Монте Верiта

Він сказав їй:

— Я щороку приїжджатиму сюди о цій порі та проситиму тебе повернутися. Я ніколи цього не забуду.

Вона відповіла:

— Для тебе ж це буде тільки важче. Це як класти квіти на могилу. Я воліла б, щоб ти залишався вдома.

— Я не можу залишатися вдома, — промовив він, — знаючи, що ти тут, за цими стінами.

— Я не зможу знову вийти до тебе, — сказала вона, — ти востаннє мене бачиш. Пам’ятай, однак, що я завжди виглядатиму так, як зараз. Це частина віри. Такою збережи мене у своїй пам’яті.

Тоді, сказав Віктор, вона попросила його піти. Не могла повернутися за стіну, доки він не пішов. Сонце низько стояло на небі і маківка була вже в тіні. Віктор довго дивився на Анну; потім повернувся до неї спиною, стоячи на виступі, і, не оглядаючись, відійшов од стіни до ущелини. Діставшись ущелини, він почекав кілька хвилин і знову подивився на маківку. Анна вже не стояла на виступі. Там не було нічого, крім стін, вікон-щілин і вище, але не в тіні, — піків-двійнят Монте Веріта.

Я щодня викраював півгодини чи близько того, щоб відвідати Віктора в його санаторії. З кожним разом він виглядав усе сильнішим, більше схожим на себе. Я розмовляв із його лікарем, старшою медсестрою та доглядачками. Вони казали мені, що нема й мови про психічну ненормальність, що, потрапивши до них, він страждав од сильного потрясіння та нервового зриву. Зустрічі й розмови зі мною дуже йому допомогли. Через два тижні він уже почувався досить добре, щоб покинути санаторій. Тоді на якийсь час поселився в мене у Вестмінстері.

Упродовж тих осінніх вечорів ми знову й знову поверталися до того, що трапилось. Я розпитував його детальніше, ніж досі. Він запевняв, що в Анні не було нічого дивацького. Їхній шлюб був звичайним щасливим шлюбом. Погоджувався, що її неприязнь до власництва, її спартанський спосіб життя були незвичайними, але це не здавалося йому нічим винятковим, — бо це була Анна. Я розповів йому, як побачив її вночі, коли вона стояла босоніж на морозному травнику. Так, згодився він, вона таке робила. Але була надто мімозною, дещо потайною, а він це шанував. Ніколи не ліз їй у душу.

Я спитав, що він знав про її життя до їхнього одруження. Він відповів — не надто багато було того, що б можна знати. Батьки померли, коли вона була дитиною, росла у Вельсі в тітки. Нічого особливого, ніяких скелетів у шафі. І виховання її було з усіх боків звичайним.

— Це все дарма, — казав Віктор, — ти не збагнеш Анни. Вона сама по собі, унікальна. Не можеш пояснити її так само, як раптової появи музиканта, народженого звичайними батьками. Чи поета, чи святого. Цього не можна розрахувати. Те, що я її знайшов, було моїм великим щастям, даром Божим, а її втрата — моїм особистим пеклом. Хай там як, житиму далі, бо вона цього хотіла. І щороку повертатимусь на Монте Веріта.

Таке покірне сприйняття краху всього його життя дивувало мене. Я відчував, що не зміг би подолати свого відчаю, якби то була моя трагедія. Мені здавалося жахливим, що якась невідома секта на схилі гори за кілька днів здобула таку владу над інтелігентною жінкою з сильною особистістю. Зрозуміло, що неосвічені сільські дівчата легко піддавалися емоційній омані, а їхні засліплені марновірством родичі ніяк цьому не протистояли. Я казав це Віктору. Казав, що можна через звичайні канали нашого посольства звернутися до уряду тієї країни, добитися всенародного зацікавлення, привернути пресу, забезпечити підтримку нашого уряду. Я казав, що готовий привести це все в рух. Адже ми живемо у двадцятому столітті, а не в середньовіччі. Таке місце, як Монте Веріта, не повинне існувати. Я б постарався, щоб ця історія стала відомою всій країні, здобула міжнародний розголос.

— Але чому? — тихо спитав Віктор. — Навіщо?

— Щоб повернути Анну, — відповів я, — та звільнити решту. Щоб уберегти життя інших людей від катастрофи.

