В сузiрi Дракона

— Про Ситомль давай! Чого це його втопленик шукає?

— Хто такий Ситомль?

— Це вона, — м’яко уточнив краєзнавець. — Річка відома з давньоруських літописів. А текла колись заливними луками Оболоні — ось звідки вислів: «У Сетомле на болоньє». Впадала в Почайну. Її сьогодні немає.

— Як це — немає? — аж обурились слухачі.

— А так… Щезла, як щезла Почайна, перетворившись на Почайницьку вулицю. А була ж вона славною, річка Ситомль. І глибокою, і дуже непростою водяною перешкодою. Коли року 1036-го печенізькі війська напали на Київ, Ярослав Мудрий їх розгромив і їх багато потопилося при втечі у водах Ситомлі на переправі.

Краєзнавець відкрив симпатичний томик.

— Ось як про те пише Нестор у своїй «Повісті врем’яних літ»:

— А решта їх бігає невідомо де й до сьогодні, — замислено повторив краєзнавець. І по хвилі додав: — Один, як ми вже знаємо, бігає й досі на Оболоні…

— Чого він бігає? — вигукували з зали.

— Шукає Ситомль на Оболоні, а її немає. У 1374–1380 роках на Оболоні спорудили однойменний житловий масив, забудований в основному 9— і 16-поверховими будинками. Тут, як ви знаєте, є станції метро «Петрівка», «Левченка», «Мінська», «Героїв Дніпра». Загальна площа масиву — 3 мільйони квадратних метрів. Є штучні озера, але річки Ситомлі вже немає — ані знаку, де вона колись була. Хіба іноді літніми ранками ще до схід сонця над Оболонню бродять легкі туманці із запахом річкової води, баговиння, куги, ряски і ще якихось неповторних запахів річки…

У Палаці зненацька лунко дзенькнуло вікно й дрібні скалки скла сипонули на людей. Ніхто й отямитись не встиг, як у вибите вікно заглянув Утопленик. Повів порожніми очима сюди і туди, і чорним провалом беззубого рота запитав:

— А де Ситомля?… Де моя… коня?..

Учений-краєзнавець саме хотів було пояснити присутнім, що не треба боятися якогось там фантома, що походить від грецького слова і означає привид. А що таке привид? Це — дух померлого, який привиджується людям забобонним або з хворобливою уявою, що це — персонаж казок, легенд тощо і взагалі — неясні, ледве окреслені контури чого-небудь, що-небудь нереальне, оманливе, ілюзія, якою живе людина або загроза чогось, яка переслідує її. Одне слово, привиддя. Як в цей час брязнуло вікно і Утопленик, сунувши голову в залу, запитав про Ситомлю та свого коня і, ясна річ, вже не було кому пояснювати, що то всього лише ілюзія — зала в одну мить спорожніла…

Ось тоді краєзнавець і дійшов думки, що далі подібні розмови, бодай і просвітницького напрямку, нічого не дадуть, треба виходити на контакт з фантомом, чи як його там? З марою-примарою, коли це й справді примара. Тож треба йому йти до озер, бо саме там, в першу чергу, як ширився поговір, і з’являвся Утопленик.

Робити нічого, не сказавши сімейству ані слова, куди він зібрався, краєзнавець першої ж ночі, позичивши в сусіда вудку (рибною ловлею він не займався) для виду, що буцімто він рибалка, прихопив у целофані картоплі, подався на ніч дивлячись.

А втім, ніч була навіть лагідною — сяяв місяць уповні і все навколо, як і водиться, було залите сріблом.

Прийшовши до озера, краєзнавець якусь мить стоячи, прислухався сторожко, але всюди було тихо й безлюдно. «Задарма я приперся, — подумалось йому. — Який фантом? Все то… Ілюзія… Хто що хоче бачити, той те і бачить…» Але вирішив все ж не відміняти задуманого, а ніч добросовісно висидіти біля озера. Поклав вудку на березі, наче він рибу ловить, а сам, назбиравши хмизу, розпалив багаття і заходився, як нагорів жар, пекти в ньому картоплю.

