На траверсi Бета Лiри

— Якраз перед вашим візитом мені згадалося дитинство, — мрійно тяг Кроулі. — Весна на фермі… квітневе сонце… і батько ладнає машини для оранки.

— Ну, що ж. Скінчиш роботу, одержиш гроші, і ти вільний птах. Можеш придбати собі хоч три ферми, хоч цілий десяток. Ти вже налагодив апарат?

— Потрібен ще тиждень.

— Тиждень?.. Це забагато. За три дні зможеш?

— Дуже важко. Доведеться працювати вдень і вночі. Не брати ж помічника…

— Слухай, я подвою твій гонорар. Тільки вкладися в три дні. Добре?

— Добре, постараюсь.

— От і чудово. Та й тобі самому цікаво швидше покінчити з цим.

— Ви принесли? — спитав Кроулі.

— Звичайно, тому й прийшов. Ось останній рентгенівський знімок… Аналіз крові…. Електроенцефалограма… Здається, це все, що тобі потрібно?..

Не відповідаючи, Кроулі пильно розглядав аналізи.

— Великі зміни в корі головного мозку, — сказав він після тривалої мовчанки. — Бачите? Оці шпилі на графіку стали гострішими і вищими. Значно посилилась аритмія загальної діяльності: таких провалів минулого разу не було.

— Отож без нових даних навряд чи вдалося б знайти адресата?

— Звичайно. Адже машина — не людина. Відгадувати не вміє.

— Дивись, Кроулі. Я прийду рівно через три дні. Щоб усе було готове до запуску. А коли… Ну, гадаю, ти сам розумієш… — І він попрямував до дверей.

“Сам розумієш”, — гірко всміхнувся Кроулі, залишившись один. — А що, власне, я розумію? Що мені треба якнайшвидше позбутися цієї гидоти. Може, піти до редакції газети і все розповісти? Ні, пізно. Газети напевно підкуплені. Хазяїн видасть мене правосуддю, і тоді точно — електричне крісло”.

— Ет, хай воно все згорить, — вголос міркував Кроулі, підійшовши до установки. — Кінець кінцем, хіба мало людей гине од всіляких катастроф? Чи багато важить порівняно з цим одне-єдине людське життя?

Кроулі ввімкнув установку і поринув у роботу.

Довгий і звивистий був шлях Мерілін від робітниці на хлорелловій плантації, де вона працювала з матір’ю, до почесного становища “першої зірки екрана”. Бували, звичайно, па цьому шляху і щасливі дні, і просто таланило, та основне — залізна впертість і наполегливість, поєднані з неабиякими здібностями акторки. Це вони привели Мерілін до слави.

Добросерда, вона весь час намагалась допомагати своїм колегам — акторам, котрим щастило менше, ніж їй. Тому Мерілін незмінно користувалась повагою і любов’ю в світі мистецтв, чого не можна було сказати про інших кінозірок, зарозумілих, капризних і неприступних.

Давнім другом Мерілін був Мардон Вуд, журналіст з досить впливової газети “Ньюс Кронікл”. На нього скоса поглядало начальство, бо його вважали “лівим”. Проте редактор держав його: Вуд був здібним і сумлінним працівником.

До нього і вирішила звернутися Мерілін.

Маленьке вечірнє кафе було напівпорожнє. Вони вибрали столик в кутку біля естради, замовили пляшку сухого вина, і Мерілін розповіла Мардону про суть справи.

— Треба врятувати цю людину, — твердо мовила Мерілін.

— Скільки років Катілю Револьсу? — несподівано спитав Мардон.

— Він зовсім молодий. Здається, йому й тридцяти нема, якщо взагалі коли-небудь сповниться…

— Бідолаха.

— Розумієш, Марді, те, що він невинний, для мене абсолютно ясно.

— Для мене тепер теж.

— У всій цій історії є якась незбагненна таємниця. Зрозуміло, що замах на Парчеллінга — не випадковість, а завчасно обдуманий злочин. За всім цим щось ховається. Але при чому тут Катіль Револьс? Кому треба, щоб загинула безневинна людина?

— Виходить, що комусь треба.

— Що ж тепер робити? — тужно зітхнула Мерілін. — Навряд чи Триллінг відступиться од задуманого.

— Боротимемось, — заявив Вуд, байдуже дивлячись на сцену, де шеренга дівиць під оглушливі звуки барабана звивалась у танці. — Триллінг могутній, це правда, але ж не всесильний. Щось лишилось і від наших демократичних свобод. Я спробую що-небудь зробити в нашій газеті. На щастя, за чотири дні мій шеф виїздить у тривале відрядження, а заступник дурний, мов сорок пеньків. Спробуємо проштовхнути! Уявляєш, який це буде ляпас Триллінгу?.

