Трансгалантичний розвiдник

Йон подивився на свої руки — тремтять. Та коли він глянув Альці в очі, то навіть усміхнувся. Він збагнув, що мусить бути спокійним, бо Рої ще більше налякані. Такі налякані, як він був хвилину тому. Тобто, дуже налякані.

— Спокійно, — сказав Йон. — Нас чекає одна робота. Нема коли журитися.

— Наказ прийнято, — силувано усміхнувся Алик.

Алька мовчала. Потім проказала найгірше речення з Марімового рапорту:

— Космоліт зазнав аварії, попавши в метеоровий потік.

— Це я вже чув, — мовив Йон.

— Ох, Йоне, що ж буде далі? — прошепотіла Алька.

— Що далі? — сказав Йон. — Ми на Десятій Тисячі.

— Це нас до дечого зобов’язує, — додав Алик.

— Вибачайте, — тихо мовила дівчина.

— Рапорт закінчено, — сказав Марім. — Нагадую: “Альфа” не має зв’язку. Не знаємо, чи хто-небудь прийняв його. З цієї миті “Альфа” безперервно передаватиме текст рапорту. Просимо допомоги у всіх, хто може її дати. “Бето”, де ти? “Бето”, де ти? Це “Альфа”.

— Увага, “Альфо”! Увага, “Альфо”! — почувся чоловічий голос.

То була величезна радість. Вони ж бо почули голос пілота “Бети” — Орма Сого.

Екран відразу прояснів, і діти побачили кабіну пілота “Бети”. Перед дошкою управління сидів Орм трохи боком до них. На їхнє привітання він тільки махнув рукою. Зате над ним показалося на екрані поважне й ніжне обличчя Чандри Рой. Угледівши її, близнята посхоплювалися з місць.

“Як малі діти”, — не без гіркоти подумав потім Алик.

Чандра втихомирила їх єдиним порухом руки.

— Йоне! — сказала вона. — Ми тільки-но почули тривогу й одержали рапорт з “Альфи”. Спішимо до них. Не знаємо ще, чи велика аварія, але думаю, що до вечора приведемо “Альфу” до вас. Не хвилюйся, Йоне.

— Я не хвилююся, — відповів хлопець.

Чандра усміхнулася:

— А тепер до Гелениних наказів я додаю деякі свої.

— Слухаємо! — скрикнули близнята.

Чандра споважніла:

— Між нами не буде постійного зв’язку. Нам треба всю свою силу й увагу звертати на інше. Але ви не повинні лишатись напризволяще. Перейдіть до Центральної Камери — ви тепер її керівники. Розділіть між собою обов’язки, відповідно до віку.

— Гаразд, — поважно відповіли діти.

А в глибині екрана Орм Сого безперервно проказував:

— Увага, “Альфо”! Це “Бета”… Увага, “Альфо”! Це “Бета”…

Він ні разу не глянув у їхній бік. Для нього існувала тільки дошка управління.

А Чандра вела далі:

— У Центральній Камері зв’яжіться з Базою на Тритоні. Вони керуватимуть вами. Згодні?

— Одне запитання, — сказав Йон.

Чандра дала очима знак, що слухає.

— Чи з “Альфою” дуже зле?

— Не знаю, — почулось у відповідь. — Думаємо, що незабаром ми її приведемо до вас. Тільки-но довідаємося щось певне, то сповістимо вас. Не хвилюйся, Йоне.

— Не буду, — відповів хлопець.

Чандрина усмішка осяяла весь екран.

— До побачення, керівники “Розвідника”,— сказала Чандра і махнула рукою.

Екран погас.

Йон обвів поглядом товаришів. “Ну от, настав час випробування, — подумав він. — На кого я можу покластися?”

Звісно, найбільше він міг розраховувати на Робика. Адже Роботи-Опікуни власне й створені передусім для таких випробувань.

“А чи сам я впораюся з своїми обов’язками? — міркував далі Йон. І відповів собі: — Я ж пообіцяв!”

Він глянув Роям в очі. І враз відчув приплив надії. “Ні, ми дамо собі раду, все ж таки ми люди з Десятої Тисячі”. І сказав:

— Я найстарший, керуватиму я.

Близнята кивнули.

— Як молодший на годину від Альки, я буду твоїм другим заступником, — сказав Алик.

— Так, — мовила Алька. — Я за віком твій перший заступник.

— А я буду вашим екіпажем, керівники, — озвався Робик.

