Право жити

Захоплення його минали швидко, правда, виникали вони ще швидше. Диплом він захистив блискуче, нікого цим не здивувавши, — Володьчине щастя було незрадливе.

По скінченні інституту нам обом запропонували роботу в лабораторії Куликова, і це був один із рідкісних випадків, коли пощастило не тільки Сорокіну, а й мені.

Плин часу незворотний. Чи не тому ми так часто повертаємося думками в минуле, відшукуючи там все нові, важливі для нас подробиці. Одна з найцікавіших властивостей мозку — селективне, вибіркове зберігання інформації. Пам'ять допомагає нам подорожувати в часі знову й знову, і тільки щаслива здатність людського мозку забувати робить ці подорожі безпечними. Адже плин часу — незворотний…

Куликов зустрів нас поблажливим запитанням: «Ви знаєте експериментальну біофізику? — І сам відповів: — Ні, звичайно». На цьому урочисте посвячення в лицарі науки скінчилося. Куликов без зайвих розмов послав нас перепаювати якусь примітивну схему на транзисторах.

Років на десять старший за нас, Куликов був уже вчений з ім'ям. Спочатку він здавався мені фанатиком, бо іноді не виходив з лабораторії по дві доби. Проте за короткий час він встиг переконати не тільки мене, а й Сорокіна, що для дослідника («справжнього дослідника», — підкреслював він) такий спосіб роботи — звичайнісінький. Не знаю, чи був він бездоганним взірцем для нечисленних своїх співробітників, але авторитет мав справжній. Навіть зухвалий Володька відразу скорився, та що там — скорився, він закохався у шефа і присягався, що ладен на власний кошт відлити бронзове погруддя Куликова за розум (Володька ніколи й нікому не прощав глупоти), якби не ота осоружна звичка вченого — фальшиво щось мугикати під час досліду.

Тільки тут, у лабораторії, я побачив, як Сорокін уміє працювати. І диво — інтерес до роботи у нього не згасав. Звичайно, Володька лишився Володькою, самовпевненим і свавільним. Він частенько збочував, відхиляючись од розробленої Куликовим методики, ставив незаплановані досліди, щоб перевірити власні міркування, сварився з Куликовим, докоряючи тому за дослідницьку сліпоту. Та Куликов був упертішим і щоразу повертав Володьку на правильний шлях.

— Він, безперечно, геній, — казав мені Володька після чергової сутички з шефом. — Звичайно, він геній, але… Давай-но, Борю, все ж спробуємо зробити за моєю ідеєю…

Ми тепер жили в гуртожитку нашого науково-дослідного інституту вдвох у невеликій кімнаті і, за давньою студентською звичкою, мали все спільне: їжу, книжки, навіть взуття. До сектора приватної власності належав хіба верхній одяг, бо пальто Сорокіна мало не сягало мені до п'ят, а моє при нагоді він міг надіти замість піджака. Володька став ще довший — двометровий здоровило і не грав у збірній з баскетбола тільки тому, що здавна віддав серце плаванню.

А втім, не тільки плаванню належало його серце. Ми обидва задивлялись на блакитнооку Таню, програмістку а дев'ятої лабораторії. Я, щиро кажучи, аж ніяк не хотів, щоб Володьчине захоплення цього разу було серйозне. Мене ж як потенційного суперника Володька навіть до уваги не брав. Поряд з ним я й сам собі здавався сірим, мов горобець. І досі не знаю, чому Таня з нас двох обрала мене, чому Володьчине непоборне щастя вперше зрадило його.

Вікно, яке відчинив Сорокін, вбирало травневий день. Каштани давно розквітли, тисячі білих свічок відбивали сонце. Вітер погойдував віти і обережно зносив білі пелюстки на асфальт. На тротуарі малеча гралася в класи. Покреслений крейдою на квадрати асфальт подобрішав і розм'як під теплими променями. На ньому нерівними друкованими літерами діти написали «НЕБО» і поряд, під кружечком — «СОНЦЕ». Одноманітний гомін вулиці заполонив і мою кімнату, лише Інколи гуркотливе авто перекреслювало його — на мить, не більше. Якийсь неуважний перехожий пройшовся по крейдяних класах, ступив черевиком у півколо-небо, натис на кружечок-сонце, не помічаючи, що накоїв: черевиком по небу!.. А білий каштановий цвіт все плив і плив додолу, наче сніг. Наче сніг…

Сніг був сліпучий, молодий, дзвінкий. Січень щедро насипав іскристі замети. Ліс. Білий, як сон. Дві нескінченні звивисті смуги пролягли між ялинами. Першими проклали лижню двоє, залишили голубі смуги в білому безмежжі й зникли.

