не подумали, що вбивати — одна із досконаліших професій на Землі.

Вони обступили ліхтар, і Петро вловив щось нове у виразі їхніх облич. Нетерпляче поморщився. Ну. як вони не розуміють, що ця річ його і що вона йому просто необхідна?! Стримуючись, пояснив, що ця штука, хоча б він і залишив її, довго світити не буде, «сяде» батарея і все. Це мало втішало венерійців, може, вони й не повірили, бо легенди їхні оспівували вічність світла.

І тоді в Петра з’явилася ідея запалити їм вогонь. Це ж дуже просто: нехай підкидають дровець, і все. Буде їм хоч якась робота Адже вони, власне, зовсім не працюють, бо взяти вирощене природою — хіба ж то праця?

Вогонь… Вони ще не бачили вогню. Певне, атмосфера ховає блискавки в глибині хмар. А первісним людям на Землі вогонь таки справді дало небо: блискавка розчахувала і запалювала дерева…

Дикі люди, мабуть, вважали вогонь добрим духом, оберігали його, навіть обожнювали Але чи добрий він — вогонь? Чи не наробить він тут, на Венері. ще більше лиха, ніж на Землі?

Завагався Петро, але зрештою вирішив, що все залежить від того, як використовувати вогонь Якщо розумно — він корисний, а коли ні, то… самі будуть винні.

В нього була в кишені коробочка сірників, але наскільки її вистачить? Треба навчити їх самим добувати вогонь, вирішив Яворович, це певніше. Кресало зробити ні з чого. Попросив принести сухого паліччя, і коли перед ним поклали добрий оберемок, сказав:

— У кожному з оцих цурупалок є прихований вогонь…

Вмостившись на підлозі, довшу суху палицю обіпер об пояс і затиснув ногами, коротшу взяв обома руками і почав швидке терти. Венерійці стали колом, спостерігаючи за його рухами. Довго тер Яворович, палиці нагрілися, він сподівався, що ось-ось затліються, піде димок, схопиться язичок полум’я… Але вогонь не з’являвся. Піт зросив йому чоло, а палиці навіть не потемніли! «А нехай їй всячина, отакій техніці!» — подумав Петро і вийняв з кишені сірникову коробочку. Так буде легше. Чиркнув сірником, запалив хмиз, і коли заклубочився дим, венерійці злякано відійшли. Про світло вони чули, а про дим. певне, немає нічого в їхніх легендах. Та ось сухі дровця запалали чистим вогнем. Проповідниця рушила до нього, простягаючи руки, і коли б Петро не зупинив її, то, мабуть, згоріла б.

— Це світло пече! — гукнув Яворович. Одірвав у Байдужого — він якраз близько стояв — клапоть балахона і простягнув до вогню. Клапоть так і пихнув.

А вогонь танцював на дровах, наче торжествуючи своє народження, перламутрові стіни ніби ожили, віддзеркалюючи рухливе сяйво Цей каскад світла ще пояскравішав, коли Петро взяв до рук ліхтаря і вимкнув його. Він і сам замилувався грою вогню. Дивився на багаття і думав: «Хоча б же ця сила природи принесла їм користь…»

Тицьнув коробочку сірників у зелену долоню Проповідниці, розповів, як треба поводитися з вогнем. Але йому здавалося, що він мав справу з дітьми.

— Можете запалити багаття десь у долині і весь час підтримувати його… Тільки будьте обережні: щоб вогонь не пожер ваших лісів і будівель. Він боїться води, якщо почне шкодити — заливайте водою.

Проповідниця вийняла сірника з коробочки і довго дивилася на нього, як на якесь неймовірне чудо. Поклала назад, засунула, передала коробочку сусідові, а той, роздивившись, віддав іншому — аж поки коробочка не потрапила в довгу руку Байдужого Петро бачив, як той, навіть не глянувши, затис її в своїй широкій долоні.

Усі дивилися на вогонь, немов загіпнотизовані, особливо малеча.

Петро, стискуючи в руці гофрований циліндр ліхтаря, помалу пішов до виходу. Тепер, якщо Великий Розпорядник змусить до того, він покаже, як діє мазер!

Оглянувся — венерійці все ще стояли коло багаття, як заворожені, на їхніх зелених обличчях танцювали відсвіти. Та ось Проповідниця неначе прокинулась, швидко підійшла до Яворовича, і він сприйняв її думку:

«Ти сказав, що мусиш залишити нас. Ми допоможемо тобі звільнити свою птицю. Тобі дадуть трубки із соком — поллєш ним ті рослини, що обвивають птицю, і вони зів’януть».

— Оце по-дружньому! — вигукнув Петро і потряс здивованій жінці руку,

З лісу він виходив, несучи за плечима чималу в’язанку трубок із соком. Здавалося, безлисті темні дерева насторожено стежать за гостем із далекої Землі.