Вовки Кальi. Темна вежа V

Він замовк і нерішуче глянув на Роланда. Стрілець нетерпляче покрутив рукою — мовляв, продовжуй, закінчуй швидше.

«Добре, — подумав хлопчик. — Він обіцяв не сварити, а він додержує слова».

То була правда, та Джейк досі не наважувався розповісти Роландові, що він сам хотів було розпатякати все Сюзанні. Втім, свій головний страх він усе-таки висловив: якщо троє знають, а четверта ні, їхній ка-тет розбито, і саме тоді, коли він найбільше потребував міцності. Він навіть розповів Роландові старий анекдот про чоловіка, у якого в машині спустило колесо і він сказав: «Дурниці, воно ж тільки знизу пласке». Він не сподівався, що Роланд зрозуміє гумор і засміється, і його сподівання справдилися на сто відсотків. Але відчув, що стрілець трохи засоромився, і Джейк злякався. Він думав, що сором — це талан тих, хто не відає, що робить.

— А до минулої ночі втаємничених було менше, ніж троє, — нагадав Джейк. — Бо ти й мене намагався усунути. Хіба ні?

— Ні.

— Ні?

— Я просто дозволив подіям іти своїм плином. Едді я розповів, бо побоювався, що він може помітити її походеньки, коли вони спатимуть в одній кімнаті, й розбудити її. Я боявся того, що може статися з ними обома, якщо він це зробить.

— А чом би просто не розповісти їй?

Роланд зітхнув.

— Послухай, Джейку. Коли ми з друзями були малими хлопчиками, про наше фізичне тренування дбав Корт, про духовне — Ванней. Вони обидва намагалися навчити нас усього, що знали про моральність. А наші батьки в Ґілеаді навчали нас, що таке ка. А що батьки в нас були різні, то кожен з нас попрощався з дитинством, маючи трохи відмінні уявлення про те, що ж таке ка і що воно робить. Розумієш?

«Я розумію, що ти уникаєш відповіді на просте запитання», — подумав Джейк, але кивнув.

— Мій батько багато розповідав мені про нього, і багато з того всього я вже забув, але одне чітко врізалося мені в пам'ять. Він сказав: коли ти вагаєшся, не роби нічого, нехай ка зробить усе за тебе.

— То це воля ка, — розчаровано протягнув Джейк. — Роланде, це нам не дуже допоможе.

У хлопчиковому голосі Роланд почув стурбованість, але зачепило його за живе саме розчарування. Він повернувся в сідлі, розтулив було рота, зрозумів, що зараз проллється потік пустопорожніх виправдань, і закрив рота. Замість виправдовуватися він сказав правду.

— Я не знаю, що робити. Може, ти мені підкажеш?

Хлопчик небезпечно густо почервонів, і Роланд зрозумів, що Джейк подумав, ніби він з нього глузує, боги милосердні. Що він сердиться. Цей брак розуміння з Джейкового боку не міг не лякати.

«Він має рацію, — подумав стрілець. — Наш ка-тет таки розпався. Поможіть нам боги».

— Не треба так, — сказав Роланд. — Почуй мене, прошу. Послухай. До Кальї Брин Стерджис їдуть Вовки. В Нью-Йорку Балазар і його джентльмени. Невдовзі доведеться мати справу і з тими, і з тими. Чи Сюзаннина дитина почекає, поки ми так чи інакше розв'яжемо ці проблеми? Я не знаю.

— Вона навіть не схожа на вагітну, — ледь чутно сказав Джейк. Барва вже трохи відринула від його щік, але він досі не підводив голови.

— Ні, — погодився Роланд, — не схожа. Її груди трохи повніші, може, стегна також, але це все. Тому в мене є слабка надія. Я маю сподіватися, і ти теж. Бо на додачу до Вовків і справи з трояндою є ще чорна Тринадцятка, з якою теж треба щось робити. Здається, я знаю… сподіваюся на це… але спершу треба знову поговорити з Хенчиком. І дослухати до кінця історію панотця Каллагена. Ти вже думав про те, щоб самому щось розповісти Сюзанні?

— Я… — Джейк закусив губу й замовк.

— Бачу, що думав. І викинув цю думку з голови. Якщо, крім смерті, щось і здатне навіки розбити нашу співдружність, Джейку, — то це піти проти моєї волі. Я твій дін.

— Я знаю! — мало не прокричав Джейк. — Думаєш, я дурний?

— А ти думаєш, мені це подобається? — так само гнівно відповів Роланд. — Невже ти не розумієш, наскільки легше мені було до того, як… — Він затнувся, злякавшись тих слів, що мало не прозвучали.