Печену картоплю він любив над усе ще з дитячих літ, коли з однолітками ходив у нічне до річки пасти колгоспних коней, доглядаючи тварин, пекли бульбу — ой смачною ж вона була темної ночі під волохатими зорями! А як пирхали коні!.. Нічліжник замріявся, приємно випростав ноги біля затишного багаття, пригадував дитинство. І здався він сам собі маленьким, підлітком-пахолям, і вчувалося йому, що десь поруч пирхають ті коні, які він більш як піввіку тому пас на березі Хоролу.

Наче й не було поруч великого масиву, тиша оповила все навколо, тільки іноді в озері сплескувала риба та десь стривожено скрикував нічний птах. Та ще — як оживав вітерець, сонно шуміли комиші. І знову все затихало, наче завмирало… І тільки місяць угорі та червоний жар багаття унизу, з якого все відчутніше пахтіла картопля…

Гасли вогні, масив, огортаючись пітьмою, пірнав у срібну млу. Зрідка пурхали сірі нічні метелики. Та ось здалеку долинула мелодія гімну. «Дванадцята, — подумав він, — північ. Час, коли з’являються дива».

І тільки було взявся за паличку, щоб підгорнути жар, як він і з’явився.

Спершу почувся наче плюскіт.

Краєзнавець метнув погляд на озеро — вода в ньому мов олов’яна, ані брижів, ані хвильок. Фантом з’явився з-за комишів, плюскотів, чавкав у прибережній муляці. Та ось він вийшов на сухе.

Подоба та людська була невисокою, але й не низькою. Ні, радше низькоросла, натоптувата. На голові вже знайомий із розповідей гостроверхий вовчий малахай, вдягнений пришелець у шкіряну безрукавку з бляхами й металевою лускою, шкіряні штани, заправлені в сап’янці. Лице (принаймні те, що мало ним бути) і голі руки по плечі — сині… Утопленик та й годі!

Краєзнавець пригадав, що за давніми уявленнями українців, за їхньою ментальністю, чарівним світом їхньої фантастики й передань про ірреальне та демонологію, у якій неодмінно діють відьми, чарівники, русалки, упирі, вогняні змії та інша нечиста сила, утопленики світлими ночами неодмінно виходять з річкового дна погрітися в прогінні місяця…

То, може, цей втопленик і привидівся з передань предків? Чи йому все це сниться?

Чавкаючи сап’янцями, котрі, здавалось, були повні води, примара рухалась до багаття, була вона мокра, наче й справді піднялася з дна річкового. Тільки чомусь забагла погрітися не під місяцем, як то водиться, а біля багаття, з якого вже линули такі апетитні пахощі печеної картоплі.

В синій драглистій руці примара тримала вуздечку.

Явно шукала коня — все сходилось.

«Коли ж це ти втопився, горопахо? — подумав краєзнавець і подумав чомусь співчутливо. — Чи не тоді, як вашу орду розбив Ярослав Мудрий і ви, втікаючи з-під стін Києва, потопилися в Ситомлі?.. Довго ж ти, чи не тисячу літ пролежав на дні річковому, що аж тепер оце вибрався на світ білий?»

Омана була схожою на кочовика печеніга. Попустошили вони Русь, особливо ж в роках 915, 920, 986, 972-му. Востаннє напали на русичів у 1036 році, коли їх розбив під Києвом Ярослав Мудрий. Цей, мабуть, з них, з останніх розбитих…

Печеніг — чи його фантом — чавкаючи, підійшов до вогню, струсився, як струшується забрьоханий пес і простягнув сині руки до вогню.

Руки просвічувалися, наче були драглистими, з них стікала вода. Була вона реальною, бо коли потрапляла на жар багаття, жар шипів.

Він трусився, наче добряче перемерз.

«І не дивно, — подумав краєзнавець. — Тисячу літ пролежати на дні річки…»

«Але, — по хвилі думав він, — з якої річки піднялася ця омана, як і річок на Оболоні немає?»