Миколаiвське небо

Краєм ока Ольша помітила, що Сеня й Єнот поклали двох охоронців, що слідували трохи на відстані. Як Римас із напарником кладуть ще двох зовсім вже на відстані, не помітив би з її місця й багатоокий Аргус, навіть якби мав підзорну трубу: діло робилося за рогом, в Чорноморському провулку, що виходив на набережну.

— Може… — почав було Завгородній, але тут громило за його спиною звалилися горілиць, не видавши ні звуку, а їхнього боса акуратно взяли під лікті виниклі просто з асфальту Паха з Хасаном.

Упакували його за секунду.

Отут на гріх собі з’явилися двоє поліцейських. Обидва розгублено потяглися за зброєю.

Хасан міцніше схопив Завгороднього й повів його вбік, Паха похмуро дістав вінчестер.

«Пок!» — так говорила його рушниця, коли Паха не хотів нікого лякати, а намагався, навпаки, діяти тихіше й по можливості непомітніше.

Пістолет одного поліса вибило з рук; другий, підкоряючись жесту Пахи, сам кинув свій на землю.

Із провулка заднім ходом випірнула машина; Хасан заштовхнув Завгороднього в салон і пірнув слідом. За кермом сидів, начебто б, Римас.

Ольшу шарпнули за руку — це виявився Сеня.

— Ворушися!

Прямо на набережній стояла ще машина. Її появу Ольша проґавила геть-чисто. Єнот тримав ногу на акселераторі і рвонув з місця, ледь Сеня захлопнув дверцята. Дороги Єнот не розбирав: набережна, крамничка, клумби, кущі — усе пірнало під капот, під днище. Потім колеса торкнулися асфальту; Ольша відсторонено дивилася у вікно. Вулиця Катерининська, пам’ятник Лесі Українці, дім-музей з шикарним різьбленим балконом… Леся залишилася ліворуч. Вулиця Кірова, поворот.

— Колір! — нервово нагадав Сеня. Єнот кивнув.

Капот, що дотепер виразно білів за лобовим склом, раптом налився червоним, немов засоромився. Єнот поводився з компом з надприродною швидкістю.

Хвилин сорок вони каталися містом без певної системи. «Напевно, обрубують хвости», — вирішила Ольша. Про Паху запитувати вона не стала. Кому-кому, а йому втекти від поліції простіше простого: звернув за ріг, перевернувся собакою, скажімо, чи зграєю горобців, і тю-тю. Або ще простіше — у воду, і тільки його й бачили. Дихати йому начебто не обов’язково.

У готель вони увійшли зі службового входу, відсидівшись з годинку в «Чарді». Швейцар, що попивав каву на варті, побачивши купюру з Шевченком запопадливо посміхнувся. Купюра перекочувала в його кишеню. Відтепер тут ніколи не проходили двоє молодих людей у темних окулярах і дівчина у вражаючому вбранні.

— Переодягнися і приходь до нас, — сказав Сеня, відмикаючи номери.

Він дочекався Ольшу в коридорі, сковзнув у її кімнату й закотив щось розміром з горошину під ліжко. Потім вийшов і замкнув двері.

Паха валявся на кушетці, нагадуючи, як завжди, мумію. Єнот розмовляв по-гіанському з кимсь захованим у дипломаті. Сеня став поруч, трохи повернувши стіл; тепер Ольша бачила в дзеркалі відображення нутрощів того, що зовні виглядало, як звичайний дипломат. Майже всю, що стояла вертикально, кришку займав плаский екран. На екрані було в наявності обличчя літнього чоловіка з печаткою начальництва. Одягу його не можна було розглянути.

«Мабуть, їхній шеф, — подумала Ольша і налила собі вина з початої пляшки, що стояла на столі. — Віщає з піднебесся. Із супутника, наприклад…»

Глянула на етикетку, перш ніж пригубити: десертне, «Золоте поле».

Люблять ці монстри гарні вина, трам-тарарам!

Монстри, себто Сеня з Єнотом, смиренно слухали начальство. Ймовірно, їх знову шпетили.

Нарешті начальство вгомонилося, і лже-дипломат був закритий.

— Фу! — зітхнув Сеня і негайно потягнувся за пляшкою.

Темно-рубінова рідина полилася в кришталеві фужери, підводячи риску під незапланованою одісеєю Ольші.

Сеня з Єнотом розслаблювалися. Зробив, як кажуть, діло…

Ближче до вечора передавали місцеві новини по каналу «Південний Крим». Єнот заздалегідь увімкнув телевізор. Обіцяли приголомшливий репортаж нової зірки тележурналістики Сергія Градового. Тут він устиг здобути популярність, яка й не снилася у свій час Політковському. А вражаючий репортаж не міг не мати стосунку до сьогоднішніх подій на набережній.

