Монте Верiта

Він нічого не робив, просто стояв на болоті. Виглядав приголомшеним. Був надто далеко від мене, щоб я міг до нього озватися, — та мені й відваги забракло. Але я спостерігав, як він стояв на свій неотесаний, незграбний манір. Я бачив, що він дивиться на дальній кінець озера. В бік старого.

Старий і місіс зовсім не помітили Хло’. Були собі поблизу пляжу, на дощатому містку, виходили рибалити чи поверталися. І от раптом Хло’ з його приголомшеним дурним обличчям, не просто дурним — переляканим.

Я хотів спитати: «Що трапилося?», але не знав, як сказати. Стояв там, як і Хло’, дивлячись у бік старого.

Тоді трапилося те, чого ми обидва мусили боятися.

Старий підняв голову і побачив Хло’.

Либонь, він сказав щось місіс, бо вона й не ворухнулася, зосталася там, де була, на містку, але старий обернувся, мов спалах блискавки, і попрямував на той озера, до боліт, до Хло’. Виглядав жахливо. Ніколи цього не забуду. Ця чудова голова, якою я завше захоплювався, була мов утілення гніву та злоби, і він проклинав Хло’, підступивши. Кажу вам, — я це чув.

Хло’, розгублений і переляканий, безпорадно шукав сховку від нього. Але жодного сховку не було. Лише рідкий очерет, що ріс поруч із болотом. Та сердега був настільки дурним, — пішов туди, прикуцьнув і вважав себе в безпеці, — страховинне видовище.

Я вже зібрав усю свою відвагу, щоб утрутитися, коли старий раптом різко зупинився посеред шляху, став на місці, а тоді, все ще кленучи і бурмочучи, обернувся і рушив до мостика. Хло’ дивився на нього з-за своєї очеретяної завіси, а тоді, бідолашний дурник, знову вийшов на болото, як на мене, з думкою пробитися додому.

Я оглянувся довкола. Нíкого покликати. Ніхто не допоможе. Навіть коли б я дістався ферми і погукав когось, мені порадили б не втручатися. Старого краще не чіпати, коли в нього один із його нападів люті, а Хло’ достатньо дорослий, щоб подбати про себе. Він же був зі старого завбільшки. Міг відплатити тією ж монетою. Але я знав дещо інше. Хло’ не боєць. Не знає, як це.

Я доволі довго чекав поруч із озером, але нічого не сталося. Вже почало сутеніти. Марно було там стирчати. Старий і місіс пішли з мостика додому. А Хло’ все ще стояв там на болоті, на краю озера.

Я лагідно до нього озвався:

— Це все дарма. Він тобі не дозволить. Повертайся до Понту чи де ти там був. Куди завгодно, але тут не залишайся.

Він звів очі з тим самим дивним приголомшеним виразом обличчя. Я певен — він не зрозумів жодного мого слова.

Я відчув, що неспроможний зробити більше. Пішов додому. Але весь вечір думав про Хло’, а вранці знову спустився до озера, взявши з собою велику палицю для хоробрості. Не те, щоб вона могла придатися. Не проти старого.

Ну… думаю, що за ніч вони прийшли до якоїсь угоди. Там був Хло’, при боці матері, а старий тинявся поблизу сам по собі.

Мушу сказати, що на душі в мене полегшало. Бо, врешті-решт, що я міг би сказати чи зробити? Якщо старий не хотів Хло’ вдома, то це справді його річ. А коли Хло’ надто дурний, щоб піти з дому, то це річ Хло’.

А як на добру справу, то я винуватив матір. Як не крути, вона мала сказати Хло’, коли він прийшов, що в старого напад його злого гумору і Хло’ краще забратися, доки все не поверне на краще. Але я ніколи не був високої думки про її розум. Ні разу вона не проявила сили духу.

Однак той лад, який вони запровадили, певний час протримався. Хло’ прилип до матері — думаю, допомагав їй господарювати, не знаю, — а старий залишив їх самих і все більше й більше тримався одинцем.

Взяв собі за звичку сидіти на мостику, згорбившись, дивлячись на море, з дивним задуманим виразом. Взагалі видавався чудним і самотнім. Мені це не подобалося. Не знаю, що то в нього за думки були, але я певен, що недобрі. Ті часи, коли вони з дружиною і дітьми щасливою і задоволеною компанією йшли рибалити, видавалися далеким минулим. Тепер для нього все змінилося. Він стирчав у холоді, а місіс із Хло’ були разом.

Я його жалів, але й лякався теж. Відчував — так не може тривати вічно, щось мусить трапитися.

Якось я спустився до пляжу за плавцем — уночі його нагнало вітром, — і, глянувши в бік озера, помітив, що Хло’ не з матір’ю. Як і того першого дня, повернувся на край болота. Був уже не меншим від батька. Якби ж то він умів скористати зі своєї сили, то міг би й перемогти, та ба! — йому бракувало мізків. Отам він був, повернувшись на болото, великий сильний наляканий дурний хлопчина, а отут був старий, поза домом, — дивився в бік сина, а в його очах виднілося вбивство.

Я сказав собі: «Він збирається його вбити». Але ж я не знав, як, коли і де він це замислив, вночі, коли вони спатимуть, чи вдень, коли рибалитимуть. Мати нічого не значила, вона йому не завадить. Марно було до неї звертатися. Якби ж Хло’ мав трохи здорового глузду, щоб піти звідти…

Я чекав і пильнував до ночі. Нічого не трапилось.

Вночі задощило. Було сіро, холодно, тьмяно. Вже запанував грудень, дерева стали голими й понурими. Я до пізнього пополудня не міг спуститися до озера, а тоді небо прояснилося і сонце засяяло над водами, як то взимку, спалахнувши, перш ніж опуститися в море.

Я побачив старого і місіс. Одне біля одного, перед старою халабудою, вони мене помітили і глянули в мій бік. Хло’ не було. На болоті його теж не було. Ані на березі озера.

Я перейшов міст, пішов уздовж правого берега озера, підзорка була зі мною, але Хло’ я не бачив. Весь цей час я відчував, що старий пильнує за мною.

Тоді я його побачив. Спустився до берега, перебрів болото і пішов в очерети, — там, де щось лежало.

Він був мертвий. На його тілі була велика рана. На спині — засохла кров. Але він усю ніч там пролежав. Його тіло було мокре від дощу.

Подумаєте, що я збожеволів, але я розплакався, як дурень, і закричав старому: «Ти вбивця, чортів Богом проклятий вбивця!» Він не відповів. Не рухався. Стояв там за своєю халабудою разом із місіс, спостерігаючи за мною.

Хочете знати, що я зробив? Повернувся, взяв лопату, викопав могилу Хло’, в очеретах за болотом, і проказав над ним одну зі своїх молитов, бо не був певний, якої релігії він тримався. Закінчивши, глянув через озеро на старого.

Знаєте, що я побачив?

Побачив, як він опустив свою велику голову, зігнув до неї й обійняв її. І вона підняла до нього голову і теж його обійняла. Це було як реквієм і благословення. Спокута і хвала. Якимсь своїм власним дивним чином вони знали, що скоїли зло, але тепер усе закінчилося, бо я поховав Хло’ і він відійшов. Тепер вони вільні знову бути разом і ніхто третій їх не розділяє.

Вони рушили до середини озера і раптом я побачив, як старий витяг шию, змахнув крилами і, повний сил, вилетів із води, — а вона за ним. Я дивився, як пара лебедів летить над морем просто до призахідного сонця і скажу вам — це було найгарнішим, що я коли-небудь бачив: двійко лебедів летять самі, взимку.