Сповiдь вiдьом

Довгі холодні пальці взялися за слухавку і забрали її від мого вуха.

— Міс Бішоп, це Метью Клермон, — сухо мовив вампір. Коли я простягнула руку, щоб забрати трубку, Метью вхопив мене за п’ясть і заперечно похитав головою. — Діані погрожували. Ваші ж одноплеменці. І один із них — Пітер Нокс.

Мені не треба було мати неприродний слух вампіра, щоб почути вибух емоцій на протилежному боці лінії. Метью відпустив мою руку і подав мені слухавку.

— Пітер Нокс?! — скрикнула Сара. — І давно він там вештається?

— Від самого початку, — проказала я тремтячим голосом. — Він той самий чаклун у коричневому костюмі, котрий намагався проникнути мені в голову.

— Сподіваюся, ти не дозволила йому прокрастися надто далеко? — перелякано спитала Сара.

— Я зробила те, що змогла, Саро. Ти ж знаєш, я в магії дилетант, тому точно не можу сказати, що саме я зробила.

До розмови долучилася Ем.

— Люба, багато хто з нас має проблеми з Пітером Ноксом. Більше того — твій батько не довіряв йому, аж ні трохи не довіряв.

— Мій батько? — Підлога захиталася під ногами, і Метью спритно підхопив мене за талію. Я провела рукою перед очима, але відігнати образ скаліченої голови мого батька та його розсіченого тулуба мені не вдалося.

— Діано, що ще сталося? — тихо поцікавилася Сара. — Розумію, Пітер Нокс страшенно тебе лякає, але я впевнена, що це не все.

Вільною рукою я вхопилася за передпліччя Метью.

— Хтось прислав мені фото мами і тата.

На тому кінці лінії запала тиша.

— Ой, Діано, — ошелешено промимрила Ем.

— Оте саме фото? — похмуро уточнила Сара.

— Так, — прошепотіла я.

Сара вилаялася.

— Дай йому слухавку.

— Він прекрасно тебе чує і так, — зауважила я. — Окрім того, все, що хочеш сказати йому, можеш сміливо казати мені.

Метью пересунув руку з моєї талії на поперек і тильним боком долоні помасажував мої заціпенілі м’язи, аж поки вони розслабилися.

— Тоді слухайте мене обоє. Тікайте далеко, дуже далеко від Пітера Нокса. І отой вампір нехай про це потурбується, інакше всю відповідальність за потенційні наслідки я покладу на нього. Стівен Проктор був найбезтурботніший та найлегший у спілкуванні чоловік на світі. Треба було дуже постаратися, щоб викликати його неприязнь. І тому чаклуну це вдалося. Він терпіти його не міг. Діано, ти повертаєшся додому. Негайно.

— Ні, Саро! Я їду з Метью до Франції! — Почувши непривабливу пропозицію від Сари, я остаточно схилилася на користь пропозиції Метью.

На тому боці лінії знову запала тиша.

— До Франції? — тихо спитала Емілі.

Метью виставив руку.

— З вами хоче поговорити Метью. — Я передала йому слухавку, перш ніж Сара встигла заперечити.

— Міс Бішоп, ви маєте ідентифікатор номера абонента?

Я пирхнула. Старий коричневий телефон, що висів на стіні кухні в Медісоні, мав обертальний диск та шнур із милю завдовжки, щоб Сара, розмовляючи по телефону, могла тинятися квартирою. Який там ідентифікатор! Щоб просто набрати місцевий номер, треба витратити купу часу.

— Немає? Тоді запишіть оці цифри. — Метью поволі проказав номер свого мобільного та ще один номер, вочевидь — свій домашній, а потім докладно проінструктував, як набирати міжнародні коди. — На ці номери можете телефонувати в будь-який час.

Сара, мабуть, відповіла з притаманною їй безцеремонністю, бо на обличчі Метью з’явився спантеличений вираз.

— Я зроблю все, щоб вона була в безпеці, — відповів він і передав мені слухавку.

— Закінчуймо. Я обох вас люблю. Не хвилюйтеся.

— Припини казати нам, щоб ми не хвилювалися! — скипіла Сара. — Ти ж наша племінниця. Ми дуже занепокоєні, Діано, і непокоїтимемося й далі.

Я зітхнула.

— Що ж мені зробити, щоб переконати вас, що зі мною все гаразд?

— Для початку, частіше відповідай на дзвінки, — похмуро порадила вона.

