Нащадки скiфiв

— Як розуміти все це? — спитав він нарешті.

— Ну, в усякому разі, це не жарт. Скидається на дуже серйозний документ... на заповіт, скажімо, — зауважив Іван Семенович.

— Та я не про це. Але ж тут дуже важливі відомості, ось я про що. Золото, наприклад, — ніби думаючи вголос, казав Дмитро Борисович.

— Коли йдеться про золото, та ще так певно, ми, геологи, зобов’язані прислухатися, — відповів Іван Семенович. — Між іншим, товариші, вказівки, які дає нам пергамент, проливають світло і на деякі інші дані.

— Цебто?

— Я колись розповідав вам, що свого часу тут, у Гострому бугрі, пробували добувати золото. Пам’ятаєте?

— Так, — підтвердила Ліда.

— Пробували і кинули, бо виходи його були мізерні. і бідні жили переривалися так само близько поверхні, як і мідні... Коли цей пергамент каже правду...

— Тоді?

— Тоді, виходить, золоті жили виникають, як і мідні, знову десь усередині нашого вередливого бугра. Що ж, це дає нам нові, зовсім не передбачені раніше перспективи...

Іван Семенович замислився, обмірковуючи своє припущення.

— Дмитре Борисовичу, а хіба Проніс — це скіфське ім’я? Мені чомусь здається... яке знаю, звісно... але в ньому немов учувається щось грецьке... — зауважила Ліда.

— Безумовно, за своїм звучанням це грецьке ім’я, — ствердив археолог.

— І мова цього тексту теж грецька... бодай і з домішками якоїсь іншої...

— Що ж з того?

— Як же тоді... як же скіфи... при чому тут вони? Ви ж казали, що це скіфський документ.

— Я мав на увазі його вік. Це перше. Друге: Гострий бугор, як і вся ця місцевість, входить до району стародавніх поселень скіфів. Отож, я припускаю...

— А чому ж тоді грецьке ім’я і грецька мова? — не вгавала наполеглива дівчина.

— Ну, греки взагалі могли бути тут теж... наприклад, якісь купці, чи що. Вони проникали взагалі далеко... А зрештою, чого ви від мене хочете, Лідо? Я просто зробив припущення, цілком імовірне. Певна річ, я не можу його зараз довести. А ви вхопилися, наче той докучливий опонент...

— ой ні, Дмитре Борисовичу, це я тільки тому, що не розумію.

— Тим більше, — продовжував археолог, — що в цьому тексті є ще незрозуміліші місця.

— А саме? — поцікавився Іван Семенович.

— Ну, от, наприклад. Що таке «факели вгору» і «факели вниз»? Що таке «чотири голови» і «три коні»? Знов-таки «п’ята голова і кабан»? Що мав на увазі автор?

— Може, це якийсь шифр? — висловила припущення Ліда.

— Ні, не думаю...

І раптом переможно задзвенів голос Артема.

— Товариші, я знаю, що то за голови! Це — оті викарбувані на стінах печери зображення, які ми вже знаходили. Ми поки що бачили тільки перші, ну, вступні зображення. А коли підемо далі, то знайдемо й інші, про які тут іде мова.

— А коні, а кабан? — недовірливо спитала Ліда.

— Як пошукаємо, то, мабуть, знайдемо і їх, — впевнено відповів Артем. — Ти ж не висуваєш замість мого припущення якесь інше?

— Ні, — чесно визнала дівчина.

Дмитро Борисович задумливо пом’яв пальцями борідку, а це завжди означало, що вій зосереджено думає.

— Можливо, що й так, — промовив він. — В усякому разі, доведеться, досліджуючи, зважати на вашу цікаву думку. Поки що припущення Артема — єдине реальне розв’язання загадки з тими головами, кіньми й кабанами... Дотепна думка, юначе!

Артем не міг стримати задоволеної посмішки.

— Хоча вона все ж таки, ця думка, не охоплює всього комплексу загадок, — продовжував археолог. — Наприклад, як тлумачити оті факели?

— Не знаю, — щиро визнав Артем. — Не можу додуматися .

— Головне, на мою думку, не це, — втрутився Іван Семенович. — Хай голови, коні й кабан справді визначають зображення на стінах. З цим можна погодитись. Але головне — загадка про рисунок. Де він? Адже самого тексту нам мало. Та й автор його весь час каже про потребу користуватися якимсь рисунком. Він ніби вважає, що той, хто читатиме текст, обов’язково водночас матиме й рисунок. А саме його я не бачу. Може, його сховано у скриньці?

