Ущелина синiх туманiв

По дорозі Юліса знову заполонили думки про загадкові сигнали. О, як би він хотів допомогти! Та й зрештою, час уже до чогось братися — роль туриста обридла. Може попроситися на Грутан? Вчені довели, що для енергетичного балансу Савії потрібне ще одне штучне сонце. Там небезпечно — навряд чи візьмуть землянина…

Сой розцінила його мовчання по-своєму. Вона несміливо торкнулася пальцем його плеча і сповільнила ходу.

— Тобі нудно зі мною? Ти весь час якийсь… замислений… байдужий…

Юліс помітив у її очах приховану тривогу і лагідно пригорнув до себе дівчину.

— Ти маєш чуйне серце, та воно помиляється. Просто мене непокоїть загадка сигналів. Розумієш, як важливо знайти до них ключ?

Швидко-швидко голубіли її очі.

— А байдужим біля тебе може бути хіба що камінь. Сой ніжно діткнулася щокою його плеча.

— Мені подобається, коли ти смієшся. Ми, савіяни, не вміємо цього робити.

Сой трохи помовчала, затим в її голосі знову забриніла стурбованість:

— А все ж ти змінився… Змінився відтоді, як, пам’ятаєш, ми вперше побачилися біля озера Грат. Це було невдовзі перед тим, як “Серп” стартував на Землю.

— Не вигадуй, люба русалко! — вигукнув Юліс, відчуваючи, як якийсь невідомий щем болісно стискує йому серце. — Чим же я так змінивс’я? Ану!

І він, як пустотливий хлопчисько, крутнувся на одній нозі.

— Мені важко пояснити, — задумливо відповіла Сой. — Це — як перед бурею: ще нічого навкруги не змінилося, але щось уже віщує її наближення…

— Пусте! — Юліс помітив, що сказав це надто голосно.

Сой посварилась пальцем, і, побравшись за руки, вони зайшли під склепіння велетенського танцзалу.

Юліс вражено окинув поглядом будівлю. Минуло вже чимало часу, як він на Савії, та кожен день приносить йому щось нове. Танцзал скоріше нагадував стадіон, аніж театр. Під параболічним дахом, схожим на блискучу парасолю, від стін до центру каскадами спускалися трибуни. Вони з усіх боків оточували сцену, теж вкриту куполом, але таким прозорим, що око майже не помічало його.

Двоє юних дівчаток на східцях весело привітали Сой жестами.

— Мої учениці, - похвалилася вона Юлісу.

Дах випромінював у зал ніжно-бірюзове світло, Юліс відчув, як це світло наче навіває на нього дивний мрійливий настрій. Йому здалося, що вони ступили на дно казкового моря, і це спокійна невагома товща води відгородила їх від усього світу.

— Побудь тут, — шепнула Сой і безшумно задріботіла східцями вниз.

Юліс бачив, як вона зникла у дверях, що вели під купол, а за хвилину вже з’явилася на сцені. Підлога сцени раптом спалахнула десятками різнокольорових вогнів, маленькі світлові шестигранники утворили напрочуд красиву мозаїку. Сой стояла посеред центрального шестикутника в рожевому купальнику і вітально піднесла руку над чолом. Здавалося, холодна статуя стоїть посеред сцени. Юліс аж кліпнув очима, щоб позбутися цього враження. Він думав, що зараз полине музика, чарівна й дивовижна, як цей зал, як світ, котрим він не переставав захоплюватись. Та зал німував.

Німував він і тоді, як Сой змахнула рукою і, граційно зігнувши стан, попливла по сцені. Юліс спочатку навіть не помітив, коли вона зрушила з місця, такими маленькими, майже невловимими рухами пересувались її ноги. Аж тут засяяла мозаїка. Як тільки нога Сой торкалася якогось шестикутника, вся сцена під куполом спалахувала відповідним кольором. Швидше й швидше рухалася Сой, і каскади м’яких барв мовчазними хвилями заливали купол. Рухи дівчини були скупі, але сповнені такої грації, що Юлісу здалося, наче він чує їх голос, їх шепіт. Про що вони шепочуть? Чи в силі це збагнути людський розум? Мабуть, ні. Та серце сприймало цю красу, як хвилюючу пісню. Може, про кохання? Може, про щастя жити? А може, про якісь і досі нерозгадані таємниці людського буття?

Пишне волосся розметалося по плечах Сой, сипало іскристими спалахами, і ці іскорки були то золоті, як віхтики степового багаття, то смарагдові, як краплини північного моря, то несподівано гасли в повітрі зграйками виш-нецвіту і враз знову розсипалися пелюстками травневого бузку.

