Вовки Кальi. Темна вежа V

— І до Темної вежі? — хрипким шепотом спитав Едді.

— Цього я сказати не можу, — похитав головою Роланд. — Але, думаю, коли Хенчик покаже мені печеру, я дізнаюся більше. Тим часом у вас трьох є справи в крамниці Тука.

— Справи? — здивувався Джейк.

— Так. — Роланд, балансуючи з кошелем на колінах, сягнув рукою вглиб, пошукав щось і нарешті витяг шкіряного мішечка на зав'язці, якого жодне з них не бачило раніше.

— Його дав мені батько, — відсторонено сказав він. — Окрім руїни, на яку перетворилося моє молоде лице, це єдине, що в мене лишилося з тих часів, коли ми з друзями приїхали до Меджису.

Вони всі дивилися з благоговінням і думали про одне: якщо стрілець сказав правду, то цьому шкіряному мішечку, напевно, сотні й сотні років. Роланд розшнурував його, зазирнув досередини й кивнув.

— Сюзанно, простягни руки.

У її складені ківшиком долоні він висипав десять срібних монет, спорожнивши гаман.

— Едді, тепер ти.

— Е-е, Роланде, я думаю, там дубль пусто.

— Простягни руки.

Знизавши плечима, Едді послухався наказу. Роланд перевернув гаман і висипав десять золотих монет. Мішечок знову був порожній.

— Тепер Джейк.

Хлопчик підставив долоні. З кишені спереду його пончо стирчала цікава Юкова пичка. Цього разу мішечок видав півдюжини блискучих коштовних каменів і знову спорожнів. Сюзанна охнула.

— Це лише гранати, — мало не вибачаючись, пояснив Роланд. — Я чув, що в цих краях на них можна дещо виміняти. Небагато, звісно, але для хлопчачих потреб цілком досить.

— Круто! — розплився в широкій усмішці Джейк. — Кажу спасибі! Велике-велике!

Мовчки чудуючись, вони дивилися на порожній мішечок. І Роланд усміхнувся.

— Та магія, яку я колись знав чи до якої мав доступ, давно згинула. Але перед вами її маленькі рештки. Як мокре листя чаю на дні чайника.

— А там ще щось є? — спитав Джейк.

— Ні. Але з часом, може, й з'явиться. Це чарівний гаманець. — Роланд поклав старовинний мішечок назад у кошіль, витяг натомість трохи тютюну, якого дав йому Каллаген, і скрутив цигарку. — Ідіть до крамниці. Купіть усе, що забажаете. Кілька сорочок, наприклад, і мені одну, як ви не від того. Мені вона не завадить. А потім вийдіть на веранду і відпочиньте там. Сеєві Туку це не вельми сподобається, ніщо в світі не завдало б йому більшої втіхи, ніж побачити наші спини, що віддалятимуться на схід, до Краю грому. Але й кишнути вас звідти він не наважиться.

— Хай тільки спробує. — Едді торкнувся руків'я Роландового револьвера.

— Це вам не знадобиться, — сказав Роланд. — Покупці затримають його за прилавком. А ще настрій селян.

— Вони поволі хиляться на наш бік?

— Так, Сюзанно. Якщо запитаєш у них у лоб, як я в сей Джефордс, вони не дадуть відповіді, тож поки що ліпше не питати. Але так. Вони збираються битися. Або дозволити нам битися за них. І їх можна зрозуміти. Битися за тих, хто не може себе захистити, — наша робота.

Едді розтулив було рота, щоб розповісти Роланду те, що почув від діда, але потім вирішив промовчати. Адже Роланд нічого не запитував, хоча саме для цього й відправив їх із Сюзанною до Джефордсів. Сюзанна також нічого не спитала. Навіть словом не згадала про його розмову зі старим Джеймі.

— Ти питатимеш у Хенчика те, про що питав місіс Джефордс? — поцікавився Джейк.

— Так, — відповів Роланд. — Питатиму.

— Бо знаєш, якою буде його відповідь.

Роланд кивнув і знову всміхнувся. Холодною, як відблиски сонця на снігу, була та усмішка.

— Стрілець ніколи не ставить такого питання, якщо не впевнений у відповіді, — сказав він. — Зустрінемося в панотця за вечерею. Як усе пройде вдало, я повернуся, щойно сонце сяде за обрій. Ви всі як, добре? Едді? Джейку? — Ледь помітна пауза. — Сюзанно?

Всі кивнули. І Юк теж.

— Тоді до вечора. Поводьтеся добре, і нехай сонце не світить вам у вічі.

Він пришпорив коня і повернув на занедбану дорогу, що вела на північ. Вони проводжали його поглядами, поки він не зник з поля зору. І як завжди, коли він їхав і вони лишалися самі, їх трьох опанувало складне почуття: частково страх, частково самотність і частково — знервована гордість. З ним вони поїхали далі до містечка, трошки щільніше зімкнувши коней.

