Я у Марспортi без Хiльди

Ще хтось підхопив:

— П’яти хворовинтер писемна квитанція.

— Танці з обіду.

— Бідування.

— Ванні.

— Анні почати.

— Чати.

Я попробував ще разів два й не домігся нічого. Той крутій напрактикувався або ж мав природний хист говорити в ключі довільної асоціативності. Він вимикає свій розум і дає словам котитися натоптаними стежками. А надихало його добре розуміння того, за чим я полюю. Якщо “наркотик” мене не видав, то тричі повторена “космолінія” дала зрозуміти. Двоє інших не підозрювали, а от він повинен був збагнути.

…І він влаштував собі з мене потіху. Всі три вимовляли фрази, які могли би видати глибоко приховану провину (“соль порятувати”, “мале чорне вівчарство не того одягу”, “котики з-під тіста” і т. ін.) Двоє вимовляли такі речі безпорадно, випадково. Третій потішався.

Тож як мені виявити третього? До нього мене пронизувала люта ненависть, аж пальці тіпало. Той щур підкопувався під Галактику, щоб її зруйнувати. Більше того, він убив мого колегу і друга. Більше того, він не давав мені піти до Флори.

Я міг підійти до кожного і розпочати обшук. Ті двоє, що були під космоліном, навіть би не поворухнулися, щоб зупинити мене. Вони не могли відчувати ні хвилювань, ні страху, ні тривоги, ні ненависті, ні пристрасті, ні бажання захистити себе. І коли б хтось зробив щонайменший рух опору, то зловмисник був би у мене в руках.

Але пізніше невинні пригадали б усе. Вони б запам’ятали особистий обшук під час дії космоліну.

Я зітхнув. Коли б я відважився на обшук, то, без жодного сумніву, викрив би злочинця, але пізніше я, як ніхто на білому світі, мав би вигляд відбивної печінки. Мій вчинок викликав би. струс у Службі, сморід на всю широчінь Галактики, а в атмосфері збудження й дезорганізації неодмінно випливла б таємниця модифікованого космоліну, і в цьому все лихо.

Звичайно, той, що мені потрібен, міг бути першим, за кого я візьмуся. Один шанс з трьох. Мені вистачало втратити один, а жодного не втратив би хіба що сам господь.

Клепки! Щось їх порушило в голові, поки я бурмотів про себе, а космолін заразелистий до гіголо моїми, ой…

Я в розпачі поглянув на свій годинник, і по очах вдарило 9.15.

Куди, в біса, летить час?

О боже, о клепки, о Флоро!

Вибору у мене не залишалося. Я подався до кабіни ще раз швиденько перемовитися з Флорою. Просто перекинутися словом, розумієте, щоб не занапастити справу, припускаючи, що вона ще не втрачена безповоротно.

Я повторював про себе: “Флора не відповість”.

Намагався підготувати себе до цього. Є ще інші дівчата, є ще інші дівчата, є інші…

Що з того, інших дівчат не існувало.

Якби у Марспорті була Хільда, то й гадки не виникло б про Флору, я не надав би їй ніякої ваги. Але я був у Марспорті без Хільди, і я вже домовився про побачення з Флорою.

Виклик усе йшов і йшов, а я сам не відважувався покласти слухавку.

Відповідь! Відповідь! Вона відповіла. Вона сказала:

— Це ти?!

— Звичайно, кохана, хто б іще міг бути?

— Багато хто. Хтось, хто прийшов би.

— У мене тут ще одна дрібничка у справах, люба.

— У яких справах? Плестончики комусь?

Я замалим не виправив її граматичну помилку, але був надто заклопотаний думкою про значення тієї шпильки про пластон.

Потім пригадав. Якось я сказав їй, що працюю агентом по продажу пластонових виробів. Це сталося тоді, коли я приніс їй пластонову нічну сорочку, яка була просто чудо.

— Слухай, — сказав я, — дай мені ще півгодини.

Її очі зволожилися.

— Я тут нидію одна-однісінька.

— Я все тобі відшкодую. — Щоб показати вам міру свого розпачу, скажу, що я почав було недвозначно блукати думкою по стежинах, які могли вести тільки в бік ювелірних виробів, навіть якби істотна щербина у чековій книжці зяяла під пильним Хільдиним оком туманністю “Кінська голова”, що перетинає Молочний Шлях. Але ж я був у розпачі.

— У мене було прекрасне побачення, — сказала вона, — а я відмовила.

