Вовки Кальi. Темна вежа V

Дорога від заднього подвір'я будинку священика до дверей церкви Світлої Діви Марії була короткою й забрала не більше п'яти хвилин. Авжеж, цього було замало, щоб Старий устиг їм розповісти все про ті роки, що їх він провів у мандрах, поки на очі йому не трапилася газетна замітка в «Бджолі» Сакраменто, після чого він повернувся до Нью-Йорка (було це 1981 року), та все ж троє стрільців почули всю історію. Роланд підозрював, що Едді й Сюзанна так само добре, як і він, розуміють, що це означає: усе свідчило на користь того, що, коли вони підуть далі з Кальї Брин Стерджис — звісно, за умови, що тут їх не спіткає смерть, — Доналд Каллаген схоче приєднатися до них. То було щось більше за розповідь, то був кхеф, спільне прилучання до джерела води. І навіть не беручи до уваги телепатію (іншу спільну їхню рису), кхеф могли поділяти лише ті, чия доля звела їх разом на краще чи на гірше. Ті, хто становили ка-тет.

— Знаєте такий вираз — «Тото, ми вже не в Канзасі»? — спитав Каллаген.

— Десь ми це вже чули, — сухо відповіла Сюзанна.

— Справді? Так, бачу, що чули. Можливо, якось ви розповісте мені свою історію. Здогадуюся, що моїй розповіді буде далеко до вашої. Хай там як, але те, що я вже не в Канзасі, я збагнув, щойно дістався протилежного краю пішоходного мосту. Скидалося на те, що земля, на яку я ступаю, — це не Нью-Джерсі. Принаймні не той Нью-Джерсі, який я сподівався побачити на протилежному березі Гудзону. Там, біля нижнього бруса огорожі, лежала

зіжмакана газета. На мосту, крім нього, нема ні душі — хоча на великому висячому мосту ліворуч від нього тече потік транспорту. Каллаген нахиляється підняти газету. Прохолодний вітер з ріки ворушить його довге, до плечей волосся з сивиною.

Газетний аркуш лише один, але на першій сторінці назва — «Лібрук Реджистер». Каллаген ніколи в житті не чув про Лібрук. Звісно, це не дивина, адже він не спеціаліст із Нью-Джерсі, він навіть не бував там, відколи минулого року прибув до Мангеттену, але напевне він знає одне — місто на тому боці мосту Джорджа Вашингтона зветься Форт-Лі.

Потім його увагу привертають заголовки. Той, що вгорі, видається нормальним. «РАСОВА НАПРУГА В МАЯМІ СПАДАЄ». Нью-Йоркські газети останнім часом рябіли подібними статтями. Але як розуміти таке: «ВІЙНА ПОВІТРЯНИХ ЗМІЇВ ТРИВАЄ У ТІНЕКУ, ШТАТ ГЕКЕНСЕК», а під ним фото палаючого будинку? А ще фото пожежників на пожежній машині, але вони всі сміються! І як розуміти заголовок «ПРЕЗИДЕНТ АҐНЮ ПІДТРИМУЄ МРІЮ ПАСА ПРО СТВОРЕННЯ ПОЗАЗЕМНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ»? І чому внизу замітка кирилицею?

«Що зі мною сталося?» — запитує в себе Каллаген. Увесь час, поки тривала епопея з упирями й ходячими мерцями, навіть коли скрізь почали з'являтися оголошення про зниклих тварин, які вочевидь стосувалися його він не сумнівався у власному психічному здоров'ї. Але тепер, стоячи на тому кінці майже непомітного (і через те дивовижного!) мосту, де починався штат Нью-Джерсі, цього пішохідного мосту, яким не користується ніхто, крім нього, він нарешті вирішив, що з ним щось негаразд. Самої думки про те, що Спіро Агню міг стати президентом, уже досить, думає він, щоб людина з мінімальним політичним чуттям засумнівалася у своїй нормальності. Агню зганьбив себе багато років тому, ще навіть до того, як це зробив його шеф.

«Що зі мною сталося?» — дивується він. Але якщо його збожеволілий розум насправді все це вигадав, то він воліє про це не знати.

«Скинути бомби», — каже він і жбурляє рештки газети «Лібрук Реджистер» через поручні мосту. Вітер підхоплює їх і несе в бік мосту Джорджа Вашингтона. «Он вона, дійсність, — думає він. — Ті автівки, ті вантажівки, ті чартерні автобуси». Та раптом серед них його погляд вихоплює червоний фургон, який їде на гусеницях. Фургон цей завбільшки зі шкільний автобус середнього розміру, і над його дахом обертається криваво-червоний циліндр. На одному його боці написано «БЕНДІ», на другому — «БРУКС». БЕНДІБРУКС. Чи БЕНДІ-БРУКС. Що, в біса, таке Бенді Брукс? Він гадки не має. І ніколи в житті не бачив такого фургона, навіть уявити не міг, що таке пускають на шосе загального користування — Господи, ви тільки погляньте на ці гусениці!

