Сповiдь вiдьом

— Коко Шанель вона теж не схвалює. Тож не націлюйся надто високо і не переймайся.

Я розсміялася і обернулася, шукаючи поглядом його очей. І коли наші погляди зустрілися, у мене аж дух перехопило. Метью довго роздивлявся мої очі, щоки і, нарешті, рот. Його рука поволі піднялася до мого обличчя.

— Ти така бадьора і повна життя, — хрипко мовив він. — Тобі потрібен чоловік набагато молодший.

Я стала навшпиньки. Він нахилив голову. Та не встигли наші губи торкнутися, як на столі брязнула таця.

— Voz etz arbres e branca, — проспівала Марта, грайливо зиркнувши на Метью.

Він розсміявся і відповів приємним чистим баритоном.

— On fruitz de gaug s’asazona.

— Що це за мова? — спитала я і пішла слідком за Метью до каміна.

— Старовинна, — відповіла Марта.

— Це окситанська мова, — додав Метью, знімаючи срібну кришку із тарілки з яєчнею. Аромат гарячої їжі наповнив кімнату. — Марта вирішила почитати нам вірші для апетиту.

Марта розсміялася і ляснула Метью по руці рушником, а він спокійно відклав кришку вбік і сів за стіл.

— Ідіть сюди, мерщій, — сказала вона, кивнувши на стілець із протилежного від Метью боку стола. — Сідайте і їжте. — Я зробила, як мені було сказано. Марта налила Метью келих вина з високого глечика зі срібною ручкою.

— Merces, — промимрив він, відразу ж встромивши носа в келих, щоб понюхати вино.

У схожому глечику була холодна як лід вода. Її Марта налила в інший келих і подала мені. А потім підсунула мені чашку гарячого чаю, і я відразу ж здогадалася, що цей чай — від паризької компанії «Mariage Freres». Вочевидь, минулої ночі, коли я спала, Метью понишпорив у моїх буфетах і склав собі досить точну картину моїх уподобань. Не встигла я заперечити, як Марта налила в чашку густих вершків, і я стрельнула на Метью попереджувальним поглядом. У такі моменти я потребувала помічників та союзників. Утім, мені так хотілося пити, що я вирішила не перейматися. Метью з виразом блаженства на обличчі відхилився на спинку стільця і цмолив вино.

А Марта повикладала з таці решту предметів: столовий прибор на одну персону, сіль, перець, масло, варення, грінки та золотисту яєчню, приправлену свіжими травами.

— Мерсі, Марто, — подякувала я від щирого серця.

— Їжте! — скомандувала вона, цього разу наміряючись рушником на мене. А потім понюхала повітря, поглянувши на Метью, вигуком висловила обурення і впевнено рушила до каміна. Ляснув загораючись сірник, і в каміні затріщали сухі дрова.

— Марто, — запротестував Метью, підводячись із келихом у руці. — Я сам це можу зробити.

— Вона змерзла, — пробурмотіла Марта, стурбована тим, що він не помітив цього раніше, — а ти голодний. Тому я сама розпалю вогонь.

Не пройшло й кількох хвилин, як камін палахкотів яскравим полум’ям. Хоча жодного каміна не вистачило б, щоби прогріти цю величезну кімнату, вогонь таки спромігся прибрати з повітря неприємну сиру прохолоду.

Марта витерла руки, відійшла від каміна.

— Їй треба спати. Я нюхом чую, що весь цей час їй було лячно.

— Вона піде спати, коли поїсть, — відповів Метью, благально піднімаючи руку. Марта надовго затримала на ньому погляд, а потім посварила його пальцем, наче йому було не тисяча п’ятсот років, а п’ятнадцять. Нарешті невинний вираз його обличчя переконав її. Марта вийшла з кімнати і пішла вниз, впевнено і призвичаєно долаючи круті сходинки своїми древніми ногами.

— Наскільки я пам’ятаю, окситан — це мова трубадурів? — спитала я, коли Мартині кроки стихли. Вампір кивнув. — А я й не думала, що вона поширилася так далеко на північ.

— А ми й не дуже далеко на півночі, — посміхнувся Метью. — Колись Париж був непримітним прикордонним містечком. Тоді більшість людей розмовляли окситанською. А гори стримували експансію мешканців півночі — і їхньої мови. Навіть у наші часи тутешні люди з підозрою ставляться до чужинців.

— А що означають слова тієї пісні, що її співала Марта? — спитала я.

