Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79

— За перевертня дадуть повноцінну валюту.

— Але перед цим ти збожеволієш. І назовсім, Буассар! Ти що, нічого ще не зрозумів? Чи тобі кортить кожен день переживати радість прозріння? І мучитися кошмарами?

“Ось як на тебе це вплинуло, — подумав я, дивлячись на Ван-Деєрта. — Недаремно ти так легко згодився піти з табору. Недаремно ти навіть наважився відмовитися від вигідної справи…”

“Покидьки, — подумав голландець. — Вони завжди суперечать тим, у кого є ще можливість покрутити мізками. Я один, без зброї, можу наробити такого, що не снилося жодному волонтерові найдисцишіінованішої армії, а цей французик усе одно лізе мені під ноги!

Вони таки з глузду з’їхали. Ця тварюка загнала їх у маразм! І все одно вони готові битися за неї, як за повію!.. Давайте гризіться. Я знаю, коли вас зупинити!”

— Перевертень у всьому винен, — пояснив голландець. — Це він діє нам ва нерви. Досить було мені вийти за межі табору, як я став знову сам собою, а ви мало не перестрілялися. Добре, що бабінга догнав мене і натякнув, чим ви тут займаєтеся. Особливо ти, французе!

Ван-Деєрт подивився на мене:

— Кінчай з перевертнем, Усташ!

Я опустив голову. Ван-Деєрту не слід було бачити мої очі.

“Розграбоване диво — ось хто ти. Не зоряний місіонер і не рослина, а розграбоване диво! Не встигли ще зрозуміти, звідки ти, навіщо, а хтось уже тягне тебе на продажна хтось збирається тебе вбити!”

— Чому я?

— Ти притягнув перевертня в табір, і ти повинен його ліквідувати.

Я зловтішно запитав:

— А хіба ти не намагався це зробити? Чи твоя малокаліберна годиться тільки для негрів?

Я вичікував і, коли голландець кинувся на мене, завчено вдарив його в живіт, а потім коліном в обличчя. Але тут мене збив з ніг француз і, все ще горлаючи про продаж, кілька разів угатив мене в груди і в живіт важким солдатським черевиком. Я задихнувся, і тоді втрутився капрал:

— Тобі доведеться порішити перевертня, Усташ.

— Боїтеся? — не підводячись, запитав я. — Боїтеся, що він уміє і захищатися?

І, вибравши кілька найбрудніших, найбрутальніших лайок, почутих мною в Іспанії, я повторив їх. Не знаю, який був у мене вигляд, але всі відсахнулися, і, збліднувши, капрал наказав:

— Волонтере Ван-Деєрт, вважайте Усташа дезертиром!

— Єсть, капрале!

Ван-Деєртові допоміг Ящик, колишній учитель географії. Бонн зв’язали мені руки і кипули в траву. Потім закурили, а я так і лежав у зім’ятій шорсткій траві.

Потім я повернувся на бік і побачив перед собою перевертня. Оболонка його була прозорою, і під нею, в глибині драглистого тіла, яскраво пульсували голубі спалахи — як зорі… А може, це справді була натуральна галактика, яка звалилася у наш світ звідти — з небес, з глибини Всесвіту?..

Перевертень здригнувся.

Повільно, нічим не підтримуваний, як на повітряній подушці, він перемістився над землею до мене. І капрал, і француз, і Ящик — усі вони це бачили, але ніхто не відтяг мене, тільки руки кожного лягли на зброю.

Так вони стояли, чекаючи моїх криків, а перевертень Насувався і насувався, і я відчув випромінюваний ним холод. Перевертень навалився на мене, розповзся по грудях, по животі, і, незважаючи на страх, я раптом відчув — мотузка послабшала.

Вивернувшись з-під холодного желе, я звівся на ноги, з подивом розглядаючи поїдену сорочку і обривки мотузки. Якщо перевертень працював кислотою, чому вона не залишила слідів на тілі?..

Я не памагався тікати.

З одного боку стояв озброєний Ван-Деєрт, з другого — капрал, француз, Ящик. І капралові слова остаточно мене добили:

— Ми погарячкували, волонтере. Ідіть перевдягніться.

— Візьми в мене сорочку, — запропонував француз. — Вона з плеча Шлосса, але зовсім нова.

— Ось твій “вальтер”, — похмуро промовив Ван-Деєрт.

Так, з пістолетом у руці, я й ступив перший крок до намету, а легіонери лишилися в тих же позах і стояли бовванами, поки я збирав рюкзак, автомат і обойми.

— Тримайся слонової стежки, — мимоволі порадив Буассар.

