Туманнiсть Андромеди

Юній Ант швидше, ніж на початку передачі, перевірив настройку пам’ятної машини й показання пильних вартових справності — приладів ОЕЗ.

Безстрасний голос електронного перекладача вів далі:

— Ми прийняли цілком чітку передачу від зірки… — знову посипався ряд цифр і уриваних звуків, — випадково, не в час передач Великого Кільця. Вони не розшифрували мови Кільця і витрачають даремно енергію, передаючи в години мовчання. Ми відповідали їм у періоди їх власних передач — наслідки стануть відомі приблизно через три десятих секунди… — Голос затих. Сигнальні прилади горіли, за винятком погаслого зеленого вічка.

— Це ще не з’ясовані перерви в передачі, може, проходження легендарного нейтрального поля астрольотчиків між нами, — пояснив Веді Юній Ант.

— Три десятих галактичної секунди — це чекати близько шестисот років, — похмуро буркнув Дар Вітер. — Цікаво, навіщо це нам?

— Наскільки я зрозумів, зірка, з якою вони зв’язались, — Епсилон Тукана, із сузір’я південного неба, — озвався Мвен Мас, — віддалена на дев’яносто парсеків, що близько до межі нашого постійного зв’язку. Далі Денеба ми його ще не встановили.

— Але ми приймаємо і центр Галактики й кульові скупчення? — спитала Веда Конг.

— Нерегулярно, випадково або через пам’ятні машини інших членів Кільця, що утворюють простягнений у простір Галактики ланцюг, — відповів Мвен Мас.

— Повідомлення, послані тисячі й десятки тисяч років тому, не губляться в просторі і зрештою досягають нас, — додав Юній Ант.

— Але це значить, що ми робимо висновки про життя й пізнання людей інших, дуже далеких світів із запізненням, наприклад, для зони центра Галактики, на двадцять тисяч років?

— Так, байдуже, чи передається це пам’ятними записами близьких світів, чи вловлюється нашими станціями, ми бачимо далекі світи такими, якими вони були за стародавніх часів. Бачимо давним-давно померлих і забутих у своєму світі людей.

— Невже ми, досягши такої великої влади над природою, тут безсилі? — по-дитячому обурилась Веда. — Невже не можна досягти далеких світів іншим шляхом, іншою, ніж хвильовий або фотонний промінь, зброєю?

— Як я розумію вас, Ведо! — вигукнув Мвен Мас.

— В Академії Меж Знання займаються проектами подолання простору, часу, тяжіння — глибинами основ космосу, — втрутився Дар Вітер, — тільки вони не дійшли до стадії дослідів і не змогли…

Раптом зелене вічко спалахнуло, і Веда знову відчула запаморочення від екрана, що заглибився в безодню простору.

Різко окреслені краї зображення показували, що це запис пам’ятної машини, а не безпосередньо вловлена передача.

Спочатку показалась поверхня планети, видима, звичайно, з зовнішньої станції-супутника. Величезне блідо-фіолетове, примарне від неймовірного розжарення сонце заливало пронизуючим промінням синій хмарний шар її атмосфери.

— Так і є — Епсилон Тукана, високотемпературна зірка класу В9, світність сімдесят вісім наших сонць, — прошепотів Мвен Мас.

Дар Вітер і Юній Ант ствердно кивнули.

Видовище змінилося, начебто звузившись і спустившись майже до самої поверхні незнаного світу.

Високо здіймались округлі куполи гір, що здавалися вилитими з міді. Невідома порада, або метал зернистої структури, пломеніли вогнем під напрочуд білим сліпучим світлом блакитного сонця. Навіть у недосконалій передачі приладів невідомий світ сяяв урочисто, з якоюсь переможною пишністю.

Відблиски променів облямовували контури мідних гір сріблясто-рожевою короною, що відбивалася широкою дорогою на мідних хвилях фіолетового моря. Вода кольору густого аметиста здавалася важкою і спалахувала всередині червоними вогнями, наче скупчення живих маленьких очей. Хвилі лизали масивне підніжжя велетенської статуї, що в гордій самотності стояла далеко від берега. Жінка, вирізьблена з темно-червоного каменя, відкинула назад голову і, наче в екстазі, тяглася руками до полум’яної глибини неба. Вона справді могла бути дочкою Землі — цілковита схожість з нашими людьми вражала не менше, ніж незвичайна краса статуї. В її постаті, що наче втілювала мрії скульпторів Землі, поєднувалася могутня сила й одухотвореність кожної лінії обличчя й тіла. Від полірованого червоного каменя статуї струменіло полум’я невідомого і тому таємничого й звабливого життя.

