Ярославна

Ремі виплутався із сітки, підійшов до Фернандеса, взяв рушницю і розбив її об дерево. Гукнув:

— Покинь його, Лас! Іди до мене, маленька!

Лас невдоволено зняла лапи, наостанок ще раз вишкіривши зуби у бік Фернандеса. Сіла біля хлопця, як велика кішка, вимахуючи сердито хвостом.

— Спасибі тобі, сестричко! — Ремі поцілував її голову, а Фернандесу суворо наказав:

— Піднімись!

Той підвівся, блідий, переляканий, у розірваній одежі.

- Іди звідси геть! І не приходь сюди більше. Мене тут не буде. Ти мене залишив у лісі маленьким. Я знаю. І до тебе не піду. Я розшукаю інших людей, не схожих на тебе. І я вже знаю, де їх шукати. Для них я буду бігати і плигати, якщо це їм буде потрібно. А ти йди, йди собі! Лас, проведи його!

Левиця знехотя піднялася, рикнула на Фернандеса, і той, спотикаючись і повсякчас оглядаючись на грізну провідницю, покірно пішов.

На деревах зловтішно реготали мавпи і кидали в нього зеленими горіхами.

Таємниця металевого диска

Я вдоволено розглядав малюнок задачі з геометрії. Здавалося, трикутники єхидно посміхалися своїми кутами біля основи, мовляв: ану, спробуй нас розв’язати! А от і спробував, і розв’язав, хоча й поморочився довгенько. Тепер тільки записати рішення — і задача готова.

Хтось постукав у шибку. Я підняв голову. З темряви весняного вечора на мене зиркав тріснутими скельцями окулярів мій друг Юрко Чумаченко, а по-шкільному — Чумак. З першого класу в нас така мода на скорочення. Я теж не Мироненко, а Мирон. Знаєте, це навіть зручно.

Юрко прилип розплющеним носом до скла і робив мені якісь таємничі знаки. Ага, здогадався я, задача не вийшла. Показав зошит з трикутниками і поманив пальцем: іди сюди. Та він зневажливо глянув на мій розв’язок і збуджено замахав руками, вказуючи то кудись вгору, то на себе. Нічого не можу втямити!

Через хвилину я вже стояв у дворі біля Юрка. Він зразу кинувся до мене:

— Генко! — закричав Чумак, немов я був безнадійно глухий або стояв на протилежному кінці футбольного поля. — Ти там сидиш… Задачі… А тут… Ти знаєш, що я тільки-но бачив? Знаєш?

Я мусив признатися, що не маю про це жодного уявлення.

— Тарілочку!! — гукнув, хвилюючись, Юрко, і окуляри його впали на землю, бо досі тримались якимось чудом тільки на одному вушкові.

Він нагнувся шукати їх, а мені залишилося тільки кліпати очима, бо не знав, що й подумати.

Мене не здивувало б, якби Чумак повідомив, що він потиснув руку самому Пеле; або що сам Коноваленко попросив його постояти в воротах замість себе за збірну з хокею. Все може бути! Я, знаєте, дотримуюсь залізного правила: ніколи й нічому не дивуватись. Але тут я мало не зрадив своїй витримці. Що це з Юрком? Бідний старик, перевтомився…

І я зовні спокійно сказав, коли окуляри, нарешті, було знайдено і знову почеплено на носа:

— Ну то й що, Чумаче? Чому така велика паніка? Якась особлива тарілочка? Може, з неї їв барон Мюнхаузен?

Юрко схопив мене за грудки і пошепки довірив величезну таємницю:

— Генко, це була літаюча тарілочка!

Я розуміюче свиснув. Ну, звичайно, літаюча. Як це я зразу не здогадався? Адже Юрко снить всілякими нез’ясованими й досі таємницями, загадковими явищами природи, космічними просторами.

Якщо ви бажаєте, щоб він став вашим смертельним ворогом, вам досить зухвало заявити, що тунгуський метеорит — дійсно метеорит, а не космічний корабель, який зазнав аварії над самою Землею. Або недбало скажіть, що канали на Марсі не канали, а величезні тріщини; нез’ясовані сигнали із Всесвіту, то не позивні розумних істот, які шукають у безмежних холодних просторах рідну душу, а всього-на-всього радіоімпульси далеких зірок. Тієї ж секунди Юрко вас зненавидить так, немов ви тяжко образили його особисто.

Тому я обережно відповів:

— Ну й нехай собі летить! Подумаєш, дивина! Ти сам казав, що їх розвелось до біса. Скажи краще, задачу з геометрії…

— Мироне, як ти можеш таке… Я своїми очима… Розумієш, отак я іду, а вона… Та я ж не сказав найголовнішого! — зненацька зарепетував він так, що Джім вискочив із будки і спросоння загавкав на нас.