Юліс завмер, приголомшений. Чомусь згадалася далека планета Ліара, яку знайшов під час дванадцятої експедиції зореліт “Арфа”. Там космонавти бачили дивовижного птаха, забарвлення якого змінювалося навіть під подихом леготу. Казали, що цей птах затьмарив своєю красою земного лебедя.

Все швидше рухалася Сой. Вона наче прикипіла поглядом до Юліса, ноги легко, безшумно торкалися барвистої підлоги. І ось вже ураганний фейєрверк, ніби весняне буяння, сипав вогнем, букетами квітів, разками намиста, бризками моря.

Зненацька все стихло. Саме стихло, хоч у залі весь час стояла мертва тиша. Згасла різноока мозаїка, знову спалахнула ніжна бірюза під дахом. Сой стояла посеред сцени, мовчазна, непорушна. І ось тут Юліс подумав, що зараз їй чогось не вистачає. Ні, вона була не втомлена. Струнка постать знов скидалася на статую, вирізьблену різцем талановитого художника. Але чого їй так бракує в цю хвилину?

Він не пішов назустріч, сидів замислений, не в змозі вивільнитися з полону могутніх чарів. Йому здавалось, що не вона, а він щойно вийшов з цього вихору, клубка холодного вогню, і тому по тілі ще й досі повзуть приємні млосні мурашки.

— Тобі не сподобалось? Ти такий блідий! Юліс несамохіть провів долонею по обличчю.

— Ні, русалко. Це…це було прекрасно.

Лише перед самим сном, коли його повіки вже склеплялися, він стрепенувся. Усмішки! Ось чого бракувало в ту хвилину Сой! Він підсвідомо жадав, щоб вона тоді усміхнулась. Це так було йому потрібно! Чому — він і сам не знав. Та вона не всміхнулася, просто вона не вміла всміхатися.

Минала шістнадцята декада після старту “Серпа”. Юліс встиг об’їздити і облітати мало не всю Савію. Інтерес до людини з далекої Землі не спадав. Спеціально призначений Академією секретар ледве встигав реєструвати численні запрошення в усі кінці планети. Сой супроводжувала його в цих поїздках. Не раз, дивлячись на неї, Юліс ловив себе на думці, що це якийсь чудернацький сон: і дивовижний світ, схожий і водночас не схожий на рідну Землю, і оця красуня, що народилася в неуявній глибині Космосу, за кільканадцять парсеків від нього, щоб стати йому дружиною. Особливо настирливо переслідувало це враження під час кіносеансів. Юліс скрізь возив з собою кінотеку, залишену савіянам екіпажем “Серпа” для знайомства з земним світом. Він уже знав напам’ять мало не кожен кадр першого-ліпшого фільму з свого запасу, і ці стрічки мали б давно набриднути йому, як щоденна панорама у вікні будинку, де безвиїзно прожито все життя. Та дивна річ: чим більше Юліс дивився фільми, тим більше йому хотілося їх бачити знов і знов.

Був хмарний день, коли вони приїхали в Каету — місто-музей. Насуплене небо чіплялося за мереживо метеобашти, на південь від міста раз по раз кресали іскри громовиці — ; там уже діяла Служба дощу.

Сой зіщулилася й притислась до плеча Юліса.

— Ти замерзла, русалко? Вона відповіла не зразу.

— Ні, я просто згадала… Торік загинув мій брат. Він був інженером Служби дощу. Сталося так, що викликана ним блискавиця не знайшла кращої мішені, ніж його катапульта. Якби поблизу хтось трапився, його ще встигли б урятувати.

Сой замовкла. Вона видалася Юлісу дівчатком, таким немічним і засмученим, що він машинально погладив її по голові.

Далі всю дорогу їхали мовчки, Юліс надовго замислився. Зрештою небезпека завжди була постійною супутницею людини, завше ходила за нею, як тінь. Не раз вона змушувала відступати або ж виходила цілковитим переможцем — люди гинули. Та замість них ставали нові. Бо ж — як не дивно — небезпека породжувала не тільки страх, вона виховувала і безстрашність. Можливо, якби не було в житті небезпек, людина багато б втратила.

…Зустріч з каетянами тривала кілька годин і досить таки втомила Юліса. Почалась демонстрація фільмів, тепер можна було покинути зал. Проте він сидів мовчки, непорушно, наче скам’янів, і невідривно дивився на екран…