Ми попрощалися, а я так і стояла біля Метью, уникаючи його погляду.

— Все це через мене, правду сказала тітка Сара. Я поводилася, як звичайна безтолкова людина.

Він відвернувся, пішов від мене через кімнату і зморено всівся на софу.

— Оте рішення стосовно місця магії в твоєму житті — ти прийняла його тоді, коли була самотнім переляканим дитинчам. І тепер, щоразу, коли ти ступаєш крок, усе твоє майбутнє ніби залежить від того, чи буде цей крок у правильному напрямку.

Метью страшенно здивувався, коли я сіла поруч із ним і мовчки взяла його за руки, долаючи бажання запевнити, що в мене все буде нормально.

— У Франції ти, може, кілька днів просто поживеш — нічого не робитимеш і не перейматимешся тим, що можеш зробити помилку, — продовжив Метью. — Чи навіть відпочинеш, хоча ти увесь час рухаєшся, я ніколи не бачив, щоб ти надовго зупинялася. Знаєш, ти рухаєшся навіть уві сні.

— Я не маю часу на відпочинок, Метью, — зауважила я; мене вже гризли сумніви — чи варто їхати з Оксфорда. — До конференції з алхімії лишилося менше шести тижнів. Я маю робити на ній вступну промову. Я лише почала працювати над нею, а без доступу до Бодліанської бібліотеки я не зможу скінчити її вчасно.

Метью замислено примружив очі.

— Доповідь стосується алхімічних ілюстрацій, як я можу судити?

— Так, у ній йтиметься про традицію алегоричних зображень в Англії.

— Тоді тобі нецікаво буде проглянути мій примірник Aurora Consurgens, датований чотирнадцятим сторіччям. Бо він, на жаль, про Францію та написаний французькою.

Я здивовано витріщилася на нього. Aurora Consurgens — це був неймовірний манускрипт про супротивні сили алхімічної трансформації — срібло та золото, жіноче та чоловіче начала, темряву та світло, а його ілюстрації — складні й водночас загадкові.

— Найперші з відомих примірників «Аврори» датуються двадцятими роками п’ятнадцятого сторіччя.

— Мій примірник випущений тисяча триста п’ятдесят шостого року.

— Але такий ранній манускрипт не може мати ілюстрацій, — зауважила я. Знайти ілюстрований алхімічній манускрипт, створений раніше 1400 року, це те саме, що виявити «форд-Т» [4] на полі битви при Геттісберзі [5].

— А мій має.

— Невже в ньому всі тридцять вісім ілюстрацій?

— Ні. Там їх сорок. — Метью всміхнувся. — Схоже, історики минулих епох помилялися стосовно декотрих конкретних деталей.

Відкриття подібного масштабу трапляються рідко. Зиркнути хоч одним оком на ілюстрований примірник «Аврори» чотирнадцятого сторіччя — це рідкісна удача для історика алхімії.

— А що зображено на тих додаткових ілюстраціях? А текст? Текст — такий самий?

— Щоби про це дізнатися, тобі доведеться поїхати до Франції.

— Тоді поїхали, — без вагань мовила я. Після тижнів болісного топцювання на місці нарешті я вгледіла виразну перспективу вчасно написати свою вступну промову.

— То ти їдеш не заради власної безпеки, а щоб поглянути на манускрипт? — скрушно похитав головою Метью. — А як же здоровий глузд?

— А я ніколи не вирізнялася здоровим глуздом, — зазналася я. — Коли вирушаємо?

— За годину годиться?

— Авжеж. Вочевидь, ти це рішення не приймав похапцем і необдумано. Скоріш за все, Метью, ти планував його відтоді, як я заснула.

— На злітній смузі покинутої авіабази американських ВПС нас чекає літак. Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратися?

— Це залежить від того, що я маю з собою взяти, — відповіла я, відчуваючи, як голова обертом іде.

— Небагато. Ми нікуди не вибиратимемося на сніданок чи на вечерю. Візьми з собою теплі речі й кросівки. Я і на мить не можу собі уявити, що ти поїдеш без них. Вдома ми будемо удвох, а також моя мати та її економка.

Його. Мати.

— Метью, а я й не знала, що в тебе є мати, — стиха промовила я.

— У кожного є мати, Діано. — Метью обпік мене поглядом своїх ясних сірих очей. — У мене їх було дві: жінка, яка мене народила, та Ізабо — жінка, яка зробила мене вампіром.