Кришталевi небеса

— Так велить бог, — легковажно відповідав доктор, поправляючи борідку. На його голові красувався елегантний капелюх, а при боці висів довгий блискучий меч. — Добрий християнин дбає не про тутешнє життя, а про вічне спасіння.

— Мені здається, — повільно промовив Мефі, — що я помилився, коли віддалив вічне спасіння від тебе. — І показав на шприца.

Права рука Фауста відсахнулась від борідки й накреслила в повітрі хрестовий знак. Голос був смиренний:

— Я грішний, знаю, але хочу збагнути глибину загадок, тому й просив молодості.

Мефі посміхнувся.

— Поки що ти цікавишся глибиною жіночих сердець. А це недобре. Ти казав, що братові Маргарити не надто подобаються подарунки й упадання, завдяки яким ти схилив її до себе. Мудрий уникає небезпеки, а ти шукаєш її.

Доктор поклав руку на ефес меча.

— Я не боюсь. Ось що мене захищає.

— А наука? Чому ти не докладаєш зусиль, щоб усунути зло?

Фауст знизав плечима.

— Потім.

Коли двері за ним зачинились, Мефі заграв на клавішах свого широкого пояса. Шлях тунелем кулевого простору тривав мить. Матерія, стіни, віддалі танули перед могутнім електромагнітним полем, яке надали йому на Корі задля цілковитої безпеки. Це був подарунок від групи Ефіра.

У неприступній печері, в глибині лісових хащів, де чулися тільки крики орлів та вовче виття, Мефі влаштував собі сучасне житло й лабораторію. Тут він збирав відомості від телеавтоматів, чиї невидимі очі ширяли над містами й селами, світилися рядами екранів та дзижчали записувальними приладами. З кожним днем він переконувався, що Ефір у своєму скептицизмові мав рацію. Але найголовнішою рисою Мефі була упертість. Він не хотів відмовлятися від свого досліду. Куди доведе його перебування на цій страшній планеті?

Середній екран раптом засвітився.

Екран світився червоним. Небезпека в лабораторії доктора. Старт, нетривала пітьма в очах у Мефі, потім сутінки, червонуватий жар вогнища, розкидані книги, а між ними доктор — блідий, у пошматованій, брудній одежі, на поламаному лезі меча кров. З вулиці долинув крик.

— Пане! — закричав Фауст, падаючи на коліна.

Мефі з огидою відступив.

— Пане, врятуй, захисти мене…

Він повзав біля ніг Мефі, неначе розчавлений хробак, сльози котилися по його лицю, по викоханій борідці. Мефі вказав очима на скривавлений меч.

— Ти вбив його?

Доктор кивнув.

— Я не хотів, пане, він лаяв мене, погрожував мені кулаками, я не хотів його вбивати, повір мені, він сам настромився на меча…

Мефі раптом стало млосно. “Мерзенні вбивці, — подумав він, дивлячись на розпластане тіло брата Маргарити, — уперті, мерзенні вбивці…”

— Ти вбив його!

— Врятуй мене! — благав Фауст, і його лице у відсвіті полум’я було схоже на маску жаху. Туга була така щира, що в глибині душі Мефі щось ворухнулось і він заспокійливо підняв руку.

Цієї хвилі на сходах почувся тупіт і брязкіт заліза. Двері на сходи розчинились, ударившись об темну цегляну стіну. У світлі факелів затанцювали тіні, відлиск полум’я розтікався на блискучих латах кривавими цівками. Вусаті, похмурі, смуглі лиця.

— Вбивця! — крикнув хтось, і жінка з розвіяною хмаркою ясного волосся й божевільними очима кинулася на Фауста. Скривавлений меч, що валявся на підлозі, промовляв ясніше слів. Солдати біля дверей вражено дивились на цю сцену.

Тут Мефі виступив із затінку й підняв руку.

— Мир! — вигукнув він латиною. — Мир! Ніхто не зрозумів латинських слів, але вони зробили своє.

Спочатку затремтіла група біля дверей. Крик жаху, паніка, падіння тіл, гамірний, конвульсивний бій за дверима. За якусь мить від солдатів лишилась тільки зброя та один-два шоломи повільно котились по східцях, розбиваючи тишу дзвінкими ударами.

— Мир! — повторив Мефі.

Дівчина встала й повільно притисла руку до губів, лютий вогонь у її очах змінився крижаним жахом. Вона повільно відступала крок за кроком. На сходах вона вчепилась обома руками у волосся й пронизливо закричала:

— Диявол! Убивця мого брата — в руках у диявола… Диявол! — Далі все злилося в божевільному реготі.

