Із щоденника

14 березня

Микола Михайлович сказав сьогодні вранці перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до інших учнів. Тепер знов – хтозна в котре! – будуть заново монтувати першу ланку блока інтелекту. Доведеться тривалий час прогибіти в операційній залі, під сліпучим промінням юпітерів, від якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечні контрольні імпульси в нервовій системі, що викликають відчуття болю й подразливості. В той час, як усі інші учроби навчатимуться собі далі за звичайною програмою.

А все почалося так. У нас в Училищі стало відомо, що на Зеленому полігоні, розташованому по сусідству, зазнала аварії експериментальна модель променельота. Вона врізалась у сопку й вибухнула. Апарат вів Рубон – робот із класу випробувачів Сам я особисто не знав Рубона, та чув від багатьох, у тім числі й від нашого механіка Антона Макаровича, що це досить норовистий кібер. Антон по секрету розповідав мені, що зіткнення сталося з вини самого Рубона. Він знехтував даними локатора (політ проходив усліпу), довіряючи тільки власним радіовухам. Вони ж його й підвели…

Над усім цим я розмірковував під час годинної перерви, коли Микола Михайлович пішов обідати. Очевидно, самохіть спрацював якийсь малий імпульс, і в моєму мозкові блискавично народилися рядки, присвячені пам’яті Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам’яті. Ба ні. Надало мені відстукати ці рядки на перфострічці н засунути її в інформаційне віконце!

Увійшов Микола Михайлович, узяв стрічку і, швидко пробігши її поглядом, негайно викликав начальника циклу – Роланда Максимовича.

– Ось, помилуйтеся, – сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрічку.

Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не міг.

– А що? – скосив око в мій бік Роланд Максимович.

– Читайте вголос.

Начциклу поправив окуляри і виразно продекламував:
Пам’яті РубонаВ небо голубе забравсяВіднайти нові сонця.Він літав і долітавсяДо фатального кінця.

– Що скажете?

Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обіцяв нічого хорошого.

– Як на мене, гарні вірші, – дещо здивовано відповів Роланд Максимович. – Міцно збиті…

– Міцно збиті? – повторив Микола Михайлович. – А вам відомо, ким їх збито? – слово «ким» він вимовив з притиском.

– Ні.

– Ось ним, нашим спільним вихованцем, – сказав Микола Михайлович, кивнувши в мій бік. – Цілковита відсутність почуття поваги до колег. І це на третьому році навчання!

Роланд Максимович похнюпився.

– А звідси один крок до браку взаємовиручки, – вів далі Микола Михайлович. – Уявіть собі, що в космічному польоті його сусіду спіткала біда, – начштабу знов кивнув у мій бік. – А наш Льєнар, замість того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собі глузливі віршики.

Я промовчав, хоч і вважав, що Микола Михайлович рації не має. Чи не сам він казав: почуття гумору є одна з найцінніших якостей, котру, до речі, чи не найважче змоделювати. А мені тоді мої вірші видавалися надзвичайно дотепними.