— Ти казала, — запротестував я, — що це була невеличка нудна гостина.

Ляпсус. Я збагнув це в ту саму мить, як тільки вимовив. Вона пронизливо крикнула:

— Невеличка нудна гостина?! — (То були її власні слова Але коли правда на вашому боці, то це лише погіршує ситуацію в суперечці з жінкою. Чи мені цього не знати?) — Ти називаєш людину, яка пообіцяла мені маєток на Землі…

І пішло-поїхало про той маєток на Землі. Ще не було дівки у Марспорті, яка не правила б маєтку на Землі, але всіх, які отримали його, можна порахувати на шостому пальці будь-якої руки.

Я пробував зупинити її. Даремно.

— І от сиджу я одна-однісінька з ніким, — сказала вона і урвала зв’язок.

Що ж, вона мала рацію. Я відчував себе найганебнішим негідником на всю Галактику.

Я повернувся до залу чекання. Черговий на вході вітально махнув мені, щоб я заходив.

Дивився я на трьох промисловців і обмізковував наказ, за яким я мав би повільно задушити кожного до смерті, якби мені давали накази душити. Першого, мабуть, Гарпонастера. У нього була тонка в жилах шия, так що пальці лягли би акуратно, і гостре адамове яблуко, на яке могли б спертися великі пальці.

Це втішало мене безмірно, аж поки я не пробурмотів “Хлопче!” просто від надміру почуттів, хоча мої почуття не стосувалися ніякого там хлопця.

Це одразу ж пустило моїх підопічних в хід.

Розпочав Ферруччі:

— Чекати води з носика ви охоплюєте дощ над нами, господь-спаситель сипле…

Гарпонастер додав із своєї кістлявої горлянки:

— Племінниці і племінники не сподобали орпоративно черепаху.

Ліпскі додав:

— Худобно з коралю виходити дактилічно спит.

— Питомість тіткопредно прохід депо.

— Поки хижою звірі.

— Ріки до росту.

— Ступи хід.

— Хідник.

— Ником.

— Ком.

Потім нічого.

Вони дивилися на мене. Я дивився на них. Їм (котримсь двом) бракувало почуттів, а мені — ідей. А час минав.

Я ще трошки подивився на них і згадав про Флору. Мені спало на думку, що вже нічого втрачати, все пішло прахом. Залишалося хіба що поговорити про неї.

— Панове, — почав я, — є у цьому місті дівчина, ім’я якої я не називатиму з побоювання скомпрометувати її. Дозвольте мені, панове, розповісти про неї.

І я розповів. Якщо вже казати про мене самого, то останні дві години вигострили мене до витонченості леза силового поля, тож опис Флори став чимось на зразок поезії, яка, здавалося, била ключем чоловічої потуги з глибинних надпідвалин моєї підсвідомості.

А вони сиділи, як заморожені, непорушно, майже так, ніби вони слухали, і рідко коли перебивали. У людей під впливом космоліну з’являється щось схоже на ввічливість. Вони не заговорять, поки говорить хтось інший. Ось чому вони по черзі вступають у розмову.

Я все говорив і говорив із сердечною сумовитістю в голосі, поки гучномовець пожвавленим тоном не оголосив про прибуття “Космоїда”.

Те, що було потрібно. Голосно я скомандував:

— Вставайте, панове! Тільки не ти, вбивце! — І мої магнітні наручники клацнули на зап’ясті Ферруччі, перш ніж він устиг дихнути двічі.

Ферруччі боровся, як демон. Він зовсім не був під дією космоліну. Модифікат космоліну в тонких пластикових подушечках тілесного кольору виявили у нього на внутрішній поверхні стегон. Зовсім непомітно, і їх можна було лише намацати, і навіть потім, щоб упевнитися, довелося вдатися до ножа.

Коли все було вже позаду, Рог Крінтон, усміхнений і напівбожевільний від полегшення, вчепився у мою вилогу.

— Як тобі вдалося? Що його зрадило?

— Один з них, — сказав я, намагаючись вивільнитися, — вдавав, що накосмолінений. Я твердо став на цю версію. Отже, я їм розповів… — (Я став обережним — до подробиць йому зась, розумієте) — …м-м, про одну дівчину, бачиш, і двоє з них не реагували, отже, вони були під космоліном. А у Ферруччі почастішало дихання, на лобі виступив піт. Виклад я подав досить драматично, а він реагував. Отже, він не був під космоліном. Ну що, тепер мене відпустиш?