Сповiдь вiдьом

Aurora Consurgens є одним із найпрекрасніших текстів алхімічної науки. Це роздуми про жіночу фігуру Мудрості, а також дослідження хімічної взаємодії протилежних природних сил. Текст у примірнику, який дав Метью, майже збігався з текстом видань, із якими мені доводилося працювати в Цюриху, Глазго та Лондоні. Але ілюстрації відрізнялися істотно.

Художниця Бурго Ле Нуар виявилася істинним майстром своєї справи. Кожна ілюстрація була чіткою і прекрасно виконаною. Але талант жінки полягав не лише в технічній майстерності. Зображення жіночих персонажів свідчили про притаманний художниці тонкий психологізм та чутливість. Мудрість у виконанні Бурго була сповнена сили, але водночас і ніжності. А на першій ілюстрації, де вона ховала під своєю мантією образні зображення семи металів, на її обличчі відбився вираз затятої материнської гордості.

Як і казав Метью, у цьому манускрипті справді були дві додаткові ілюстрації, котрих бракувало всім іншим відомим виданням «Аврори». Обидві містилися в останній притчі, присвяченій хімічному шлюбу золота й срібла. Перша ілюстрація супроводжувалася словами, сказаними «жіночим» елементом алхімічної трансформації. Часто зображувана як королева в білому з емблемою Місяця, який асоціював її зі сріблом, у Бурго Мудрість перетворилася на моторошно-прекрасну істоту зі сріблястими зміями замість волосся та обличчям, затіненим, наче Місяць під час сонячного затемнення. Я прочитала супровідний текст, перекладаючи з латини на англійську: «Прийди до мене усім своїм серцем. Не відвертайся від мене через те, що я незрозуміла й темна. Сонячний вогонь змінив мене. Моря поглинули мене. Земля зіпсута моїми справами. Коли я потонула у багнистій глибині, й суть моя сховалася у мулі, на землю впала ніч».

На розкритій долоні Королева-Місяць тримала зірку.

«З глибин води я кликала тебе, а із глибин землі я кликатиму тих, хто йде повз мене, — читала далі я. — Виглядай мене. Зри мене. І якщо ти знайдеш другу таку, як я, я віддам їй цю ранкову зірку». Мої губи беззвучно вимовили ці слова, і текст ожив у ілюстрації Бурго, в обличчі Королеви-Місяця, на якому відбився і страх бути покинутою, і її сором’язлива гордість.

Друга ілюстрація на наступній сторінці супроводжувалася словами, мовленими «чоловічим» елементом алхімічної трансформації, золотим Королем-Сонцем. У мене волосся на потилиці стало сторч при вигляді зображеного художницею Бурго важкого кам’яного саркофага з кришкою, відсунутою рівно настільки, щоб побачити золотисте тіло, що лежало всередині. Очі короля були смиренно заплющені, а на обличчі читався вираз надії, неначе йому снилося власне визволення. «Зараз я воскресну і піду гуляти містом. На його вулицях я розшукаю чисту незайману жінку, з якою одружуся. Це буде жінка з прекрасним обличчям, іще прекраснішим тілом, вбрана в найпрекрасніший одяг, — читала я. — Вона відкотить камінь від входу до моєї гробниці й подарує мені голубині крила, щоб я полетів із нею на небо, де ми б жили вічно, у мирі та спокої». Цей пасаж нагадав мені паломницький знак Метью з малесенькою домовинкою Лазаря. І я взяла в руки Біблію.

— Євангеліє від Марка, розділ шістнадцятий, Книга Псалмів, розділ п’ятдесят п’ятий, і Второзаконня, розділ тридцять другий, вірш сороковий. — Голос Метью пронизав тишу переліком посилань, немов автоматичний алфавітний покажчик Біблії.

— А звідки ти дізнався, що саме я читаю? — Я крутнула крісло, щоб бачити Метью.

— Ти рухала губами, — відповів він, невідривно вдивляючись в екран комп’ютера і клацаючи клавіатурою.

Стиснувши губи, я повернулася до тексту. Автор познаходив усі місця з Біблії, що пасували алхімічній теорії про смерть та народження, обтесав їх, перефразував і стулив докупи. Я підтягнула до себе Біблію. Її чорну шкіряну обкладинку прикрашав золотистий хрест. Знайшовши Євангеліє від Марка, я проглянула розділ 16. Ось воно: 16:3. «Та й говорили між собою: хто нам відкотить камінь від входу до гробу?»

