Людина, що знайшла своє обличчя

— Забавний фокус, — сказала Сусанна, намагаючись приховати збентеження. — Не думай, що ти переконав мене в своєму дарі творити чудеса.

— Я лише зробив те, що ви вимагали від мене, — покірливо відповів Аріель.

— Так… чудово! І як же ти думаєш використати ці фокуси?

— Бог укаже мені шлях.

Сусанна тупнула ногою.

— Терпіти не можу святенництва! — вигукнула вона, потім продовжувала говорити в роздумі: — Припустімо, що ти якось умудряєшся робити це, що це не гіпноз. Ну, а далі? Невже ти пророблятимеш усі ці фокуси лише для того, щоб викликати істерику в старух і стариків у церкві або дивувати дівчат-простушок, пурхаючи по клумбах, як метелик? Чи, може, ти маєш намір збирати мідяки на ярмарках? Чоловік повинен займатися справжнім чоловічим ділом, Я б на твоєму місці вступила в пожежники. Так, у пожежники! Рятувала б людей з палаючих будинків, злітаючи на високі поверхи, куди не досягає пожежна драбина. Або працювала б у товаристві спасіння на водах, а не корчила б з себе чудотворця і не жила б у глушині на чужих хлібах.

— Можливо, я так і зроблю, — відповів Аріель, низько вклонився і пішов у дім.

«Спритний шахрай!» замислено дивлячись на квіти, подумала Сусанна.

Розділ тридцять четвертий

Загальне хвилювання

Повернувшись додому, пастор довго ходив з кутка в куток по своєму кабінету, чіпляючись ногами за легкі «похідні» стільці і столики з бамбукової тростини. Як і багато хто з англійців в Індії, він не купував добротних меблів, вважаючи своє перебування тут короткочасним, і так минали роки.

Кінгслі охопило надзвичайне хвилювання. Він стискав руки так, що хрустіли пальці, він хапався за голову.

Що сталося? Чудо? Одне з чудес, про які він так багато і красномовно патякав у проповідях? «Є бог!» згадав він чийсь вигук у церкві. Але ж це неможливо! Проти чудес повставав його практичний розум англійця двадцятого століття.

А якщо він не вірить у можливість чуда, то, значить, не вірить і в бога? Ця думка, що несподівано з’явилася, приголомшила його.

Кінгслі знав, що релігія потрібна. І він був одним з чиновників, які ретельно виконували свою роботу. Простим людям потрібна релігія, потрібен бог, віра в чудо, без цього з ними важко справитися! І в його обов’язок входило підтримувати цю віру. І раптом з’являється цей хлопчисько Бен і перевертає все догори ногами, ставить його, пастора, перед самим собою в надзвичайно безглузде становище. Звичайно, Бен не змусить його повірити в чудо бога, чудо творця. Та все ж що означає це надприродне явище? Як зрозуміти його? Як бути далі?

Дуже заманливо використати Бена. Але це рискована гра, в якій можна скомпрометувати і себе, і місіонерство, і англійців. А чудово було б використати… Скільки можна навернути невірних, який блискучий подати звіт!..

Поки пастор сотий раз міряв свій кабінет, блаженна тітонька Флоренса стояла з молитовно складеними руками в кімнаті Аріеля, захоплено дивилася на нього і говорила:

— Значить, ти можеш рухати й гори? Прошу тебе, милий Бен, зроби це чудо! Бачиш гору? — І вона кивнула головою в бік вікна. — Відсунь її трохи далі. Через цю гору я ніколи не бачу сонця в моїй кімнаті.

— Це могло б погубити людей і тварин, які живуть на горі і в її околицях, — ухильно відповідав Аріель.

Тітонька задумалася. Жадоба чудес оволоділа нею.

— Ну, нехай хоч стіл зрушить з місця!.. І можеш ти зробити мене молодою? Або перенести мене в Англію?.. Нехай за словом твоїм оживе ця зів’яла квітка… Ну, звільни мене хоча б від каменів у печінці!

— Не можна випробовувати господа марно, — відповідав Аріель, якому набридла настирливість тітоньки Флоренси.

— Чому марно? Камені в печінці завдають мені жахливого болю, операції ж я боюся, як…

— Значить, вас бог покарав каменями в печінці!

Флоренса змовкла, згадуючи гріхи, за які бог міг покарати її каменями в печінці… Все ж чудотворці — незговірливі люди… Запропонувати йому подарунок? Ще образиться, скаже, що це симонія — торгівля чудесами. От якби самій запастись отакою гірчичною насінинкою віри…

— Слухай, Бен, не сердься. Але, можливо, ти зміг би передати мені трошечки своєї віри, хоч з порошинку?