Йон уклонився:

— Дякую. Пропоную зробити таке: а) перейти до Центральної Камери; б) зажадати від “Розвідника” пояснень про місце перебування і стан “Альфи” на основі Марімового рапорту; в) зв’язатися з Базою на Тритоні і одержувати звідти подальші вказівки; г) як буде змога — постійно стежити за “Бетою”. Згода?

— Згода, — мовили близнята.

Тільки Робик похитав головою.

— Прошу дати “Розвідникові” наказ про мене. Мені, як Роботові, заборонено входити до Центральної Камери без спеціального дозволу керівника. Надайте мені, будь ласка, права людини.

Йон уже хотів дати наказ, але його випередила Алька.

— Вибач, у мене є зауваження.

— Слухаю, — сказав Йон.

— Я за те, щоб Робикові надати тільки частину прав людини.

— Вона має рацію, — підтримав сестру Алик.

Йон хотів уже обуритись. Хіба можна недовіряти Робикові?

— Цілком рівні права може одержати тільки повноцінна людина, — мовила Алька. — А Робик — не людина.

Йон усе-таки був трохи ображений за свого товариша.

Тільки сам Робик, здавалось, був цілком байдужий.

— Яку ж саме частину? — глузливо спитав Йон.

— Надати йому права людини до першого застереження, — відповіла дівчина. — Це моя пропозиція.

— Згода, — сказав Алик.

Йон ще якусь хвилю мовчав. Та врешті мусив поступитися — бо був меншістю. Однак хлопець хотів, щоб то було і його переконання. Тому він так довго вагався.

“Звичайно, тільки повноцінна людина…” — подумав він Альчиними словами.

— Згода, — сказав нарешті він. Потім підвищив голос:

— Увага, “Розвіднику”! Даю наказ.

— Приймаю, — почувся слухняний голос “Розвідника”.

— З цієї миті до першого застереження кого-небудь з людей присутній тут Робот-Опікун сатурнянського походження, № 169371, серія ВЦА, одержує права людини.

— Прийнято, — мовив голос “Розвідника”.

Робик випростався, наче людина, що пишається заслуженою шаною.

— Тепер, — вів далі Йон, — перенеси нас усіх, будь ласка, до Центральної Камери.

— Гаразд, — відповів голос. — Прошу сісти на свої місця.

Діти посідали.

Крісла зрушили з місця й стали чотирикутником. Чотирикутник пересунувся на блакитний квадрат швидкісного ліфта, що виднів посеред камери. Раптом з підлоги вискочив ліфт. Знову настала хвиля легенького запаморочення, знову захопило дух.

Через дві секунди діти опинилися у порівняно невеликій круглій залі з блискучими стінами і величезним екраном.

— Говорить “Перший Розвідник”, — десь дуже близько почувся тихий голос. — Ви в моїй Центральній Камері.

І після короткої паузи додав:

— Готовий приймати накази.

— Дякую, — відповів Йон.

Всі п’ятеро — Алька, Алик, Йон, Робик і “Перший Розвідник” — ще якусь мить мовчали. Крізь прозорі стіни до Центральної Камери просякало ніжне світло, таке, як від місяця на Землі.

Було дуже тихо.

Сигнал тривоги досяг уже Марса. Незабаром він мав дійти й до Землі. Саме тоді в Центральній Камері “Першого Розвідника” Йон дав свій перший наказ.

— Увага, “Розвіднику”! Наказую перекласти нам цифровий рапорт Маріма з “Альфи” на звичайну мову.

Голос озвався з невеликим запізненням:

— Це наказ керівників?

— Так, так, так, — миттю пролунали аж три відповіді.

Робик задумливо похилив голову. Одна стіна почала трохи дужче пульсувати світлом.

Тоді голос сказав:

— У секторі АМ, 1128, 43, ОС, 11… на шляху Десятої Тисячі космоліт “Альфа” попав у потік метеорів. Є підозра, що в розвідувальних приладах була якась вада. Небезпеку помічено на двадцять дві сотих секунди пізніше, ніж треба. Це дуже багато. Через це космоліт “Альфа” опинився в гущі метеорів. Аварії зазнали джерела телезв’язку, особливо радарні комплекси. Саме тому “Альфа” пристосувала свій курс і свою швидкість до потоку метеорів.

— Космоліт летить разом з ним? — дуже тихо спитав Йон.

— Так. Коли він спробує вирватися з потоку, то може зіткнутися з метеорами. І навіть загинути.

— А в який бік… — нерішуче почала Алька, — в який бік рухаються метеори?

Голос відразу ж дуже ввічливо відповів:

— За межі сонячної системи.

— З якою швидкістю? — крикнув Йон.