— Ти врятував мене, пане… від шибениці.

— І від “життя вічного”, — насмішкувато додав Мефі.

Доктор затремтів.

— Ми не можемо лишатись тут. Якщо мене не потягне кат на шибеницю, то на мене чекає вогнище, — сказав він.

Деякий час обидва мовчали.

— Добре, — нарешті промовив Мефі. — Я врятую тебе. Але ти теж зробиш для мене дещо… Послухай…

Мефі знав, чого він хоче… У місті лютувала чума.

Її несли на ношах закутані люди. її несли хмари круків над купами непохованих трупів. Заупокійний дзвін відбивав такт цій страшній примарі в її жахливому танкові. На забитих дверях біліли хрести, звідусіль нісся запах гниття. Печать жаху лежала на схудлих обличчях, і священики в напівпорожніх церквах правили реквієм у тиші божої байдужості.

Двоє перехожих пройшли через покинуті ворота під згаслими поглядами стражників, нерухомі руки котрих не випускали зброї навіть після смерті.

Той, що був вищий на зріст, затремтів від обурення.

— Я не піду далі, — сказав він. — Ти знаєш, що треба робити, знаєш, як знайти мене

Фауст кивнув, видовисько смерті не хвилювало його. Він ішов далі німими вулицями, обходив калюжі, кидався від голодних собак.

Він постукав у ворота палацу. Довгий час йому відповідала тільки луна, потім засув відсунувся й ворота прочинились.

— Я лікар, — швидко промовив Фауст.

— Тут зціляє тільки смерть, — пошепки відповів слуга. — У князя злягла дочка, він нікого не приймає. Іди собі.

Доктор просунув ногу між дверей.

— Я маю ліки від чуми, скажи це своєму панові.

Двері прочинилися більше, з’явилась розкуйовджена голова з гострим носом. В очах була недовіра.

— Ти дурень або… — У руках блиснула піка.

Доктор відскочив, але не здався.

— Я думав, князь не захоче, щоб його дочка померла, — й повернувся, неначе хотів іти.

Служник нерішуче глянув на нього і потім мовив:

— Зачекай, я скажу про тебе.

Князь був уже старий, стомлений, закутаний у довгий парчевий одяг, гаптований золотом. На важкому столі стояла чаша, у якій диміло вино. На лобі в князя лежав компрес, що пахнув оцтом.

— Якщо ти кажеш правду, — повільно промовив він, — то одержиш усе, чого забажаєш. Якщо ні, тебе клюватимуть круки на горі Шибениць. Ну?

Доктор усміхнувся.

— Я не боюсь.

Князь дивився на нього, повільно погладжуючи бороду, іноді нюхав губку, змочену в оцті.

— Дочка злягла перед полуднем, вона горить, як вогонь, і марить… Отець Ангелік дав їй останнє помазання. Ти хочеш спробувати?

— Веди мене до неї, — відповів Фауст.

Тонка голка шприца легенько доторкнулась до воскової шкіри; в міру того, як по ній струмувала срібляста рідина, під шкірою ріс овальний бугорок. Доктор розгладив його й повернувся до князя.

— Тепер вона засне, — сказав він. — За годину гарячка в неї спаде, але до вечора вона повинна спати. Вона видужає.

Погляди присутніх стежили за ним із забобонним страхом, його впевненість переконувала Йому вірили, як він вірив Мефі, але кроки сторожі перед замкненими дверима кімнати, в яку потім його ввели, відлунювали в душі тривогою. Кінець кінцем ворог має тисячі шляхів, і наміри його підступні. Час минав, а в душі у Фауста докори совісті змінювалися страхом. Він знервовано крутив у руках яйцеподібну річ із голубуватої сяючої речовини; натиснувши червону кнопку на її маківці, можна було викликати Жахливого… але доктор не смів цього робити.

Коли стемніло, заскреготав ключ. Слуги внесли тарелі з гарячою стравою і запітнілі пляшки. Вони вклонились, і це повернуло впевненість. Доктор їв і пив, і йому було дуже весело.

Потім він знов стояв перед князем, і в старого не було ні компреса, ні губки. Він сміявся й запропонував докторові сісти.

— Вибач, шановний друже, тобі довелося понудьгувати… Дочка моя спить, і чоло в неї холодне, тебе, мабуть, послав всемогутній.