Розрахувавшись з офіціантом, Мерілін і Мардон вийшли з кафе. їх зустріла вогка зоряна ніч, сповнена пахощів осені.

— Я проведу вас, Мері — звернувся до супутниці Вуд.

— Не треба, Марді. Я хочу побути сама. А ось і таксі.

Мерілін махнула рукою, і таксі зупинилось.

— Дзвони мені частіше, — сказала Мерілін, відчиняючи дверці. — Я хочу бути в курсі справ. Бажаю удачі, Марді!

Дверці грюкнули, і машина помчала. Вуд витяг сигарету. Несподівано з тіні, яку відкидала стіна будинку, виринув невисокий плечистий чоловік.

— Пробачте, — сказав незнайомець, — я хотів з’ясувати, про що ви розмовляли в кафе? І чому згадували ім’я Джона Триллінга?

— А вам що до цього? — примружив очі Вуд. — І все ж прошу вас відповісти.

— А хто ви такий, власне?

Замість відповіді незнайомий відгорнув лацкан піджака. В тьмяному світлі ліхтаря сяйнув значок таємної поліції.

— “Може арештувати, — майнула думка у Вуда. — Серйозних доказів немає, однак тижнів два протримають. І тоді провалиться весь захист Катіля Револьса. Триллінг уб’є його. Треба тікати”. Мардон внутрішньо підібрався.

— Ви арештовані, — владно сказав чоловік. — Витягніть руки з кишень!

Він дістав свисток, але не встиг піднести його до рота: Вуд сильним ударом у підборіддя збив шпика з ніг і.кинувся тікати. Ось коли знадобились заняття боксом у клубі журналістів! Позаду лунали пронизливі свистки й крики. А вулиці, здавалось, не було кінця. Як довго тягнуться парадні будинки і наглухо зачинені ворота дворів. Сховатись ніде. Мардон відчув, що втомлюється. Але потрапляти до рук поліцейських ні в якому разі не можна. Тепер йому загрожували чималі неприємності.

Замаячили високі грати, обплетені колючим дротом. Роздумувати було ніколи. Якимсь чудом Вуд переліз через грати, розпанахавши одяг і до крові подряпавши руки. “Чому вони не стріляють?” — билася в голові одна-єдина думка.

Ніби у відповідь ляснув постріл, потім ще один. Поліцейські, притулившись до ґрат, стріляли навмання. Дертись через колючий дріт вони не наважились. Доки шукали сонного двірника, щоб відімкнути ворота, минуло кілька дорогоцінних хвилин. Вуд чув сквапливі голоси переслідувачів і скрипіння воріт.

Куди сховатись? Постукати до когось? Для цього потрібен час, а його зовсім немає!

Мардон біг великим засміченим двором, натикаючись на купи вугілля і брухту. У всіх вікнах було темно, крім одного, але в ньому теж погасили світло, як тільки пролунали постріли.

З розгону налетів на якусь дерев’яну споруду, боляче вдарився. Ящик для сміття! Гарячково вигрібаючи руками покидьки, Мардон заліз всередину. І вчасно: голоси поліцейських уже лунали на подвір’ї.

— Оточити двір, — почулася команда. — Поставити варту біля воріт і ґрат. Злочинець десь тут.

— Може, спочатку обшукаємо двір? — запропонував чийсь голос.

— Навряд чи він такий дурний, щоб залишатись тут. А втім, понишпор трохи з ліхтариком.

Мардон зіщулився в ящику, намагаючись дихати якомога тихіше, і чекав.

Нарешті голоси поліцейських стихли. “Певно, пішли у квартири з обшуком”, -догадався Вуд. Та він не знав, чи залишився у дворі хтось з поліцейських, і тому не наважувався висунути голову.

Минуло кілька нестерпно довгих хвилин. Мардон задихався від смороду покидьків. Мучила думка: якщо поліцейські обшукають квартири і пересвідчаться, що там нікого немає, вони почнуть нишпорити у дворі, тоді — кінець.

— Ну, де ти заховався? — раптом почувся хрипкий шепіт. — Вилазь!

“Провокатор! — майнуло у Мардона. — Але навіщо це їм? Простіше взяти мене голіруч”.

— Повертайся швидше, — знову почувся шепіт, — у нас дуже мало часу на церемонії! Та не бійся, шпиків тут нема!

Наважившись, Мардон виліз із ящика. Він опинився перед розхристаним чоловіком, який дружньо поплескав його по плечу.