П’ятеро людей Землі мовчки дивилися на дивовижний новий світ. Тільки з широких грудей Мвена Маса вихопилося довге зітхання — з першого ж погляду на статую кожний нерв його напружився в радісному чеканні.

Напроти статуї, на березі, різьблені срібні башти прикрашали початок широких білих сходів, що легко підносилися над гущавиною струнких дерев з бірюзовим листям.

— Вони повинні дзвеніти! — шепнув Дар Вітер на вухо Веді, показуючи на башти, і та ствердно нахилила голову.

Передавальний апарат нової планети послідовно й беззвучно розгортав нові картини.

На мить промайнули білі стіни з широкими виступами, прорізані порталом з блакитного каменю, і екран розкрився у високому приміщенні, залитому яскравим світлом. Матово-перлисте забарвлення порізаних жолобками стін надавало надзвичайної чіткості всьому, що було в залі. Увагу привертала група людей, які стояли перед полірованою ізумрудною панеллю.

Полум’яний, червоний колір їхньої шкіри відповідав відтінкові статуї в морі. У ньому не було нічого незвичайного для Землі — деякі племена індіанців Центральної Америки, судячи з кольорових знімків, що збереглися від стародавніх часів, мали майже таку саму, тільки менш густого відтінку шкіру.

У залі було дві жінки й двоє чоловіків. Обидві пари були одягнені по-різному. Ті, що стояли ближче до зеленої панелі, привертали увагу золотавим коротким вбранням, схожим на елегантні комбінезони з кількома застібками. На інших двох були однакові, такого самого перлистого відтінку, як і стіни, плащі, що огортали їх з голови до ніг.

Пара біля панелі робила плавні рухи, торкаючись скісних струн, натягнутих біля лівого краю панелі. Стіна з полірованого ізумруду або скла ставала прозорою. У такт їхнім рухам у кристалі пропливали, змінюючи одне одного, чіткі зображення. Вони щезали й з’являлися швидко, так що навіть натренованим спостерігачам — Юнію Анту й Дар Вітру — було важко цілком зрозуміти їхнє значення.

У безперервному змінюванні мідних гір, фіолетового океану й бірюзових лісів уловлювалась історія планети. Довгий ланцюг тваринних і рослинних форм, іноді дивовижно незрозумілих, іноді напрочуд гарних, проходив примарами минулого. Багато тварин і рослин здавалися схожими на тих, чиї рештки зберіг літопис шарів земної кори. Довго тягся висхідний шлях розвитку життя — удосконалюваної живої матерії. Нескінченно довгий шлях розвитку здавався ще довшим, важчим і нестерпнішим, ніж відомий кожному жителеві Землі його власний родовід.

У примарному сяянні приладу замелькали нові картини: вогні великих багать, нагромадження кам’яних брил на рівнинах, битви з лютими звірами, урочисті обряди похорону і релігійних відправ. На всю панель виросла постать чоловіка, прикритого плащем із строкатої шкури. Спираючись однією рукою на спис, а другу широким охоплюючим жестом піднявши до зірок, він наступив ногою на шию переможеного страховища з жорсткою гривою вздовж спини і вищиреними довгими іклами. На задньому плані стояв ряд жінок і чоловіків, які, попарно взявшись за руки, здавалося, щось наспівували.

Зображення щезло, на місці живих видінь виникла темна поверхня полірованого каменя.

Тоді двоє в золотавому вбранні відступили праворуч, а їхнє місце зайняла друга пара. Невловимо швидким рухом вони скинули плащі, і на перлистому фоні стін живим полум’ям виникли темно-червоні тіла. Чоловік простягнув обидві руки до жінки, вона відповіла йому усмішкою гордої і сліпучої радості. І в перлистому залі неймовірно далекого світу двоє почали повільний танець. Мабуть, це не був танець заради танцю, а скоріше ритмічне позування. Танцюючі, очевидно, ставили собі за мету показати досконалість, красу ліній і пластичну гнучкість своїх тіл. Але в ритмічній зміні рухів вгадувалася велична і разом з тим сумна музика, неначе спогад про довгий східчастий шлях безіменних і незліченних жертв розвитку життя, що привів до виникнення такої чудової мислячої істоти — людини.