— Таню!.. аню!..

— Поспішай!.. ай… ай!..

Я дожену тебе зараз і понесу на руках. Швидше, швидше, лижі, дужі руки не втомляться нести своє щастя!

— Люблю!.. лю… лю!..

Чому не знав я раніше, де ти, моя єдина? Як міг я жити, не вдивляючися в твої очі, не слухаючи твого сміху, не цілуючи тебе? Як міг я — без тебе?..

— Борисе… Борю… Борчику…

— Люблю!

Ялини дарують нам коштовні самоцвіти. Струсонув гілку — і вони посипалися до твоїх ніг білими пелюстками сніжинок. Візьми ж їх повні пригорщі — там сонячна повінь, там — голубінь неба. Який сліпучий день! Січень… Чи, може, — травень?

Травень. Каштани давно розквітли.

Ми наполегливо готувалися до генерального експерименту. Куликов геть знервувався, схуд, змордувався сам і замучив нас. Завжди стриманий і ввічливий, він останнім часом став дратівливим, не терпів заперечень. Як на гріх, кілька контрольних дослідів пройшли дуже невдало. Мабуть, саме це й наштовхнуло мене на деякі міркування, що принципово розходилися із ретельно розробленою системою Куликова. Мені бракувало ще знань і досвіду, щоб добре обгрунтувати свої припущення. До того ж, як завжди, я вагався. І все ж підсвідомо народилася певність: це має бути саме так.

Міцна чорна кава допомогла не спати ночами. Минув місяць, та моїм розрахункам не було краю. Тому я вирішив ознайомити з своєю ідеєю Куликова, звірившися на його дослідницьку чесність і незаперечний науковий авторитет.

Він вислухав мене уважно й похмуро, потім мовчки взяв стос списаних аркушів і поклав до шухляди.

— Ідіть працюйте, Борисе, — промовив стомлено. — Вам сьогодні неодмінно треба закінчити перевірку дуплексів вхідної системи. Від вашої ретельності залежатиме надійність всього блоку пам'яті. Гадаю, ви це знаєте не гірше за мене.

Я повернувся до приладів.

Через тиждень Куликов запросив мене до свого кабінету, витяг з шухляди мої розрахунки, ще якісь папери і купу перфорованих стрічок.

— Я спробував перевірити, Борисе, — він чомусь розгублено кліпнув безбарвними віями. — Звичайно, про точність не може бути мови, попередні результати мають розбіжність на півтора-два порядки. Можливо, твоя ідея правильна. Можливо, навіть перспективніша… за мою. Можливо. Але, Борю…

Куликов дивився собі під ноги. Мені ще ніколи не доводилося бачити, як червоніє наш залізний шеф.

— Мабуть, це паралельне рішення. Для його перевірки потрібно багато часу, ну… рік чи й більше. Перебудувати методику, поставити сотні, тисячі дослідів… ти це добре знаєш, Борисе. До того ж твоя ідея не перекреслює нашої роботи взагалі, просто це — інший шлях. Ми згаяли майже три роки, нам потрібен результат. Навіть коли він буде негативний. Зрозумій, Борю…

Що ж, я розумів Куликова. Експеримент відкладати не можна, хоч з'явилися серйозні сумніви в його доцільності. Все покаже сам експеримент. І ми завзято працювали далі.

Мені обіцяли квартиру в новому будинку, що його зводили для нашого інституту на Зарічному масиві. Таня не могла діждатися — коли вже його побудують, і ми частенько ходили туди дивитися. Клали шостий поверх, а наша квартира мала бути на дев'ятому. Легкі хмарини пропливали над нами, мало не торкаючись верхівок баштових кранів. Таня дивилася в небо й сміялася:

— Бачиш наше вікно? Онде, поряд із хмаркою. Ми поставимо біля нього твій стіл. А хмарини влітку впускатимемо крізь кватирку, вони, певне, м'які й прохолодні.

— Ну хіба що тільки хмарини, більш нікого.

— Все зрозуміло — ти збираєшся стати деспотом і рабовласником, — жартувала Таня.