Кришталевi небеса

Ми зайшли в дім, я назвав моїм домашнім ім’я незнайомця, розповів їм, де ми його знайшли. Рагнільда послала служниць розпалити вогнище й принести пива, а я тим часом посадив Джеральда на почесному місці й сам сів поряд з ним. Торгунна подала кожному з нас ріг з пивом.

Пригубивши напій, Джеральд поморщився. Я навіть образився, бо моє пиво славиться як краще в окрузі, й запитав, що йому не сподобалось. Він грубувато засміявся й відповів, що ні, мовляв, пиво непогане, але він звик до пінистого й не дуже кислого.

— А де таке варять? — недовірливо поспитав я.

— Скрізь. І в Ісландії теж. Ні… — Він байдуже дивився поперед себе. — Скажімо… у Вінланді.

— А де цей Вінланд? — спитав я.

— На заході, звідки я приїхав. Я думав, вам відомо… Почекайте… — Він знову похитав головою. — Можливо, я зможу щось збагнути. Ви коли-небудь чули про людину на ім’я Лейф Ейріксон? [11]

— Ні, — відповів я.

Набагато пізніше мені спало на думку, що саме ці слова свідчать про істинність його історії, бо тепер вікінг Лейф Ейріксон відомий усім; з великою довірою я нині слухаю й оповіді про країни, що їх бачив Б’ярні Херюльфсон. [12]

— А про його батька, Ейріка Рудого, чули? — знову спитав Джеральд.

— Чув, — відповів я. — Певно, ти кажеш про норвежця, котрий, убивши людину, втік із своєї країни в Ісландію, а потім й звідти з тієї ж причини; він зараз живе в Гренландії.

— Тоді виходить… це незадовго до мандрівки Лейфа, — промовив він. — Кінець десятого століття.

— Стривай, — втрутився Хельгі. — Ми терпляче слухали тебе, але зараз час не для жартів. Полишимо їх до веселих часів. Скажи нам ясно й просто, звідки ти і яким побитом тут опинився.

Джеральд затулив лице руками.

— Облиш його, Хельгі, — втрутилась Торгунна. — Хіба ти не бачиш, що в нього горе?

Гість підвів голову й подивився на неї, як побитий пес, коли його погладять. В кімнаті стояли сутінки — у вікна під стелею ще падало денне світле, тому свічки поки що не запалювали. І все-таки я примітив, що обоє вони почервоніли.

Глибоко зітхнувши, Джеральд почав щось шукати в кишенях — а в нього мало не скрізь були кишені. Він дістав пергаментну коробочку, вийняв з неї маленьку білу паличку і вставив собі в рот. Потім дістав другу коробку, а з неї — дерев’яну паличку, провів нею по коробці, й на кінчикові палички спалахнуло полум’я. Цим вогником він підпалив паличку, що була в роті, і вдихнув дим. Ми дивились на нього, витріщивши очі.

— Це християнський обряд? — спитав Хельгі.

— Ні… не зовсім. — Губи його скривилися в посмішку. У ній було чимало розчарування й гіркоти. — А я гадав, що ви здивуєтесь, навіть злякаєтесь.

— Ми й справді бачимо таке вперше, — зізнався я, — та ісландці не страхополохи. Вогняні палички можуть нам знадобитися. Ти приїхав, щоб торгувати ними?

— Ні, навряд. — Він зітхнув. Дим, що він його всмоктав у себе, хоч як це дивно, мабуть, надав йому сил, тоді, як від диму в нашому помешканні напочатку гість закашлявся, і в нього виступили на очах сльози. — Річ у тому… Ви не повірите мені. Я сам не можу собі повірити.

Ми чекали. Торгунна заклякла, ледь подавшись уперед, губи її були напіврозтулені.

— Удар блискавки… — Джеральд стомлено кивнув головою. — Під час грози я опинився на вулиці, й блискавка, напевне, вдарила в мене, та так, як то буває лише один раз за багато тисячоліть. Удар цей відкинув мене в минулі часи.

Це були його слова, жрече. Я не зрозумів їх, і сказав йому про це.

— Зрозуміти справді важко, — згодився він. — Дай боже, щоб мені це тільки приснилось. Але якщо це сон, доведеться потерпіти, поки я прокинусь… Так ось. Народився я тисяча дев’ятсот тридцять другого року від Христового різдва в країні, що знаходиться на заході і якої ви ще не відкрили. На двадцять третьому році життя, разом з військами моєї країни, я прибув до Ісландії. В мене влучила блискавка — й ось… ось дев’ятисотий з чимось рік від Христового різдва, і все-таки я тут — адже лишилась ще майже тисяча років до мого народження — а я тут!