— До того, як з'явилися ми, — договорив за нього Джейк рівним голосом. — Може, для тебе це буде сюрпризом, але ми сюди не просилися. А я не просив тебе кидати мене в темряву. Вбивати мене.

— Джейку… — Стрілець зітхнув, підняв руки і знову опустив їх на стегна. Попереду вже виднів поворот до обійстя Джефордсів, де на них чекали Едді й Сюзанна. — Я можу лише повторити те, що вже казав: коли людина вагається, краще скласти руки й чекати, поки ка все зробить за неї. Якщо втручатися, можна тільки нашкодити, так буває майже завжди.

— Роланде, люди в Нью-Йорку називають це відмазкою. Відповідь, у якій насправді відповіддю і не пахне. Просто спосіб схилити людей до того, що тобі потрібно.

Роланд замислився. Його губи стислися.

— Ти просив мене про пораду.

Джейк сторожко кивнув.

— Тоді ось те, що я скажу тобі дан-дін. По-перше, ми втрьох: ти, я, Едді, — поговоримо з Сюзанною ан-тет до приходу Вовків і розповімо їй усе, що знаємо. Що вона вагітна, що її дитина — від демона, і в цьому практично не лишається сумнівів. Що вона створила жінку на ім'я Мія, щоб та була матір'ю її дитини. По-друге, ми більше це не обговорюємо, поки не настане час їй розповідати.

Джейк обміркував ці слова, й мало-помалу його обличчя прояснялося від полегшення.

— Ти серйозно?

— Так. — Роланд намагався не показати, як образило й розсердило його це питання. Зрештою, він розумів, що у хлопчика є підстави про таке питати. — Я обіцяю і клянуся своєю обіцянкою. Задоволений?

— Так! Цілком!

Роланд кивнув.

— Я роблю це не тому, що переконаний, що так правильно. Я роблю це, бо ти в цьому переконаний, Джейку…

— Хвилиночку, — перебив Джейк. Його усмішка зів'яла. — Не звалюй усе на мене. Я ніколи…

— Дай мені спокій з цими нісенітницями, — сказав Роланд сухим і далеким тоном. Не часто Джейк чув, щоб він так розмовляв. — Ти хочеш приймати чоловіче рішення. Я тобі дозволяю, інакше й бути не може, бо ка призначило тобі роль чоловіка у великих подіях. Ти все це почав, коли поставив під сумнів моє рішення. Тепер ти це заперечуєш?

Джейк поблід, потім почервонів і знову зблід. Він так перелякався, що просто похитав головою, не сказавши ні слова.

«О боги, — подумав Роланд. — Як же я це все ненавиджу. Тхне, як лайном помираючого».

— Так, ти не просив, щоб тебе сюди забирали, — тихо примирливо мовив стрілець. — І я не хотів позбавляти тебе дитинства. Але так уже вийшло, ми тут, а ка стоїть собі збоку та підсміюється. Ми маємо робити так, як воно велить, інакше поплатимося.

Джейк опустив голову і тремтячим голосом пошепки промовив два слова:

— Я знаю.

— Ти вважаєш, що Сюзанні слід усе розповісти, я ж, зі свого боку, не знаю, як учинити. У цьому ділі я втратив свій компас. Коли один знає, а інший — ні, той, хто в невіданні, має схилити голову, а обізнаний повинен узяти відповідальність на себе. Розумієш, Джейку?

— Так, — прошепотів Джейк і торкнувся згорнутою рукою чола.

— Добре. Наразі облишмо це і скажімо спасибі. У тебе великий хист до читання думок.

— Я про це шкодую! — вирвалося в Джейка.

— Нічого не вдієш. Ти можеш прочитати її думки?

— Так. Не те щоб навмисне, я ніколи не копирсаюся ні в її голові, ні в твоїй, але часом я справді торкаюся її думок. До мене доходять якісь уривки пісень, про які вона думає, чи згадки про її квартиру в Нью-Йорку. Вона сумує за домом. А якось вона подумала: «Шкода, що я так і не встигла прочитати той роман Алена Друрі, що прийшов з книжкового клубу». Напевно, Ален Друрі — відомий автор її часу.

— Іншими словами, поверхові речі.

— Так.

— Але ти міг би копнути й глибше.

— Підглядати, як вона роздягається, я б теж міг, але це непристойно, — понуро сказав Джейк.

— За обставин, що склалися, Джейку, це пристойно. Подумай про неї, як про криницю, до якої ти ходиш щодня і опускаєш туди цебро, щоб упевнитися, що вода все ще прозора. Я хочу знати, чи вона змінюється. Особливо я хочу знати, чи вона не планує накивати п'ятами.