— Це залежить від вас. Вірте, і ви одержите по вірі вашій!

Тітонька Флоренса зажмурилася, стисла кулаки, почервоніла від натуги.

— Вірю, що піднімуся в повітря! Вірю, господи, вірю!.. — Вона ставала навшпиньки. — Здається, вже! Господи, та невже? Як страшно! Здається, піднімаюсь! Вірю, вірю, вірю, вірю! — Вона міцно зажмурила очі.

Аріель, остаточно втративши терпіння, раптом схопив тітоньку Флоренсу, вмить посадив її на шафу і вибіг з кімнати. На сходах він мало не збив з ніг пастора.

— Іди за мною, Бен!

Пастор привів Аріеля в свій кабінет, посадив у крісло, довго ходив по кімнаті. Нарешті він сказав:

— Слухай, Бен, як ти це робиш?

— По вірі моїй, — скромно відповів той. Пастор мало не скипів, але стримався.

— Покажи ноги! — наказав він.

Кінгслі нагнувся і, крекчучи, оглянув їх. Ноги як ноги. На підошвах ніяких пружинок, апаратів.

— Чи не навчили тебе факіри левітації? — спитав він, хоч завжди твердив, що левітація — пусті вигадки туристів. Але тепер він швидше повірив би в чудеса факірів, — усе ж таки це могли бути лише спритні фокуси, — ніж у чудо християнського бога.

— Я не знаю, що таке левітація, — простодушно відповів Аріель.

— Ну, гаразд. Якщо ти зараз обдурюєш мене, то обдурюєш бога, і він покарає тебе: пошле проказу. А якщо не обдурюєш, то чи бажаєш послужити йому?..

— Усе моє життя належить богові, який творить чудеса, — відповів Аріель.

— Добре, йди, Бен.

І коли Аріель вийшов, пастор сказав:

— Жеребок кинуто. Що буде, те й буде! Це все ж таки найкращий вихід із становища. Я використаю Бена, ким би він не був, наверну до християнства силу-силенну язичників, складу блискучий звіт і поїду в Англію із славою великого місіонера, а потім мій наступник нехай розбирається тут в усьому, як знає!

І йому вже ввижалися нагороди, столичний ректорат, а можливо, і єпіскопство.

У кабінет вбігла Сусанна, розмахуючи газетами.

— Батьку, я завжди казала, що твій Бен — авантюрист. Ось глянь, у газетах пишуть про літаючу людину. Це, звичайно, він.

— Але вона все ж таки літає, ця людина?

— І льотчики літають, і жуки літають, але не видають себе за чудотворців!

— Слухай, Сусанно! Якщо ти хочеш швидше повернутися в Лондон, не показуй нікому газет, нічого ні з ким не говори про Бена і не втручайся ні в що. Прошу тебе… Це триватиме всього кілька днів, і тоді, даю тобі слово, ми поїдемо в Англію остаточно!

Аріель уже не застав тітоньки на шафі. Закликавши на допомогу віру, вона хотіла плавно спуститися з шафи, але впала, забила коліна, докорила сама собі за те, що недостатньо вірить, і подалася в свою похмуру кімнату.

Звістка про чудо в церкві рознеслася по всіх околицях. Можна було подумати, що Аріель звів людей з розуму.

Тітонька весь час то підстрибувала, зажмуривши очі, то, люто втупивши їх у каструлі або ножиці, шипіла:

— Піднімись! Піднімись! Вірую!..

Біля кухні стрибав Джон, марно намагаючись піднятися в повітря і вигукуючи:

— Вірую! Гоп!.. Мало віри. Ще! Вірую! Гоп! Ще! Прибуло віри! Вірую! Гоп!..

У селах люди стрибали з дахів, намагалися ходити по воді, фанатично кричали «вірую!», боляче забивались, грузнули в багні…

Але, на жаль, ніхто не мав віри навіть такої, як гірчичне зернятко, або ж всесилля віри було обманом, про що вже голосно говорили ті, хто найбільше постраждав.

Гаяти часу не доводилося. На дверях церкви пастор наклеїв оголошення про наступний урочистий молебень з нагоди дарування чуда.

Розділ тридцять п’ятий

Ділова розмова

Пастор Кінгслі торжествував. Успіх чуда перевершив усі його сподівання. Він щодня проводив богослужіння, і невеличка церква не могла вмістити всіх тих, хто приходив. Пастор виголошував красномовні проповіді про силу віри, про могутність християнського бога, що одразу ж дістав перевагу над усіма «язичеськими» богами.