Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79

Так хто ж я?

Перевернувшись на спину, неголосно мовив:

— Кіллер!

Зірки рівно мерехтіли, і я подумав, що коли перевертень  справді прийшов звідти, йому дуже не пощастило. Він ніколи не доб’ється того, щоб до нього прислухалися. І викликатиме своїми фокусами лише роздратування. Людей багато, “У кожного свої власні бажання, не завжди правильно розраховані. Як же задовольнити всі ці бажання без допомоги автомата?

Ніколи в житті я не був таким самотнім, як цієї глухої тропічної ночі в Конго. Все — трава, шерехи, каміння — здавалося мені чужим. Я потопав. Я знав, що потопаю. Я потопав і кричав, хрипів і качався по землі, б’ючись об каміння, об власний автомат, до смерті лякаючись того провалля, яке сам вирив собі власними руками і яке назавжди пролягло між мнаю і людьми.

— Кіллер! — горлав я зіркам. — Я — кіллер!

Раптом божевілля пройшло.

Людський голос витяг мене з безодні. Змучений, отупілий, я підповз до краго майданчика і внизу в примарному світлі місяця побачив усіх чотирьох — капрала, голландця, Ящика і Буассара. Вони були озброєні, заклопотані, і я відразу зрозумів: вони прийшли по мене й по перевертня.

Я навіть почув, як голландець заявив:

— У цій дірці Усташ в пастці.

Потім Ван-Деєрт роздивився і, повернувшись до входу в ущелину, — вони вважали, що я там, — крикнув:

— Усташ!

Луна прокотилася ущелиною.

Оцінивши ситуацію, я вирішив: не випущу нікого, це вони в пастці! Підтягнув автомат, пересунув запобіжник на бойовий і зручно влігся, широко розкинувши ноги, поміж двох гранітних валунів — ідеальна, самою природою влаштована позиція.

“Голландець, — подумав я, — ось кого треба виводити з гри! Він один вартий всіх разом. Тільки його по-справжньому й слід боятися”.

— Усташ! — крикнув знизу Ван-Деєрт. — Віддай перевертня і можеш котитись куди заманеться! Ми не чіпатимемо тебе!

— “Ага, — сказав я собі. — Вони передумали…” І уважно придивився.

“Якщо я погукаю голландця, він не стане повертатися, він знає ці штуки. Він просто впаде обличчям у тралу за секунду до пострілу, і тоді мені доведеться мати справу з одним з найжорстокіших і найдосвідченіших рейнджерів, у руках якого шовкова петля варта більшого, ніж бельгійський карабін у руках дилетанта”.

Звівши автомат, я без роздумів висунувся по пояс з-за каміння і відкрив вогонь. Голландець уже осідав у траву, а я все стріляв, люто, переможно, вигукуючи:

— Бета іє! Бета іє! Бий його!

Я стріляв і навіть на такій відстані відчував, як кожна куля рве тіло голландця, убиваючи його.

А потім ліг.

По мені навіть не вистрілили, так швидко все сталось. Обережно визирнувши, я впевнився, що Ван-Деєрт мертвий, а решту наче вітром здуло з відкритої місцевості.

— Нісамехе, — прошепотів я, маючи на увазі голландця. — Куа хері я куанана. До побачення, до нового сафарі…

В траві я побачив чорного жука, що котив поперед себе крихітну кульку з прілого листя. Я дихнув на жука, подув, і той слухняно завмер, перетворившись у непорушний горбик землі.

— Усташ! — крикнув Буассар з ущелини.

Я перевернувся на спину. Ніхто з них не стане перебігати відкриту місцевість, знаючи, що вона прострілюється.

— Не дурій, Усташ! Тобі кінець!

— Я знаю!

Відповідь задовольнила їх. Вони примовкли, і я зрозумів, що хтось із них під прикриттям кулемета Ящика все ж спробує перебігти майданчик.

“Мабуть, це буде француз”, — подумав я і пожалів Буассара.

Після Ван-Деєрта по-справжньому варто було боятися лише Ящика, тим більше, що кулемет його ще не вступав у гру.

Намацавши під рукою камінь, я пожбурив його в кущі, і не встиг він як слід гойднутії гілки й листя, кулеметна черга розпорола тишу, бризнувши кам’яним пилом. Я не дивився, не став дивитись, як осідає пил. Я відчував — француз повинен от-от з’явитися!

Кулемет замовк.