— Але ж, — сказав Віктор, — ми не руйнуємо монастирі. Їх сотні, у всьому світі.

— Є різниця, — твердив я. — Це організовані групи побожних людей. Вони існують багато століть.

— Ймовірно, що Монте Веріта теж.

— А як вони живуть? Що їдять, що відбувається, коли вони хворіють чи помирають?

— Не знаю. Намагаюся про це не думати. Чіпляюся за Аннині слова — що вона щаслива, знайшла те, чого шукала. Я не збираюся руйнувати її щастя.

Потім він глянув на мене, наполовину здивовано, наполовину розуміюче, і сказав:

— Дивно, що саме ти це кажеш. Ти мав би розуміти Аннині почуття краще, ніж я. Адже в наші альпіністські дні ти завжди ходив з головою в хмарах і цитував мені:

Пам’ятаю, як вставав, підходив до вікна і дивився на туманну вулицю, аж до набережної. Не казав нічого. Його слова дуже вразили мене. Я не міг на них відповісти. І знав у глибині душі, чому я ненавидів історію Монте Веріта й хотів знищити це місце. Бо Анна знайшла свою Істину, а я ні.

Ця розмова між мною та Віктором стала коли не розривом, то, принаймні, поворотним моментом нашої дружби. Ми досягли півшляху свого земного світу. Він повернувся додому в Шропшир, а потім написав мені, що збирається передати своє майно юному небожеві, ще школяреві, і кілька наступних років забиратиме хлопця до себе на канікули, щоб познайомити його з місцевістю. Що буде пізніше, не знав. Не будував планів для себе. А от моє майбутнє у той час принесло великі зміни. Робота вимагала від мене перебратися на два роки до Америки.

А тоді виявилося, що весь світ повернув у іншому напрямку. Наступним роком був 1914.

Віктор пішов до війська одним із перших. Можливо, думав, що це вихід. Можливо, думав, що загине. Я не міг вчинити за його прикладом, доки не закінчився мій американський період. Це, звичайно, не було моїм виходом і мені неприємна була кожна хвилина моїх армійських років. Впродовж усієї війни я жодного разу не бачив Віктора, ми воювали на різних фронтах і не зустрічалися навіть під час відпусток. Якось я отримав від нього звістку. Ось що він писав:

«Попри все, мені вдалося цього року побувати у Монте Веріта, як я обіцяв. Ночував у старого в селі, а наступного дня вибрався на гору. Вона не змінилася. Безживна й мовчазна. Я залишив лист для Анни під стіною і весь день сидів там, дивлячись на монастир і відчуваючи її близькість. Я знав, що вона не вийде до мене. Назавтра пішов туди знову і не тямився від радості, знайшовши листа від неї. Якщо це можна назвати листом. Він був вирізаний на пласкому камені, гадаю, це їхній єдиний спосіб зв’язку. Писала, що здорова, сильна і дуже щаслива. Посилає мені своє благословення, тобі теж. Щоб я ніколи за неї не хвилювався. Це все. Як я тобі казав у санаторії, це наче спіритична звістка з краю мертвих. Я мусив цим удовольнитися, що й зробив. Якщо я переживу цю війну, то, напевне, виїду й поселюсь у тому краю, щоб бути ближче до неї, навіть якщо ніколи її не побачу і нічого не почую, крім кількох видряпаних на камені слів раз на рік.

Хай тобі таланить, старий. Цікаво, де ти зараз.

Віктор

Коли було укладене перемир’я, я демобілізувався і почав відбудову нормального життя, то однією з перших зроблених мною речей було довідатися про Віктора. Я написав йому в Шропшир. Одержав чемну відповідь від небожа. Він перебрав дім і маєток. Віктор був поранений, але не тяжко. Покинув Англію і кудись виїхав, до Італії чи Іспанії, небіж достеменно не знає. Але він вважає, що дядько вирішив там поселитися назавжди. Якщо отримає звістку від нього, сповістить і мене. Більше ніяких новин не було. Що ж стосується мене, то я вирішив, що не люблю повоєнного Лондона і його мешканців. Розірвав усе, що в’язало мене з домом і переїхав до Америки.

Відтоді минуло майже двадцять років, перш ніж я знову побачив Віктора..