Вовки Кальi. Темна вежа V

На мене зійшло відчуття миру, і я подумав: «Я переможу. Принаймні сьогодні переможу». І тієї ж миті почув передзвін. Такий лункий, що аж у вухах лящало. Я боявся, що моя голова не витримає і лусне. Парк-авеню ряхтіла в мене перед очима, і я подумав: «Все це не насправді. Ні Парк-авеню, ні решта. Це як велетенський клапоть полотна. Нью-Йорк — лише задник на цьому полотні, а що за ним? Нічого. Геть нічого. Тільки чорнота».

Потім картинка перед очима помалу вирівнялася. Дзвіночки стихали… стихали… і нарешті змовкли. Дуже повільно я побрів уперед. Як людина, що йде по тонкій кризі. Я боявся, що один необережний крок — і я провалюся крізь дірку в пітьму, що під світом. Я знав, що це дурниці, що це безглуздо — чорт, я знав це тоді — але знання не завжди допомагають. Правда?

— Так, — сказав Едді, згадавши дні, коли вони з Генрі нюхали героїн.

— Так, — мовила Сюзанна.

— Так, — погодився Роланд, думаючи про Єрихонський пагорб. Про ріг, що вислизнув з пальців.

— Так я пройшов квартал, потім два, потім три. Вже почав було думати, що все владнається. Тобто нехай я відчую той запах і побачу кількох упирів третього типу, але я впораюся з цим. А надто тому, що третій тип мене не впізнає. Дивитися на них було те саме, що спостерігати за підозрюваними в поліцейській кімнаті для допитів через однобічне дзеркальне скло. Але того вечора я побачив щось гірше, значно гірше від зграї упирів.

— Ти побачив справжнього мерця, — сказала Сюзанна.

Каллаген повернувся до неї, і в його очах був вираз неймовірного зачудування.

— Як… як ти…

— Я знаю, бо теж бувала в тодеші в Нью-Йорку, — пояснила Сюзанна. — Ми всі бували. Роланд каже, що є люди, які чи то не розуміють, що померли, чи то відмовляються в це повірити. Це… як ти їх звеш, Роланде?

— Заблукані мерці, — відповів стрілець. — Їх небагато.

— Там їх вистачало, — сказав Каллаген, — і вони, на відміну від упирів, бачили мене. Понівечені люди на Парк-авеню, один з них чоловік без очей, друга — жінка без правих руки й ноги, вся обгоріла. Обоє дивилися на мене, наче сподівалися, що я їх… полагоджу чи що.

Я побіг. І, мабуть, пробіг збіса довгу відстань, бо коли прийшов до чогось, віддалено подібного до тями, то сидів на бордюрі, на перехресті Другої авеню й Дев'ятнадцятої вулиці, опустивши голову й дихаючи, мов паровий двигун.

До мене підійшов якийсь старий дивак і запропонував допомогу. Але я вже дихав більш-менш рівно, тож подякував і відмовився. Тоді він сказав, щоб у такому разі я вшивався, бо неподалік, за кілька кварталів звідти, патрульна машина, яка рухається в наш бік. Вони можуть загребти мене у відділок. Я подивився старому просто в очі й відповів: «Я бачив упирів. Навіть одного вбив. А ще бачив ходячих мерців. Думаєш, я злякаюся пари копів у патрульній машині?»

Він позадкував. Сказав, щоб я не наближався. Сказав, що я видався йому нормальним, тож він хотів зробити мені добро. І от яку подяку отримав. «У Нью-Йорку жодні добрі справи не лишаються безкарними», — мовив він і потупцяв геть, як розлючена дитина.

Я розсміявся. Тоді встав з бордюру й оглянув себе. Сорочка вилізла зі штанів. Штани були заквецяні якимось брудом, я навіть не міг згадати, де так забрьохався. Я роззирнувся і, дякувати всім святим, побачив бар «Американо». Пізніше я дізнався, що в Нью-Йорку їх декілька, але тоді подумав, що цей бар перемістився туди спеціально для мене. Я зайшов, сів на стілець біля краю барної стійки, і коли підійшов бармен, я сказав: «У вас є для мене дещо особливе».

«Справді?» — здивувався він.

«Так», — сказав я.

«Ну, — сказав він, — якщо скажете, що це, я наллю».

«Це „Бушмілз“, і оскільки ви тримаєте його в себе з жовтня минулого року, можете віддати з відсотками й зробити подвійний».

Едді скривився.

— Дарма ти це зробив.

— Тієї миті це здавалося найкращою думкою, яка тільки могла завітати в голову смертного. Я б забув Лупе, перестав бачити мерців, можливо, навіть більше не бачив би вампірів… комарів, як я подумки їх називав.