— Ні, ні, ні, шоб того брудного шалапутного звіра тут не було, не пущу! — закричав Ебен Тук з-за прилавку. У нього був писклявий, майже жіночий голос, який, мов уламком скла, дряпав сонну тишу крамниці. Він показував на Юка, який визирав з передньої кишені Джейкового пончо. Нечисленні покупці, що розбрелися всією крамницею, здебільшого жінки, вдягнені в сукні з домотканої матерії, озирнулися на галас.

Біля прилавку стояли двоє робітників ферми, в простих коричневих сорочках і брудних білих штанях і в'єтнамках. Вони поспіхом позадкували, неначе очікуючи, що двоє чужинців зі зброєю зараз же дістануть револьвери й полетить сей Тук із кулею в грудях до самої Кальї Бутгіл.

— Так, сер, — миролюбно сказав Джейк. — Вибачте. — Він витяг Юка з кишені пончо і посадив на залитий сонцем ґанок біля самих дверей крамниці.

— Сиди, малюк.

— Юк сиди, — сказав шалапут і обкрутився пружинкою-хвостом.

Джейк приєднався до друзів, і разом вони зайшли до магазину. Сюзанні запахло тими крамницями в Міссісіпі, де вона бувала: змішаними пахощами солонини, шкіри, прянощів, кави, нафталіном і давнім ошуканством. За прилавком стояла велика дерев'яна діжка зі зсунутою вбік кришкою. Біля неї висіли на гвіздку щипці. З діжки йшов міцний аромат огірків у розсолі, від якого щеміло в очах.

— У борг не даю! — закричав тим самим пронизливо-неприємним голосом Тук. — Нетутешнім у борг не даю і не даватиму ніколи! Так і знайте! Кажу спасибі!

Сюзанна взяла Едді за лікоть і застережливо стисла. Едді нетерпляче скинув її руку, але, коли заговорив, його голос був так само спокійний, як і Джейків.

— Кажу спасибі, сей Тук, нам не потрібно в борг. — І додав фразу, яку чув від панотця Каллагена: — Ніколи в житті.

Відвідувачі крамниці схвально забурмотіли. Ніхто більше навіть не намагався вдавати, що вибирає товар. Тук почервонів. Сюзанна знову взяла Едді за руку й цього разу, стискаючи, всміхнулася до нього.

Попервах вони мовчки скуповувались. Але потім до них стали підходити люди (всі вони були присутні в Павільйоні два вечори тому). Вони віталися й несміливо запитували, як їм ведеться. Всі троє відповідали, що ведеться їм добре. Вони розжилися сорочками для себе й двома — для Роланда, джинсовими штанами, спідніми сорочками і трьома парами шорбутсів, на вигляд бридких, але міцних. Джейк узяв пакет цукерок, показавши на нього Тукові, котрий повільно й неохоче поклав його в плетену торбу. А коли хотів купити ще й мішечок тютюну й папіросного паперу для Роланда, Тук, страшенно зрадівши, йому відмовив.

— Нє, нє. Я не продаю куриво хлопчикам. Ніколи не продавав.

— Розумно, — сказав Едді. — Тверде «ні» чортовому зіллю, і головний санітарний лікар скаже спасибі. Але ж мені ви продасте, правда, сей? Наш дін любить курнути ввечері, розмірковуючи, як допомогти людям, які потрапили в біду.

Дехто з покупців захихотів. Крамниця почала наповнюватися людьми. Тепер вони грали на публіку, але Едді анітрохи не заперечував. Тук проявив себе як козел, але нічого дивного в цьому не було. Бо він і був козлом.

— Ніколи не бачив, щоб хтось так добре танцював комалу, як він! — вигукнув якийсь чоловік, і юрба покупців забурмотіла, погоджуючись.

— Кажу спасибі, — кивнув Едді. — Я перекажу.

— А твоя жінка гарно співає, — докинув другий.

Сюзанна зробила безспідничний реверанс. Скуповуватися вона завершила, відсунувши ще трохи кришку діжки і витягши щипцями чималого огірка. Едді нахилився ближче і сказав:

— Здається, колись я щось настільки ж зелене витяг з носа, але точно не пам'ятаю.

— Дорогенький, не пустуй, — сказала Сюзанна, не перестаючи мило всміхатися.

Едді й Джейк охоче дозволили їй розплатитися, бо для Сюзанни це була втіха. Тук спробував було ошукати їх, рахуючи вартість їхніх гунна, але Едді зрозумів, що то ненавмисне: то була невід'ємна частина уявлень Ебена Тука про роботу (чи, можливо, священне покликання) крамаря. Авжеж, йому вистачало кебети, щоб відчувати свою клієнтуру, бо на той час, коли вони закінчили скуповуватись, він бурчати перестав. Втім, це не завадило йому кинути їхні монети на спеціальний квадратний шмат металу (який, схоже, слугував лише для однієї мети — перевіряти, як вони брязкають), піднести Джейкові гранати до світла й забракувати один з них, хоч, наскільки могли судити Едді, Сюзанна і Джейк, він і виглядав точнісінько так, як його товариші.