Людина, що знайшла своє обличчя

Із стелі спускалися сталактити, а з землі підносилися вгору сталагміти найхимерніших форм. На стелі сяяли призми гірського кришталю. Кручені колони, як у буддійському храмі, дивні напливи на стінах і «занавіски» в кутках надавали печері фантастичного вигляду.

Прямо переді мною посеред печери стояв величезний мамонт, його хобот був витягнутий вперед, немовби цей колос збирався затрубити заклик до бою. Величезні ноги, — товстіші від мого тулуба, — були широко розставлені, голова нагнута. Вся колосальна туша мамонта блищала, неначе вкрита склом. Навколо мамонта розташувалися дрібніші представники тваринного світу: ведмеді бурі й білі, вовки, лисиці, соболі, горностаї… Цілий льодяний звіринець!

На уступах скель сиділи блискучі птахи — полярна сова, гуси, качки, ворони. А вздовж стін розташувалися… «двоногі» представники приполярних і полярних країн: якути, самоїди, вогули, чукчі — всі в національних костюмах, озброєні саморобними стрілами, луками, капканами. Одні з них стояли в позі мисливця, інші — із запряжкою собак або оленів, а ще інші тримали в руці рибальський гарпун або весло. Тут же лежали домашній посуд і промислове знаряддя.

Це був цілий музей, надзвичайно багатий і різноманітний.

І всі експонати були вкриті прозорою речовиною, яка блищала, мов скло, і давала змогу добре бачити найменші подробиці.

— Дивовижно! — сказав я.

Містер Бейлі самовдоволеко посміхнувся.

— Ваші вчені тільки збираються влаштовувати льодяний музей, а я вже влаштував його. Ви знаєте, що вічна мерзлота зберігає трупи в цілковитій недоторканості. Ось цей мамонт, якого ми викопали, пролежав у мерзлоті не одну тисячу років, а м’ясо його таке свіже, що можна було б зажарити і їсти. Наші собаки дуже охоче їли, — як би це сказати по-російськи — мамонтятину.

— Але ж тут не тільки викопні тварини, тут є ведмеді, лисиці. І потім ці люди?..

— Так, я збирав і живі екземпляри.

— Живих людей?!

— А чому б і ні? Яка різниця? Рано чи пізно кожного з цих людей роздер би ведмідь або вони просто вмерли б природною смертю і безслідно загинули б, як гинуть звірі. А доля тих, що потрапили в мій музей, прекрасна. Вони зберігаються за допомогою холоду не гірше, ніж єгипєтські мумії. Вони обезсмертили себе.

— Для кого? Хто бачить їх?

— Ви, я, хіба не все одно? Я не збираюся робити з мого музею науково-допоміжний заклад і заповідати його кому б то не було. Це моя примха, моя розвага. Не все ж тільки справи! Треба чимось розважатися.

— І для цього ви… вбивали людей?

— Не я перший сказав, що полювання на людей найбільш захоплюючий вид полювання… А втім, не думайте, що я став би полювати спеціально на «двоногих звірів». Невистачало ще цього! Тут тільки ті, хто мав необережність бродити поблизу мого містечка. Про нього ніхто не повинен був знати. І той, хто «йшов за вітром», не повертався назад…

— Але це не все, — сказав він, помовчавши. — Я покажу вам ще один відділ мого музею. Ходімо!

Ми пройшли в суміжну печеру. Вона була значно менша. В глибині печери вздовж стін стояли статуї людей і блищали, мов скло.

Ми підійшли ближче.

— Ось, полюбуйтеся, — сказав містер Бейлі, показуючи на статуї. — Така доля тих, хто намагається тікати звідси. Ось бачите цей п’єдестал? Він був призначений для вас.

Містер Бейлі ввімкнув велику лампу. Яскраве світло осяяло статуї. Я придивився до них ближче і здригнувся. Це були трупи людей, вкриті рідким склом чи якоюсь іншою речовиною.

— Я заморожую людей, потім їх обливаю водою, яка миттю перетворюється на лід. Так вони можуть простояти до другого пришестя… Дуже повчальне видовище, правда ж? Я показую ці мумії всім, хто провинився перший раз, і вплив буває дуже благотворний: у винних пропадає всяка охота порушувати встановлені мною закони… А працівники мені, звичайно, потрібні, особливо кваліфіковані…

Я налічив одинадцять трупів. П’ятеро з них — якути, три, мабуть, іноземці, а решта — схожі на сибірських мисливців. Тонкий шар льоду давав змогу добре бачити. На трупах були костюми, в яких їх застала смерть. У більшості трупів обличчя здавалися спокійними, тільки в одного якута залишилася на обличчі страшна посмішка.