— Знайшла? — поцікавився Метью, наче нічого не було.

— Так.

— От і добре.

У кімнаті знов запала тиша.

— А де місце про ранкову зірку? — Інколи моє язичницьке виховання ставало серйозною вадою в моїй професійній діяльності.

— Одкровення Іоанна Богослова, розділ другий, вірш двадцять восьмий.

— Дякую.

— Нема за що. — За столиком, де сидів Метью, почувся придушений сміх. Я нагнула голову до манускрипту і вдала, що не чула.

Через дві години розглядання тексту, написаного мікроскопічним готичним письмом, та пошуків відповідних біблійних цитат, я була більш, ніж готова до верхової прогулянки — і саме тоді Метью запропонував зробити перерву. Як премію пообіцяв за обідом розповісти, як він познайомився з фізіологом сімнадцятого сторіччя Вільямом Гарві.

— Однак це не дуже цікава історія, — попередив він.

— Для тебе може й ні. А для історика науки? Та це майже те саме, що особисто зустрітися з людиною, яка виявила, що серце працює як насос.

Від часу прибуття до шато «Сім веж» ми так нікуди й не виїжджали, але ніхто нічого не мав проти. Метью видавався розкутішим та врівноваженішим, а я взагалі була щаслива від того, що поїхала з Оксфорда. Погрози Джиліан, моторошне фото моїх батьків, і навіть Пітер Нокс — усе це з кожною проведеною в маєтку годиною віддалялося в небуття.

Коли ми гуляли в саду, Метью взявся розповідати про поточну проблему щодо відсутності нитки макромолекули якоїсь речовини, яка мала міститись у пробі крові, але її там не знайшли. Намагаючись дохідливіше пояснити, він накреслив у повітрі хромосому, показав, де в ній проблемна зона, і я кивнула, хоча до пуття так нічого й не зрозуміла. Він говорив і тоді, коли обійняв мене за плечі й пригорнув до себе.

Ми їхали довгим рядом висаджених чагарників, коли біля брами, крізь яку ми учора повернулися з верхової прогулянки, я помітила чоловіка в чорному. Він прихилився до каштана з елегантністю леопарда, що чатує на здобич, і я відразу ж здогадалася, що цей чоловік — вампір.

Метью сховав мене собі за спину.

Чоловік у чорному граціозно відштовхнувся від шорсткого стовбура каштана і неквапливо рушив до нас. Мою здогадку, що він вампір, тепер підтвердила його неприродно біла шкіра, величезні темні очі, а чорна шкіряна куртка, чорні джинси та чорні чоботи посилювали ефект. Схоже, вампіру було байдуже, помітить хтось, що він — не такий, як всі, чи не помітить. Вовчий погляд був єдиною вадою його ангельського обличчя, в усьому просто бездоганного: симетричні витончені риси і хвилясте довге темне волосся, яке спадало на комір. Він був менший та худіший за Метью, але випромінював внутрішню силу, яку неможливо не помітити. Прохолода від його погляду проникла глибоко в мою плоть і розпливлася огидною плямою.

— Привіт, Доменіко, — спокійно промовив Метью, хоча голос його прозвучав гучніше, аніж зазвичай.

— Привіт, Метью. — Вампір кинув на Клермона сповнений ненависті погляд.

— Давно тебе не бачив. — Ці слова Метью проказав невимушено, немов раптова поява вампіра насправді не стала для нього несподіванкою.

На обличчі Доменіко з’явився задумливий вираз.

— Коли ж це було? Здається, в Феррарі? Ми з тобою воювали проти папи — кожен зі своєї причини, як я пам’ятаю. Я намагався врятувати Венецію. А ти намагався врятувати тамплієрів.

Метью повільно кивнув, не зводячи очей із Доменіко.

— Напевне, так воно й було.

— А потім ти, друже мій, кудись щез. У молодості у нас було скільки ризикованих справ та пригод — на морях, у Святій землі. У Венеції завжди було багато цікавих розваг для такого вампіра, як ти, Метью. — Доменіко з жалем похитав головою. Вампір біля брами шато і справді скидався на венеціанця, або то був якийсь моторошний гібрид ангела та біса. — Чому ти не завітав до мене, коли їхав із Франції в те місце, де ти полюбляв бувати?

— Якщо я тебе й образив, Доменіко, це було так давно, що, мабуть, не варто цим перейматися.

— Може, й так, але є одне, що не змінилося за всі ці роки. Як тільки десь виникає криза, це означає, що Клермон — десь неподалік.