— Та ми ж обдивилися її дуже пильно, — заперечила Ліда.

— Подивимося ще.

Втім, навіть дуже старанно обшукавши скриньку ще раз, в ній не знайшли нічого. Вона була, безумовно, порожня, якщо не зважати на тонкий шар пороху. На жаль, саме цей порох наводив на дуже сумні висновки. Хтозна, чи не був накреслений зниклий план на іншому шматку пергаменту? Хтозна, чи не зотлів уже давно той другий пергамент у скриньці? Адже тонкий шар пороху міг бути саме його залишками... Відповіді на всі ці питання не було...

— А може, спробувати зробити розвідку без плану? — нерішуче спитав Артем, якому хотілося знайти якийсь вихід з цього безнадійного становища.

— Нічого не вийде, — похмуро відповів Дмитро Борисович. — Там тих ходів, переходів і відгалужень може бути безліч. Звідки ж знати, в який бік іти? Вивчення печери без плану забере надто багато часу...

Вони сиділи навколо стола. Дмитро Борисович не випускав з рук свого зошита, наче боявся втратити і його, як втратив пергамент. Ліда задумливо дивилась у вікно. Там, за невеличким пагорком, де була вона сьогодні ранком з Діаною, де гралася, бавилася з нею, — за пагорком здіймалися схили великого Гострого бугра з його дивною невивченою печерою. І десь там, якщо вірити заповітові Проніса, лежать поклади золота... Як же цікаво! Наче в якомусь пригодницькому романі!

Іван Семенович в цей час думав про інше. Твереза, досвідчена людина, бувалий геолог, він розумів, що несподівана знахідка Артема і Дмитра Борисовича сама по собі вже диктує потребу внести певні зміни в дослідницьку роботу. Якщо в стародавньому документі йдеться про поклади золота, то було б безглуздям, навіть злочином, не спробувати відшукати їх. Звичайно, Іван Семенович дивився на речі не так, як оці двоє молодих людей, як навіть Дмитро Борисович з властивими йому захопленнями. Молоді насамперед потрібна романтика. Артем і Ліда почули про скіфів, про загадкового Проніса, про всі ті голови, коней, кабана й факели — і зразу захопилися: адже це так незвично для них! Що ж до Дмитра Борисовича, то йому цілком досить його бронзової скриньки та ще якихось археологічних знахідок.

Інша справа з думками і прагненнями Івана Семеновича. Для нього, інженера-геолога, який всеньке життя шукає коштовні копалини, найголовнішим у несподіваній події була згадка невідомого Проніса про золото. Пройти повз неї Іван Семенович не міг. Але як його шукати, те золото? Звісно, коли б знайти план, про який згадував Проніс, було б дуже добре. Втім, коли його немає, все одно шукати треба. Робота, правда, піде дуже повільно, це ясно. Проте коли треба, то треба. На те на світі й існують труднощі, щоб людина мала що перемагати!

Іван Семенович помилявся тільки в одному. Артем зараз не мріяв ні про золоті тіари скіфських вождів, ні навіть про будь-які таємниці печери в Гострому бугрі. Думки його линули зовсім іншим напрямом, аж ніяк не пов’язаним з сьогоднішніми подіями. Чому саме спали йому ці думки, Артем не міг би пояснити. Але він чомусь згадав своє дитинство.

Матері й батька він не пам’ятав, вони вмерли давно, ще коли Артем був зовсім маленький. Він пам’ятав своє життя лише з дитячого будинку. Це були його перші спогади, «сірохалатні», як він казав посміхаючись, бо й він сам, і всі інші діти в дитячому будинку зодягалися в сірі халатики. Це було дуже давно...

Потім він з двома товаришами, шукаючи пригод, втік з нудного дитячого будинку і деякий час мандрував, але так і не знайшов нічого, вартого тих голодних блукань.

І от одного разу трапилося так, що схудлий і виснажений Артем побачив, як хлопці його віку запускали в полі модель літака. Він познайомився з ними. Це були хлопці теж із дитячого будинку, але зовсім не такого, де колись жив він, не «сірохалатного» і нудного. Це було видно по їхніх веселих обличчях, чути з їх жвавих розмов. Артем розбалакався з ними — надто вже цікаво було запускати модель літака, білу, ладненьку, що легко злітала в повітря. А потім вони пішли всі разом до того дитячого будинку, І директор дозволив йому лишитись...