— «Ти — і дерево, і гілка, — почав він, не відриваючи очей від шматочків сільського пейзажу в найближчому до нього вікні, — де ростуть плоди утіхи». — Метью скрушно похитав головою. — Марта мугикатиме цю пісеньку весь вечір і доведе Ізабо до сказу.

А вогонь у каміні все ширив і ширив тепло кімнатою, і я, зігрівшись, закуняла. З яєчнею було вже покінчено, і я насилу примудрялася тримати повіки розплющеними.

Позіхаючи, я роззявила рота так, що він мало не луснув, тоді Метью підняв мене зі стільця — тепер я була в нього на руках, а мої ноги теліпалися в повітрі. Я запротестувала.

— Припини. Ти навіть сидіти прямо не в змозі, а не те, щоб іти.

Він обережно поклав мене на край ліжка і відгорнув ковдру. Сніжно-білі простирадла здалися мені такими хрусткими та спокусливими… Я опустила голову на одну з численних подушок, покладених під різьбленим бильцем ліжка.

— Спи, — сказав Метью і обома руками запнув портьєри.

— Не знаю, чи зможу, — відказала я, придушуючи ще один позіх. — Зазвичай мені не вдається швидко засинати.

— Тепер усе інакше, — сухо мовив вампір. — Тепер ти у Франції. І мусиш розслабитися й відпочивати. Я буду внизу. Коли щось знадобиться, гукнеш.

Один сходовий марш вів із залу до його кабінету, а наступний — до спальні з протилежного боку, тому ніхто не зміг би пробратися сюди, не пройшовши повз Метью. Ці кімнати були сплановані немовби для того, щоб захистити його від власної ж родини.

Іще одне питання вже мало злетіти з моїх вуст, але Метью досмикнув портьєри і, щільно запнувши їх, фактично позбавив мене права голосу. Ці завіси не пропускали світла і майже повністю захищали від протягів. Моє тіло розслаблено вгрузло в твердий матрац, швидко зігрілося під товстим шаром ковдри, і я й незчулася, як заснула.

Прокинулася я під шерхіт сторінок, і швидко підхопилася, похапцем міркуючи — хто ж це заточив мене в оббиту тканиною скриню? А потім враз все пригадала.

Франція. Метью. Я у нього вдома.

— Метью? — гукнула я стиха.

Він розсунув портьєри й усміхнено поглянув на мене. За спиною в нього виднілися запалені свічки — дуже багато свічок, кілька десятків. Декотрі стриміли з настінних канделябрів, декотрі стояли в канделябрах на підлозі та столах.

— Хоч ти й не любиш дрімати і засинаєш не відразу, спала ти досить міцно, — вдоволено зауважив вампір. Про нього можна було з упевненістю сказати, що подорож до Франції пішла йому на користь.

— А котра година?

— Якщо не припиниш питати час, доведеться дістати для тебе годинник, — сказав він, поглянувши на свій старий «Картьє». — Майже друга дня. Мабуть, скоро прийде Марта і принесе чаю. Хочеш помитися під душем і перевдягнутися?

При думці про гарячий душ я жваво відкинула ковдру вбік.

— Авжеж, якщо можна!

Метью обхопив мене за тулуб і, вправно уникаючи моїх кінцівок, якими я на знак протесту вимахувала навсібіч, підняв із ліжка і поставив на підлогу, яка виявилася помітно далі від краю ліжка, аніж я розраховувала. До того ж вона була холодна — кам’яні плити крижаними голками вп’ялися в мої голі ступні.

— Твоя сумка — у ванній, комп’ютер — внизу в моєму кабінеті, свіжі рушники — теж у ванній. Можеш не поспішати, — сказав Метью мені вслід, коли я навшпиньки проскочила до ванни.

— Так це ж справжнісінький палац! — захоплено вигукнула я. Між двома вікнами окремо стояла величезна біла ванна, а на довгій дерев’яній лаві лежала моя стара спортивна сумка. З дальнього кутка визирала вмонтована в стіну головка душа.

Я увімкнула воду, приготувавшись довго чекати, поки вона нагріється. Але сталося диво: гаряча пара огорнула мене майже відразу, а медово-квітковий запах мого мила допоміг зняти напруженість, що накопичилася в тілі за останню добу.

Добряче вимившись та розслабивши заціпенілі м’язи, я влізла в джинси та водолазку, а на ноги начепила шкарпетки. Розетки для фена тут не було, тому довелося довго і ретельно витирати волосся рушником. Потім я причесала його і зав’язала хвостиком на потилиці.