Гравiантена Iвана Мудрого (на украинском языке)

Ой як хотiлося Надiї вiдговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Iванову впертiсть, не обмовилася й словом.

У гущавинi приднiпровських паркiв на Печерську ще де-не-де бiлiли латки снiгу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гiлля в прозорiй синявi повiтряного океану. I над усiм високо в небi сяяли золотi банi Лаври.

Настрiй у Надiї кращав, душа нiби виходила iз нервового зацiпенiння. У парку, хоч i безлюдному, легко дихалось.

- Бачиш, як високо? - Iван кивнув у бiк Лаври. - Дзвiниця - наче ракета, нацiлена в космос! Але я пошлю в небо мирнi запити, мушу дiзнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.

- Про що ти говориш? - здивувалася Надiя.

- А ось про це все, - крутнув головою Iван, - про Землю i Сонце, Галактику i людину. Менi хочеться цього знання так само, як спраглому мандрiвниковi в пустелi хочеться води.

Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.

- Але ж такi масштаби... - Надiя поглянула на Сонце. - Експерименти проводяться все-таки в лабораторiї.

- Може, це i є лабораторiя, - твердо, без вагання сказав Iван. - Звiдки знати? Що ж до розмiрiв, то... все це iлюзiя. Нi вiдстанi, анi рух не можна визначити абсолютно. Усе на свiтi вiдносне. Ми навiть не знаємо, великий наш Всесвiт чи навпаки - маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собi, що, поки ти спиш, Всесвiт узяв та й зменшився до розмiрiв, скажiмо, горошини. В однаковiй пропорцiї поменшало Сонце i Земля, атоми й молекули, все-все. I ми, звичайно.

- Цiкаво, що ж би сталося?

- Прокинувшись, ти б i не помiтила цих змiн. От тобi й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертацiї, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собi мрiємо та зiтхаємо.

- Та нi, Iване, ми - люди, а не пiддослiднi кролики. Цiєю думкою треба пройнятися, тодi й життя буде повноцiнне.

Вiн аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досi сумирної Надiї.

- Саме тому, що ми - люди, я й хочу дiйти Iстини. Зрозумiла?

Надiя знизала плечима, мовляв, доходь, хiба я заперечую?

Згадався епiзод кiлькарiчної давностi, ще з студентських часiв. Тодi їх щоосенi возили на Житомирщину збирати хмiль. Якось довелося працювати поблизу рiчечки, через яку будувався новий мiст. Робота йшла - як море горить. Радгоспiвськi будiвельники сяк-так поклали на двi дерев'янi палi довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домiвках. Котрась iз дiвчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на травi, по нiй пройти - раз плюнуть, а над прiрвою - не кожен зважиться, хоч висота не бiльше чотирьох-п'яти метрiв. Перший же з хлопцiв, котрий хотiв спростувати це твердження, не ступив i п'яти крокiв, сiв, обхопивши колоду ногами, а тодi назад, назад... Iван тiльки мружився, нiби прицiлюючись, а тодi вигукнув: "А я пройду!" Дiвчата, затамувавши подих, дивились на вiдчайдуха. Спочатку вiн ступав упевнено, далi кроки уповiльнились, ще, ще, скоро середина, i тут Iван схитнувся, не встояв i шубовснув у холодну воду. Надiя скрикнула i заплющила очi: внизу стирчали старi палi... Коли поглянула, Iван вибирався на берег - цiлий i неушкоджений. Хоч як його вiдмовляли, вiн знову i знову ступав на колоду. Надiя з захопленням i жахом дивилась, як вiн падав вниз, подумки давала собi обiтницю любити його, хоч i покалiчиться. Нарештi таки пройшов! Потiм навiть пробiг...

Надiя зiтхнула: i зараз вiн такий самий, не змiнився й трiшки.

До Лаври вони зайшли знизу, з боку Днiпра, пiднiмаючись вузькою стежкою попiд старезним муром. Перед проходом на брукiвку Надiя зупинилась.

- Поглянь, - показала вгору на будинок Музею стародрукiв, що нiби плив понад верховiттям. - Бачиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона вiн милувався Днiпровими схилами. Може, й малював.