Ольша байдуже чекала, зручно влаштувавшись у кріслі й слухаючи впіввуха Сеню з Єнотом. Ті точили ляси на тему вина, плануючи, що вони тут закуплять, щоб відвезти «до себе».

Її обіцяли відпустити, як тільки піймають Завгороднього. Ніби тепер час. Вона чекала, не відважуючись нагадати про себе. Мурмотіння телевізора пролітало повз свідомість.

Раптом Сеня з Єнотом замовкли на півслові. Ольша вп’ялася в екран.

Великий план: вид Ялти з гір. Сонце, море, зелень.

Добре поставлений голос:

«… кого тільки не побачиш у нас у Криму. Стікаються звідусіль, були б гроші».

Низка лотків із три-чотиризначними цінами. Ліниво-нахабні лоточники в фірмі безупинно жують який-небудь «Орбіт» або «Стиморол».

«Приходять…»

Екзотичного виду хлопці — хайрасті, з гітарами й пухлими рюкзаками — бредуть уздовж дороги.

«Прибувають морем…»

Теплохід біля причалу. Чайки. Прапор тріпається на вітрі.

«Приїжджають… хто на чому».

Тролейбус із Сімферополя. Двері з шипінням відчиняються, виходить різномастий народ з поклажею й без; на задньому плані миготить шикарний «Мере», камера кілька секунд проводжає його.

«А іноді навіть прилітають».

Ольша мало не випала з крісла.

«Оксо» над дорогою. Ширяє; позаду майже невидиме у світлі дня полум’я. Колеса горизонтально під днищем. Ось «Оксо» завалюється набік, пірнає під тролейбусні проводи, колеса стають, як треба, й торкаються покриття дороги.

«Ті, хто прибув у Ялту таким незвичним, способом свою появу не афішували».

Пустельна дорога, «Оксо» довго котить на самоті.

«Напевне, їм є що приховувати».

Великим планом — Сеня з Єнотом. Обидва в дзеркальних окулярах, схожі чи то на легковажно одягнених дипломатів, чи то на контррозвідників з пригодницького фільму.

Незворушний Паха, схожий на манекена. Повністю нерухомий, хоча добре видно, що довкола нього в’ються кілька бджіл.

Розсміяна Ольша — її зняли вчора на пляжі.

Сеня тихо вилаявся по-гіанському. Ольша ні слова не зрозуміла, але інтонацію цілком уловила. Так, від такої реклами добра не чекай…

«Ця симпатична команда далеко не байдужа до ще одного гостя Ялти. Теж не особливо бажаного».

Завгородній великим планом.

«Завгородній Борис Олександрович, 1952 року народження, громадянин Росії, мешканець міста Волгограда. Замішаний у гучній справі дворічної давнини, пов’язаній з торгівлею рідкоземельними металами, а також у низці дрібніших махінацій. Благополучно ховається від правоохоронних органів уже декілька років».

«А це… — камера ковзає по обличчях громил-охоронців, — це його руки. Точніше, кулаки. Залізні кулаки».

Набережна, народ, що прогулюється.

«Та повернімося до більш симпатичної команди».

Сеня, Єнот і Ольша. Гуляють. У натовпі миготить обличчя Пахи, з ним поряд — Хаеан, але на Хасана оператор уваги не звертає. Це знято вже сьогодні. Незадовго до того, як взяли Завгороднього.

«Ніхто з них не значиться в розшуку ні в нашій, ні в будь-якій із сусідніх країн. Особи їх установити поки не вдалося. Однак, це браві хлопці».

Сеня кладе громила Завгороднього. Спритно, майже без рухів. Єнот стріляє з паралізатора, хтось падає.

Єнот на льоту ловить «тростину», розкриває її «віялом» і мчить спочатку над піском, потім над водою.

Паха прямо з тіла дістає вінчестер і стріляє в поліцейського. Точніше, у його пістолет. Рука поліцейського сіпається, самого його розвертає, пістолет, брязкаючи, стрибає по асфальту.

«Це не монтаж і не спецефекти. Все знімалося на звичайну відеокамеру за один раз».

Уповільнений повтор: «віяло» падає й завмирає над піском, повиснувши в повітрі. Без усякої опори. Єнот стрибає на нього, відштовхується й сковзає до моря.

Паха тягнеться до боку. Посередині долоні його набухає горбок — рукоятка вінчестера. З ліктя іншої руки й прямо з футболки тягнуться, течуть два потоки податливої плоті, зливаючись в один. Добре видно, де футболка змінює колір і стає вінчестером. Все це стикується з рукояткою, тече, поки не відокремлюється від тіла. Постріл. Вилітає гільза, відскакує до Пахи, торкається правої руки й усмоктується шкірою, не залишивши ні найменшого сліду.