Ми мовчали. Стукнувши об підлогу молотом, я приклався до рога й довго пив з нього. Одна служниця запхикала, але Рагнільда, хоч і пошепки, так суворо насипалася на неї, що і я почув:

— Тихіше! У бідолахи не сповна розуму, але він нам не завдасть шкоди.

Я був згодний з нею, хоч останні її слова й викликали в мені якийсь сумнів. Вустами безумної людини можуть говорити боги, а богам не завжди треба довіряти. Окрім того, безумець може стати берсерком, а якщо на ньому тяжке прокляття, то воно може перейти й на нас.

Він сидів і дивився прямо поперед себе, а я, поринувши у роздуми, спіймав на собі кілька бліх і розчавив їх. Запримітивши це, Джеральд з острахом запитав мене, чи багато у нас тут бліх.

— Звичайно, багато, — відповіла Торгунна. — А в тебе хіба нема?

— Нема, — він криво посміхнувся. — Поки що нема.

— Ох, — зітхнула вона. — То ти хворий.

Вона міркувала цілком доладно. Я розумів її думку, як розуміли її й Рагнільда, й Хельгі. Якщо чоловік такий хворий, що на ньому навіть нема бліх, то, зрозуміло, він повинен забалакуватись. Я, було, затурбувався, чи не перейде це на нас, але потім вирішив, що навряд. Адже в нього щось із головою, можливо від удару, якого він дістав. У всякому разі, коли діло відбувається на землі, а не на небі, ми зможемо впоратися з ним.

Як годі, тобто як старійшині, котрий приносить жертви, мені було невигідно проганяти незнайомця. Та ще, коли він зможе роздобути побільше отих вогняних паличок, можна буде налагодити вигідну торгівлю. Тому я звелів Джеральдові лягати спати. Він, було, запротестував, але ми силоміць вклали його в постіль, де він, стомившись за день, незабаром заснув. Торгунна сказала, що нагляне за ним.

Наступного дня, як дяку за знайдений ліс і щоб застерегти себе від прокляття, яке могло лежати на Джеральді, я вирішив принести в жертву коня. Звичайно, я вибрав старого й ні на що не придатного. А крім того, ми вже давно не ласували свіжиною. Джеральд увесь день задумливо бродив по подвір’ю, але, коли я заходив у дім, щоб повечеряти, то почув, що він і моя дочка сміються.

— Тобі, я бачу, краще, — зауважив я.

— Так… Адже могло бути й гірше. — Запримітивши, що керли поклали на кобилиці дошку, що правила за стіл, Джеральд сів побіля мене. Служниці внесли вечерю.

— Мене завжди вабили часи вікінгів, — сказав гість, — робити ж я дещо вмію.

— Що ж, — відповів я, — коли ти не маєш свого дому, можеш жити в нас.

— Я вмію працювати, — перебив він мене. — Вам не доведеться годувати мене задарма.

І я зрозумів, що він справді прийшов здалека, бо який пан стане наймитувати на чужій землі. І все-таки поводився він невимушено, як це властиво людям знатного походження, а з виду його було помітно, що він звик до гарних харчів. Щоправда, появився Джеральд без дарів, та я не надав цьому уваги. Кінець кінцем він зазнав корабельної аварії.

— Може, тобі пощастить вернутися у свої Сполучені Штати, — сказав Хельгі. — Спорядимо корабля, і я теж охоче подивлюся на це королівство.

— Ні, — похмуро заперечив Джеральд, — такої країни нема. Поки що нема.

— Отже, ти все-таки запевняєш, що прийшов із завтра? — пробурчав Сігурд. — Божевільний. Подай-но мені краще свинину.

— Авжеж, — стояв на своєму Джеральд. Тепер він був цілком спокійний. — І я можу це довести.

— Не збагну, де навчився ти, прихідцю з далеких країв, нашої мови, — зауважив я.

Я ні за що не назву людину у вічі брехуном, хіба що тільки тоді, коли ми розхвастаємося мирно один перед одним, але…

— У моїй країні, за мого часу, будуть говорити інакше, — відповів він, — а ось в Ісландії мова мало змінилася з давніх часів, і я навчився її, коли приїхав сюди.