Трохи постояли, дивлячись на той iсторичний балкон, а тодi пiшли попiд високими контрфорсами до руїн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, бiлоколонна дзвiниця. Надiя зачарованим поглядом окинула цю дивовижу - ярус за ярусом, аж до золотої банi, увiнчаної сяючим хрестом.

- Яка краса! Зверни увагу на пропорцiї.

- Менi головне - висота, - обiзвався Iван. - Чим далi вiд центру землi - тим бiльше шансiв на успiх. Якби мою антену встановити на супутнику... Але де там! Скажуть, божевiльний, це точно. Якщо тут нiчого не вийде, - кивнув на дзвiницю, - подамся на Кавказ, у гори. На Ельбрусi працює канатна дорога. От тiльки з фiнансами скрутно.

Надiя похитала головою:

- Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат... Он твої товаришi...

- Та ти що?! - розгнiвався Iван. - Невже не розумiєш?.. Звання! Хiба це може бути самоцiллю? Не звання, а знання - ось мета життя!

- Чого ти так нервуєш? - знiтилась Надiя. - Я мала на увазi... ну, життєзабезпечення... Сам же кажеш - сутужно.

- Годi про це. Сподiваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвiницю. Подвiр'я охороняється.

- Очевидно, треба попросити дозволу в дирекцiї заповiдника.

- Оце справдi,- скривився Iван.- Хочу, мовляв, зв'язатися з космосом, дайте перепустку.

- Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба...

- "Шановна дирекцiє! Чи ви маєте зелене поняття про гравiтацiйну енергiю? Я розповiм, як вона конденсується на полюсах i в центрах сфер... Але спочатку про кванти гравiтацiйного поля!.." Гадаєш, слухатимуть, роззявивши рота. Овва!

- Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевiрити апаратуру, чи що...

В цей час у прозорому повiтрi полинули мелодiйнi звуки, Iван аж шию витягпув, дослухаючись, i Надiя помiтила, як полагiднiло його обличчя.

- Куранти, - сказав бадьоро. - їх же заводять, чи як ти гадаєш?

- Авжеж. Раз на тиждень, здається.

- Ну й чудово. Треба тiльки дiзнатися, в якi днi й години.

Вони, хоч i голоднi, вештались по музейному мiстечку до самого вечора.

II.

Дзвiнок був тихий, скрадливий, проте Надiя почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику бiля узголiв'я - дванадцята. Хто б це опiвночi? Легка штора на вiкнi набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Iвана, а тут ще й уночi... О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь твердi кроки. Стукiт у її дверi, i мамин iронiчний голос:

- Надю, наречений прийшов!

Невже Iван? Нарештi об'явився... Але чого ж так пiзно? Що скоїлось?

Його з'ява i порадувала, i збентежила Надiю. Iван зайшов знiяковiлий, i навiть винувата посмiшка на його худорлявому лицi не могла приховати внутрiшнього сум'яття i розгубленостi.

- Доброї ночi... Ти пробач, Надю, що я...

Затинаючись, вiн говорив про свою зайнятiсть, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от i наважився прийти, хоч i пiзно.

- Мiг би хоч подзвонити, - осмiхнулась Надiя.

- Навiщо? Поки я добирався, ти ще поспала цiлих пiвгодини. Так i завтра буде, й пiслязавтра, доки не напишу дисертацiї. А що? Нема чого марнувати вечори на зiтхання!

- Краще ночi?

- Ага, пiсля роботи.

Попросила його вийти в коридор, потiм, надiвши легкого квiтчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.

- Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? - спитала Надiя, пiдсовуючи йому яєчню на кухонному столику. - Може, весь час на дзвiницi сидiв?

Її обличчя пашiло - чи то вiд холодної води, чи вiд хвилювання, в голосi чулася легка iронiя. Iван усе це вловлював, милувався нею, а дiвчина нiяковiла ще дужче.

- Та побував i на дзвiницi...

- Ну й що? - її очi зблискували усмiхом. - Випробував свою антену?

Iван вiдповiв не зразу. Крутнув головою у бiк Надiїної матерi, що стояла бiля плити, нiби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потiм пробурмотiв: