Бiгун у Лабiринтi

— Сідай, — сказав Чак. — Я тобі принесу поїсти, але присягаюся — востаннє. Добре, що Казана зараз немає — він терпіти не може, коли ми нишпоримо в його холодильнику.

Томас був радий, що вони залишилися на самоті. Поки Чак гримів посудом, дістаючи харчі з холодильника, він висунув з-під невеликого пластикового столу дерев’яний стілець і сів.

— Якийсь жах. Нас відіслали сюди якісь лиходії. Повірити не можу, що це насправді відбувається…

— Годі скиглити. Просто прийми як належне і не думай про це, — відгукнувся Чак після невеликої паузи.

— Твоя правда, — Томас визирнув у вікно. Здається, настала слушна хвиля, щоб знайти відповідь бодай на одне з мільйона питань, що вирували в його голові. — Звідки тут електрика?

— А кого це хвилює? Мені байдуже.

«Який сюрприз, — саркастично подумав він. — Знов не хоче відповідати».

Чак поставив на стіл дві тарілки: на одній лежали бутерброди з пишного білого хліба, на другій апетитно блищала червоняста морква. У животі знову забурчало, тому Томас схопив один з бутербродів і заходився жадібно його наминати.

— Неймовірно! — промовив він з набитим ротом. — Принаймні тут чудова їжа.

Попри дивні речі, що відбувалися довкола, він раптом знову відчув умиротворення. На щастя, Чакові не кортіло потеревенити, тому Томас спокійно пообідав у тиші, за що був хлопчакові дуже вдячний. Підкріпившись, він зібрався на думці й вирішив, що віднині вже не скиглитиме й почне діяти.

Проковтнувши останній шматок бутерброда, Томас відкинувся на спинку стільця.

— Слухай-но, Чаку, — почав він, витираючи губи серветкою, — а що треба зробити, щоб стати бігуном?

Чак відірвав погляд від тарілки, з якої підбирав останні крихти, і голосно відригнув, аж Томас мимоволі скривився.

— Тільки не починай знову!

— Альбі сказав, що невдовзі я займатимуся з різними наглядачами. Як гадаєш, коли я зможу спробувати себе як бігун? — Томас сподівався отримати від Чака зрозумілу відповідь, але той лише картинно закотив очі, даючи зрозуміти, що дурнішого бажання годі й вигадати.

— За кілька годин бігуни повернуться, от у них і спитаєш.

Томас вирішив не зважати на сарказм.

— Що вони роблять, коли повертаються з Лабіринту? Що в тій бетонної будівлі?

— Карти. Вони збираються там одразу по поверненні, щоб нічого не забути.

— Карти? — Томас не повірив власним вухам. — Якщо вони намагаються створити карту, що заважає їм взяти з собою папір і робити це в Лабіринті?

Карти… Це заінтригувало його більше, ніж усе інше, про що він почув останнім часом. Вперше він дізнався щось таке, що могло допомогти вибратися з ув’язнення.

— Звісно ж, вони так і роблять, але є ще багато всіляких речей, які їм потрібно обговорити і проаналізувати. До того ж, — Чак знову закотив очі, — вони ж переважно бігають, а не малюють. Тому й називаються бігунами!

Томас замислився. Невже Лабіринт такий величезний, що за два роки хлопці так і не змогли знайти з нього вихід? Це здавалося неймовірним. Але він згадав, як Альбі щось казав про рухомі стіни. Що як провести тут решту життя — ось їхній вирок?

Вирок. Слово викликало панічний жах, і вмить згас вогник надії, що спалахнув у Томаса після ситного обіду.

— Чаку, а раптом ми всі — злочинці? Вбивці абощо…

— Що?.. — Чак подивився на нього як на причинного. — Звідки такі дурнуваті думки?

— Сам поміркуй: нам стерли пам’ять, ми живемо в місці, з якого неможливо втекти, а територію довкола охороняють кровожерливі монстри. Тобі це не нагадує в’язницю?

Тепер, коли Томас озвучив свою теорію вголос, вона здалася ще правдоподібнішою. Серце в нього тьохнуло.

— Чувак, мені десь дванадцять років, — Чак тицьнув себе в груди. — Максимум тринадцять. Ти і справді вважаєш, що я скоїв злочин, за який мене могли довічно кинути до в’язниці?

— Та яка різниця, скоїв чи ні! Так чи так, а ти в ув’язненні! Чи ти вважаєш, що ти тут на канікулах?

«Леле, — думав Томас, — хотів би я помилятися».

Чак помовчав, а потім промовив:

— Не знаю. Принаймні це краще, ніж…

— Так, я вже чув! Краще, ніж жити в купі дристу!

Томас підвівся і засунув стілець під стіл. Нехай хлопець і симпатизував Чакові, але будь-які спроби зав’язати з ним більш-менш нормальну розмову нічим не завершувалися й тільки виводили з себе.

— Можеш зробити собі ще один бутерброд, а я піду на розвідку. Побачимося.

Він швидко вискочив з кухні надвір, не даючи Чаку можливості ув’язатися за ним. Глейд знову набув звичайного вигляду — люк зачинений, підлітки займаються своїми справами, а в небі, як і раніше, світить сонце. Не залишилося жодних слідів появи дивної дівчини, що привезла лиховісну записку.

Оскільки раптово урвалася ранкова екскурсія, Томас вирішив самостійно пройтися по Глейду, роззирнутися як слід і, так би мовити, відчути дух місця. Спершу він попрямував на північний схід, до рядів високих кукурудзяних стебел, з яких уже можна було знімати качани. Неподалік росли томати, салат, горох і ще якісь незнайомі рослини.

Томас глибоко втягнув носом повітря, насолоджуючись пахощами землі й трави. Хлопець сподівався, що запахи пробудять бодай якісь спогади, однак цього не сталося. Наблизившись до ланів, він побачив кількох хлопців, які прополювали і розпушували грядки. Один з них, усміхаючись, махнув йому рукою, й усмішка його була щирою.

«Можливо, тут не так уже й погано, — подумав Томас. — Не всі ж тут козли». Він ще раз глибоко вдихнув приємний аромат і пішов далі — йому хотілося все як слід роздивитися.

Він попрямував на південний схід Глейду, де в сяк-так збитих дерев’яних загонах розмістилися корови, вівці та свині. І жодного коня.

«Кепсько», — подумав Томас. Від наїзників було б значно більше користі, ніж од бігунів. Коли хлопець наблизився до ферми, то подумав, що іншому житті, ймовірно, він мав справу з тваринами. І запахи, і звуки здавалися йому дуже знайомими.

Певна річ, запах ферми був не такий приємний, як аромати ланів, але Томасові подумалося, що могло бути й гірше. Досліджуючи Глейд, він дедалі більше дивувався вмінню місцевих жителів вести господарство і підтримувати навколишнє середовище в ідеальній чистоті. Його вразила їхня організованість і завзята спільна праця. Годі уявити, на який смітник перетворився б Глейд, коли б усі раптом зледащіли.

Нарешті він опинився в південно-західному куті, неподалік гаю.

Томас саме підходив до ріденьких кволих дерев, за якими починалися густі зарості, коли вловив під ногами ледь помітний рух, що супроводжувався клацанням. Хлопець здригнувся від несподіванки. Дивовижна істота, що віддалено нагадувала іграшкового щура, протупала повз нього і, мигнувши на сонці сталевим блиском, майнула в бік дерев. Коли істота відбігла від Томаса футів на тридцять, він зрозумів, що це був зовсім не щур, а радше ящірка, тільки на шістьох лапках.

Жук-жалюк, осінило Томаса. «З їхньою допомогою за нами спостерігають» — згадав він слова Альбі.

Дивлячись услід істоті, Томас помітив, що вона розсіює поперед себе на землі червонясте світло, ймовірно, з очей. І ще Томас міг заприсягтися, що на кругленькій спині жука великими зеленими літерами написано: «БЕЗУМ». От дивина, непогано б дослідити.

Томас помчав услід за шпигуном, який квапливо віддалявся, і вже за кілька секунд опинився в гущавині дерев, і навколо одразу потемніло.

Розділ 10

Томас не міг повірити, як раптово його накрила темрява. Збоку ліс видавався не таким вже й великим — кілька акрів, не більше. Однак високі товсті дерева росли настільки щільно одне до одного, що крізь густі крони світло майже не проникало. Здавалося, що повітря в гаю має легкий зеленавий відтінок, наче на Глейд раптово опустилися густі сутінки. Видовище заворожувало красою і таємничістю водночас.

Намагаючись рухатися якнайшвидше, Томас дедалі глибше занурювався в непролазні хащі. Тонкі гілки шмагали його по обличчю, а під ногами шарудів товстий шар опалого листя та хмизу. Щоб пройти під здоровенними гілками, доводилося пригинатися мало не до землі, хапаючись за них руками, щоб утримати рівновагу.