Перетинаючи галявину в найширшому її місці, я зловив себе на думці, що саме так вчинив і негр. Однак ніхто на мене не дивився, ніхто не збирався стріляти, тільки страх, мій власний страх тиснув мені на серце…

Лише за півгодини я перевів подих. Прислухався.

Погоні за мною не було, зате поруч, на висоті коліна, плив над травою, розпластавшись і тривожно блимаючи, перевертень. Я буркнув:

— Ти що, справді на повітряній подушці?

Перевертень мерехтів, зависнувши над травою, не відповідав, не міг відповісти. І, торкнувшись його долонею, я, як людині, сказав:

— Гаразд. Ходімо. В Уганду.

VI. Кінець Всесвіту

Під вечір я був далеко від табору.

Перевертень плив слідом, наче вирішив ніколи мене не залишати, і я не перечив. Кінець кінцем мені могло загрожувати лише повторення минулої ночі, і проти повернення у світ запахів я загалом нічого не мав. Це не втрата зору і не сльозлива хвороба Шлосса.

Точно дороги я не знав, але йшов упевнено, як по пеленгу, очевидно, завдяки перевертню. Військових постів не боявся, сімбу тут дуже мало, а від випадкових зустрічей ніхто не застрахований навіть у власній спальні…

Нахилившись, видер жмут рудої трави, наче знав, що її корінці можна жувати, і всміхнувся: з яких схованок мозку випливає ця впевненість?

— Правильно, перевертню! — сказав я, озирнувшись. — Давно пора нам прочистити власні мізки!

“Але звідки він з’явився? — подумав я. — І чого саме в Конго? У Європі або в Америці він мав шанс зустрітися з яким-небудь ученим мужем в окулярах, а тут що?.. От не пощастило!.. З дальніх галактик він чи витвір нашої власної Землі, але в Конго його доля була визначеною наперед: базар або знищення! Такі, як ми, інших варіантів не пропонують”.

І з лихою мстивістю я раптом вирішив:

“Сам продам перевертня за готівку! В сорок п’ять років пізно стирчати на терасах поганеньких кафе, чекаючи чергового ангажементу на чергові “сільськогосподарські роботи!” З мене досить!”

Дорога, якою я йшов, була мені знайома лише зі слів. Але по карті, яку я бачив у капрала, запам’яталася ниточка шосе, що тяглася вздовж кордонів Уганди і Бельгійського Конго. До цього шосе я й прямував. З Уганди можна було пробратися в Родезію, зняти дещицю грошей і, придбавши нові документи, гайнути в Європу.

Зупинившись перекурити, я помітив, що перевертень на траву не опустився. Висів над нею. До фокусів перевертня я вже почав звикати, тим жахливішим був переляк, коли я побачив мало не за три кроки від себе молодого негра. Груди його піднімалися так, наче він без зупинки пробіг кілька миль, а в руці погойдувався важкий спис… З першого погляду було зрозуміло, з яким бажанням боровся негр, і, відчувши, що кинути списа він все одно не зможе, я заховав “вальтер” у кишеню. “Убий негра! — казав у таких випадках голландець. — Убий і залиш на сонці. За кілька годин його зжеруть терміти, а коли не зжеруть, він сам вицвіте. Так їх усіх можна перетворити на білих!”

Але так казав Ван-Деєрт. Я, Радован Мілич, не хотів повторювати його слова.

— Кенда! — крикнув я негрові. — Іди!

Серце моє забилося тільки потім, коли я підійшов до вузького входу, наглухо перекритого у віддаленому кінці ущелини. Ідеальна пастка для дурнів… Видершись на плоский, вкритий кущами і розсипом каміння майданчик, що нависав дашком над входом в ущелину, я пожбурив свій мішок на траву. Пиво у мене ще було, і я випив усі три бляшанки. Потім ліг, поклавши автомат під голову.

Зорі в небі були розкидані рідше, ніж, наприклад, у Хорватії. Над самим обрієм мерехтів перекинутий ківш Вел. икої Ведмедиці, а навпроти стирчав Південний Хрест. “Непогана позиція, — подумав я. — Коли залягти під Хрестом…”

— Тьху! — вилаявся я і зненацька вперше, ніби отямившись від довгого тяжкого сну, подумав про себе: “Xто я?”

І справді — хто?

Колись — усташ. Людина, яка повірила, що невеличка, відірвана від власного народу партія може визначати політику країни. Гітлер віддав нам у володіння Хорватію, але ми не втримали її і не могли втримати… Потім — падіння третього рейху, втеча з Анте Павеличем до Австрії, в Бад-Ішль, звідки ми, усташі, зробили не. один наскок на Югославію… Нарешті, Іспанія… Саме там я пройшов курс кіллера — професійного вбивці…