— Як вам подобається мій «пантеон»? [9] — запитав Бейлі.

— Огидне видовище, — відповів я. — Треба бути упевненим в цілковитій безкарності, щоб зберігати ці докази злочинів.

— А ви ще не втратили віру у відплату? — іронічно запитав Бейлі. — Так, з цією ілюзією, кажуть, легше живеться. Проте нам час повертатися.

XI. Полонені підземного містечка

З нашої подорожі я повернувся зовсім розбитий і пригнічений. А Бейлі ще не все показав мені! Я не бачив машин, не бачив захисних смертоносних гармат, дії «іля». Але й того, що я бачив, було цілком досить, щоб позбавити людину спокою. Бейлі виявився сильнішим і страшнішим, ніж я міг думати. Боротьба з ним буде надзвичайно важкою. А його безумні дії загрожували всьому людству.

Він сам залишався для мене загадкою, його «комерційна» діяльність не могла ставити собі метою тільки вигоду. Справді, на що могла використати незліченні багатства одна людина, що поставила себе поза суспільством, більше того, прирекла все людство, все життя на Землі на жахливу загибель? Це міг зробити тільки маніяк. Можливо, Бейлі ввібрав у себе весь відчай капіталістів, приречених історією, і, як Самсон, вирішив загинути разом із своїми ворогами? Ні. Дика думка! Люди його класу не поспішають самі загинути, якщо вони здорові.

Я ввійшов у лабораторію. Побачивши мене, Нора весело кивнула головою, причому її рум’яне обличчя ледь-ледь спалахнуло. Вона схилила голову над пробіркою.

— Міс Енгельбрект, — досить урочисто сказав я, — дозвольте подякувати вам…

— За хороший відзив? Які дрібниці! Ви варті цього. Коли ви не дуже задумуєтеся, ви чудовий працівник… Не забивайте тільки дуже щільно пробок у посудинах з рідким повітрям і не…

— Це зовсім не дрібниці! — гаряче перебив я її. — Ви врятували мені життя!

Нора поглянула на мене здивовано і навіть злякано.

— Це ви не жартуєте?

— Ні, звичайно. Мені загрожувала смерть за спробу втекти.

— Смерть! Я не думала, що справа така серйозна, інакше б я ще більше… Але хто ж загрожував вам смертю? Невже…

— Ну звичайно, містер Бейлі. О, він не щадить тих, хто не підкоряється його волі! Чи доводилося вам бачити його страшний «пантеон»?

Нора заперечливо похитала головою і запитала, що це означає. Я розказав їй про свою подорож в товаристві Бейлі по підземному містечку і про все, що узнав від «торгівця повітрям».

На мій подив, Нора вислухала мене з великою цікавістю. Мабуть, багато що з того, що я сказав їй, вона чула вперше. В міру того, як я говорив, обличчя її все більше хмурніло. Здивування змінювалося недовірою, недовіра — обуренням.

Закінчивши свою розповідь, я підняв бокал з рідким повітрям і сказав:

— Ось в цій посудині ми виготовляємо смертний напій для людства. Моє життя пощадили тільки для того, щоб я сприяв загибелі інших, загибелі нашої прекрасної Землі з усіма живими істотами, що живуть на ній. І я не знаю, чи радіти мені з мого врятування, чи… випити мені самому цей бокал?..

Задзвонив телефон і перервав мою патетичну промову. Кора швидко підійшла до телефону.

— Алло… Так… Містер Клименко, вас просить до телефону містер Бейлі.

Я підійшов до телефону.

— Так, це я… Ні… Слухаю!

— Ви чимось збентежені? — запитала Нора, коли я відійшов од телефону.

— Бачите, містер Бейлі запізнився. Виявляється, він забув мене попередити, щоб я не говорив вам про те, що бачив і чув.

— І що ж ви відповіли?

— Я відповів, що нічого ще не говорив, і обіцяв не говорити.

Нора полегшено зітхнула.

Потім вона взяла бокал з рідким повітрям, який я перед цим держав у руці, замислено подивилася на голубу рідину і раптом кинула бокал на підлогу. Скло розбилося. Рідке повітря розлилося і під впливом теплоти підлоги почало шипіти і швидко випаровуватися. Через хвилину на підлозі валялися тільки осколки склянки.