Тож міст Джорджа Вашингтона теж не належить до безпечного світу. Чи вже не належить.

Каллаген береться за поруччя пішохідного мосту і міцно його стискає, бо на нього накочує хвиля млості, а разом з нею приходить слабкість у ногах. Поруччя видається достатньо реальним, його дерево нагріте сонцем і покарбоване тисячами ініціалів та повідомлень. Він бачить літери ДКЛМБ, обведені сердечком. Бачить напис «ФРЕДДІ+ГЕЛЕНА=ЛЮБОФ». Бачить заклик «СМЕРТЬ ЛАТИНАСАМ І НІГАРАМ», обрамлений свастиками, і відзначає про себе, що грамотність у цього розумника настільки кульгає, що він навіть не спроможний правильно написати свої улюблені епітети. Слова ненависті, слова любові — і всі вони такі ж реальні, як пришвидшене биття його серця чи кілька монет і купюр, що відтягують праву передню кишеню його джинсів. Він глибоко вдихає в себе вітер і відчуває, що повітря з усіма його запахами, в тому числі запахом дизельного пального, теж реальне.

«Я точно знаю, що це відбувається зі мною насправді, — думає він. — Я не перебуваю зараз у якій-небудь палаті № 6 психіатричної клініки. Я — це я, я тут і я навіть тверезий, — принаймні поки що, — в мене за спиною Нью-Йорк. Так само, як і Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен, з його неспокійними мерцями. А переді мною вся Америка з усіма її можливостями».

Ця думка додає йому наснаги, а наступна підносить ще вище: і можливо, не одна Америка, а дюжина їх… чи тисяча… чи мільйон. Якщо замість Форт-Лі на цьому боці мосту Лібрук, то, може, існує інша версія Нью-Джерсі, де містечко на іншому боці Гудзону називається Лімен, чи Леймену Лі-Блафс, Лі-Пелісейдс або Леґхорн-Вілідж. А раптом замість сорока двох континентальних Сполучених Штатів на іншому боці ріки Гудзон їх чотири тисячі двісті чи сорок дві тисячі й усі вони вишикували-ся у ряд вертикальної географії випадковості.

І він інтуїтивно розуміє, що, найпевніше, це правда. Він натрапив на величезне, а може, навіть нескінченне злиття світів. Це все Америки, але вони всі різні. Їх пронизують автостради, приховані шляхи, але він їх бачить.

Він швидко крокує до виходу з мосту, що веде в Лібрук, і раптом знову нерішуче зупиняється. «А раптом я не зможу повернутися? — думає він. — Що, як заблукаю і більше ніколи не знайду дороги до тієї Америки, де на західному боці мосту Джорджа Вашингтона знаходиться Форт-Лі, а президент Сполучених Штатів — Джеральд Форд (з усіх можливих кандидатів!)?»

Але потім думає: «То й що? Якого хріна?»

Ступаючи з мосту на територію Нью-Джерсі, він задоволено всміхається. Це вперше, відколи він правив заупокійну службу над могилою Денні Ґліка в містечку Джерусалемз-Лот, він відчуває полегшення. Повз нього йдуть двоє хлопців з вудками. «Хлопці, чи не міг би хтось із вас сказати мені: ласкаво просимо до Нью-Джерсі?» — питає Каллаген, усміхаючись ще ширше.

«Ласкаво просимо до Ен-Джей, чувак», — охоче відгукується один з них, але обидва тримаються подалі від Каллагена і зиркають на нього з недовірою. Він їх розуміє, але навіть ця прохолодна зустріч не зіпсує йому чудового настрою. Він почувається, наче людина, яку випустили з сірої безнадії тюрми на сонячне світло. Він пришвидшує ходу, навіть не озираючись, щоб кинути прощальний погляд на обрій Мангеттену. Нащо йому це? Мангеттен лишився у минулому. Багатоликі Америки, що чекають на нього попереду, — ось його майбутнє.

Він у Лібруку. Дзвоники мовчать. Згодом будуть і вампіри, і передзвін, пізніше будуть нові повідомлення, написані крейдою на хідниках і фарбою на цегляних стінах (і стосуватимуться вони не лише його). Згодом він побачить людей закону в їхніх примітних червоних кадилаках, зелених Лінкольнах і фіолетових седанах «Мерседес Бенц», людей закону з червоними, як від фотоспалаху, очима. Але не сьогодні. Сьогодні є лише сонячне світло в новій Америці на західному боці відновленого пішохідного мосту через Гудзон.