“Мене на цьому не купиш, — мовив я про себе… — Хто ж усе-таки буде?..” І знову вирішив, що це буде француз. Я чекав. Терпляче чекав.

І коли у місячному сяйві майнула тінь, я вистрілив, випередивши і обдуривши Ящика, кулемет якого миттю притиснув мене до землі, набив горлянку колючим, сухим кам’яним пилом.

— Не дивися по боках, — сказав я собі, але все-таки трохи звівся.

І зразу побачив Буассара.

Але як побачив!

Зігнувшись, випустивши автомат, схопившись руками за груди, він повільно, не ховаючись, ішов через залитий місячним промінням майданчик, не намагаючись підняти зброю; і я виразно побачив, яким білим було його обличчя.

— Усташ! — хрипло крикнув він. — Я йду тебе вбити!

Мене кинуло в піт.

Страх, холодний і підлий, втиснув мене в суху землю, та крізь вузьку щілину я все ще бачив француза і знав, що Ящик стежить зараз за кожною гілочкою і що вдруге він уже не схибить.

“Француз упаде сам, — думав я. — Він упаде сам”.

Але француз ішов і йшов, і це тривало цілу вічність. Він ішов під трьома парами очей, уже нічого не бачачи й не чуючи, вже не бажаючи убивати, і тільки випадковий камінь зупинив нарешті його безконечний рух.

— Він мертвий, — сказав я.

Тепер я лишився проти двох…

А перевертень? Чому перевертень відмовився від участі в наших іграх?

Озирнувшись, я побачив нерухомий, ледве освітленпй силует. Він завис над майданчиком вище, ніж завжди, внизу його могли помітити… Скоряючись непереборному бажанню, я спробував прикладом автомата відштовхнути перевертня в глиб схованки.

Цього разу Ящик не промахнувся.

Кулі вибили з моїх рук зброю, ударили в плече і всією масою увійшли в розпластаного над травою перевертня.

“Кулемет — не малокаліберка”, — встиг подумати я.

В обличчя мені хлюпнуло чимось нестерпно ядучим. Я скрикнув, упав на каміння, все ще бачачи, як руйнується перевертень.

Він вибухнув, як зоря. З-під його розпанаханої оболонки виливалися справжні вогненні ріки, спалахи і блискавки рвали дого, над ним вирували червоні протуберанці…

Ні. Звичайно, ні. Це мій власний біль малював такі картини. Одне я знав тепер — до автомата мені не дотягтися. Це кінець…

Коли капрал і Ящик зупинилися наді мною, я розплющив очі. Не знаю, що вони побачили, але на мене вони вперто не хотіли дивитися. Згодом я дізнався, що лоб і щоки мої були обпалені і спухли, здулися, як товста потворна маска.

Показуючи на драглисті, з бліднуватим блиском шматки, розкидані серед каміння, капрал запитав:

— Це перевертень?

Я спробував відповісти, але не зміг.

Зате знову, як у ту ніч, напливли запахи.

Що їх змусило повернутися?

Я поворухнувся, підвівся. Мені не хотілося нічого втрачати. А особливо запаху маленької квіточки, яку моя мати вдома, в Хорватії, вирощувала на вікні в глиняному вищербленому горщику.

Як вона називалася, ця квітка?

Поки капрал і Ящик розглядали шмаття розтрощеного перевертня, я зумів сісти на камінь. Незважаючи на запаморочення і біль, я чув спів.

Прислухався.

Справді, гули барабани. Лунко. Далеко. Я вловлював слова. Можливо, їх навіть вимовляв бабінга. А може, негр, убитий Ван-Деєртом. Не знаю… Але я чув слова і розумів їх.

Прийшли білі!

Вони сказали: ця земля належить нам, цей ліс — наш, ця річка — наша! Була-Матарі — біла людина, владар над усіма примусив нас працювати на себе.

Прийшли білі!

Кращі з нашого племені, найхоробріші і найсильніші, стали їхніми солдатами. Раніше вони полювали на антилоп, на буйволів і антилоп, тепер вони полюють на своїх чорних братів.

Прийшли білі!

Ми віддавали весь наш час і всю нашу працю Була-Матарі. Наші животи зсохлися від голоду. Ми не мали більше ні бананів, ні дичини, ні риби. Тоді ми сказали Була-Матарі:

— Ми не можемо більше працювати на тебе!

Прийшли білі!

Вони спалили наші хати. Вони забрали нашу зброю. Вони захопили в полон наших дружин і дочок.

— Ідіть працювати! — сказали вони вцілілим. — Ідіть працювати!