З будинку напроти вийшла сусідка і сказала навмання до нашого двору, знаючи, що не помиляється:

— Молоді люди, будьте ласкаві, трохи тихіше. Тільки-но заснула хвора онука.

Я шарпнув Юрка за рукав:

— Навіжений! Чого горланиш!

Він зашепотів, блискаючи перед моїм носом окулярами:

— Я не сказав найголовнішого. Адже я бачив, що тарілочка впала! Тут поблизу, в сквері! Бери свій ліхтарик, ходімо шукати! Уявляєш, яка сенсація?

Я уявляв собі все дуже добре. І щоб він мене не вбив на місці за відмову, взяв ліхтарик, відв’язав Джіма і ми пішли. Вірніше сказати, побігли, та так, що найбистріші спринтери світу позеленіли б від заздрощів. Попереду весело мчав Джім, встигаючи на бігу навідатись до кожного дерева і підворіття, за ним махав Юрко, а позад усіх понуро трюхикав я.

Усю дорогу до скверу Юрко обертався в мій бік і, задкуючи, в картинах оповідав, як він ішов до мене, як щось зашипіло над ним, і низько, майже над, деревами, з’явилось таке кругле, блискуче. Воно пролетіло над головою Юрка і зникло десь у напрямі скверу.

— Ось побачиш — воно там! Ми знайдемо!

Обличчя його палало, волосся, яке ніколи не було знайоме з гребенем, стирчало кураєм, окуляри теліпалися на одному вушкові, і він їх раз у раз поправляв.

Від дня першого польоту в космос Юрія Гагаріна Юрко твердо вирішив бути космонавтом. З того часу він жив не на Землі, а десь там, у таємничих космічних просторах. Його хлібом не годуй, а дозволь поговорити про антисвіти, про світлову швидкість, про гравітацію, невагомість і інші захоплюючі речі. Навіть на уроках крадькома заглядав у яку-небудь цікаву книжку з астрономії або теорії відносності. Проте це аніскільки не заважало йому бути першим учнем школи.

Але, на жаль, у нього зіпсувався зір. Хлопці зауважили, що тепер його не приймуть у космонавти. Та Юрко не розгубився і впевнено відрізав: «Ну й що — буду вченим. А вчених обов’язково братимуть з собою. Наприклад: Генка — льотчик-космонавт, а я у нього бортінженер». Я, пам’ятаю, почервонів. І звідки Чумак здогадався, що я збираюсь водити космічні кораблі? Цього навіть йому я не говорив.

Нарешті ми в сквері. Власне, це не сквер, а невеличкий лісопарк. На лавах вздовж алей сиділи пенсіонери, по доріжках(прогулювалась молодь, з танцювального майданчика линула музика.

Звичайно, в людних місцях нема чого шукати нашу сковорідку, чи то пак — тарілочку. Бо якби вона впала десь тут, то вже давно б підняли її. Треба шукати в траві та в кущах. Так розсудив Юрко.

— А що як Джіму це доручити? — лукаво спитав я.

Юрко не запідозрив у моїх словах підступності.

— Чудова ідея!

Він присів навпочіпки перед Джімом і намагався втлумачити йому, що саме той повинен шукати:

— Розумієш, Джімчику, таке кругле, блискуче… Схоже на тарілочку.

— Або на казанок, куди ми тобі суп наливаємо, — додав я, давлячись од сміху.

Собака поглядав на нас розумними коричневими очима, весело крутив пухнастим хвостом і тихо повискував. Певно, він вирішив, що ми граємось з ним, і почав плигати нам на плечі. А потім, щось зачувши в кущах, зник.

— Нічого не вийде! — з жалем сказав Юрко. — Це треба дати йому понюхати розшукуваний предмет. Прийдеться самим.

Ми лазили в кущах, світили ліхтариком в темних місцях, обмацували кожну травинку, але годі було щось знайти в пітьмі.

Я присів на пеньок. Світло від ліхтарів на алеї діставало і на цю маленьку галявинку, Юрко шарудів поблизу, вперто розшукуючи неіснуючу тарілку.

Прибіг Джім, ткнувся холодним мокрим носом мені в руки, коротко вискнув — повідомив, мабуть, як йому весело й гарно нишпорити по кущах. Ага, — подумав я, — тобі весело, а мені не дуже. Собака одійшов, до чогось там принюхувався, пирхав, потім почулося шкрябання пазурів, ніби по залізу.