Вже о восьмій вечора я був п'яний. О десятій — п'яний як чіп. Невиразно пам'ятаю, як бармен викидав мене за двері. Трохи чіткіший спогад про те, як я прокинувся наступного ранку в парку, під ковдрою з газет.

— Назад до початку, — пробурмотіла Сюзанна.

— Еге ж, назад до початку, правду кажеш, жінко, і я дякую. Прокинувшись, я сів. Я думав, що моя голова розколеться. Я затиснув її між колінами, а коли зрозумів, що вона досі ціла, обережно підняв. На лавці, десь за двадцять ярдів од мене, сиділа стара жінка, просто собі старенька в хустці. Вона годувала білок горіхами з паперового пакета.

Та тільки на її щоках і лобі лежало те синє світло, з кожним подихом вириваючись з її рота, з кожним вдихом — заповзаючи всередину. Вона була однією з них. Комаром. Ходячі мерці зникли, але я не перестав бачити упирів третього типу.

І знову єдиною логічною відповіддю мені здавалося напитися, але була одна маленька заковика: я не мав грошей. Очевидячки, хтось мене пограбував, поки я відсипався під своєю газетною ковдрою, і от, маєте. — Каллаген посміхнувся, і в його посмішці не було нічого приємного.

— Того дня я таки знайшов «Менпауер». І наступного дня знайшов. І наступного. А потім нажлуктився. Того Літа Вітрильних Кораблів це стало моєю звичкою: працювати три дні тверезим, зазвичай штовхаючи тачку на якомусь будівництві чи тягаючи великі коробки для якоїсь компанії, яка виготовляла рухомі підлоги, потім надвечір заливати очі й наступного дня очунювати. Потім усе починалося спочатку. Неділі були вихідними. Таким було моє життя в Нью-Йорку того літа. І скрізь, де я опинявся, лунала та пісня Елтона Джона «Хтось врятував мені життя сьогодні». Не знаю, може, того літа вона була хітом. Знаю лише, що чув її на кожному кроці. Якось я п'ять днів поспіль працював на «Вантажоперевезення Ковей». Сімейний підряд, як вони себе називали. Що стосується тверезості, то був мій особистий рекорд того липня. На п'ятий день чоловік, що був у них за головного, підійшов до мене й запропонував узяти мене на повний робочий день.

«Не можу, — відповів я. — В моєму контракті чітко сказано, що мені забороняється влаштовуватися на постійну роботу в сторонній компанії навіть на місяць».

«Та хрін з ними, — каже він, — на це лайно ніхто не ведеться. То що скажеш, Донні? Ти молодчага. І, думається мені, ти здатен на більше, ніж запихати меблі у вантажівку. То як, поміркуєш над цим до завтра?»

Я став міркувати, й розмірковування, як зазвичай того літа, призвело до випивки. З запеклими алкоголіками так завжди. Я знову опинився в якомусь барі навпроти Емпайр-Стейт-Білдинг, слухаючи, яку музичному автоматі співає Елтон Джон. «Я майже був у тебе на гачку». А коли я повернувся на роботу, то найнявся до іншої компанії, туди, де ніхто не чув про довбаний сімейний підряд.

Каллаген виплюнув слово «довбаний» з якимось відчайдушним гарчанням, як це роблять люди, коли лайка стає для них останнім засобом, до якого можна вдатися.

— Ти пив, ніде не затримувався надовго, працював, — сказав Роланд. — Але ж того літа у тебе було ще принаймні одне заняття, адже так?

— Так. Але мені знадобилося трохи часу, щоб почати над ним працювати всерйоз. Я бачив кількох із них — і жінка, яка годувала білок у парку, була лише першою, — але вони нічого не робили. Тобто я знав, що вони упирі, але холоднокровно убивати їх мені ще було важко. А потім якось увечері в Беттері-парку я побачив вампіра, який пив кров. На той час я вже всюди носив із собою в кишені складаного ножа. Я підійшов до упиря ззаду, поки він їв, чотири рази встромив у нього ножа: у нирки, між ребра, високо в спину і в шию. В останній удар я вклав усю свою силу. Кінчик ножа вийшов на іншому боці, наштрикнувши потворин кадик, наче шматок стейка в шиш-кебабі. Звук був такий, наче щось розірвалося.

Каллаген розповідав спокійним тоном, але його обличчя дуже зблідло.

— І повторилося те, що я бачив у завулку біля «Домівки». Істота щезла, зоставивши по собі одяг. Я цього й очікував, але певності не мав, аж поки не пересвідчився на власні очі.