Елiзiум

Його подрузі дозволили підв’язати засудженій волосся і стягти за спиною руки. Відтак відіслали донизу, де натовп зустрів дівчину оплесками. Жертву, підтримуючи за лікті, нарешті підвели до шибениці.

Засуджена хоче щось сказати?

Мовчання.

Останнє бажання?

Тиша.

Кат обіруч узяв засуджену за поперек і, піднявши вгору, поставив на лаву, під зашморг. Виконуючи його вказівки, хлопець одягнув зашморг на шию жертві й затягнув його. Мабуть, зробив щось не зовсім правильно, бо розпинатель поправив зашморг.

— Це аби вона не за мить померла, — шепіт Роберта.

Сонце. Виборсалося з-за хмар. Сліпить очі.

Темрява.

Вона нічого не бачить.

Хлопець почав зав’язувати проклятій очі.

Благання розрізало повітря над ешафотом. Сенс слів неможливо ані зрозуміти, ані пояснити.

Відштовхнути. Чужі руки. Від. Себе.

Хлопець розгублено дивився на ката.

Крик. Нестямний. Жіночий. Хтось заткне їй рота? Що???

— Тільки не пов’язку. Хочу її бачити. Дозвольте мені бачити.

Кат подав знак.

Хлопець облишив спроби зав’язати засудженій очі.

Припини дивитися на мене!!!

Ні-і-і-і!!!

Блискавка. Удар. Обпік.

Боляче. Так боляче… Вона не витримає. Це… Занадто. Для. Неї.

Відвела погляд.

Настала мить. Перекинути лаву. Хлопець барився. Що, сволото, непросто?

Кат чекав. Терпляче. Спливло кілька хвилин.

Улюлюкання. Жарти.

Усе затягується.

Кого це хвилює?

Окрім тебе?

Нарешті. Кат штурхнув свого заступника.

Хлопець оскаженіло зіштовхнув засуджену з лави.

Кат блискавично підскочив. Вихопив лаву з-під шибениці.

Роберт не забув повідомити Лізі: інакше жертва чіплялася б ногами.

— Бачиш, ноги лишили незв’язаними, щоб динамічніше було, — він ніяк не вгавав.

Як і передбачав Роберт, муки Анни Дайсон скінчилися не одразу.

Спектакль тільки-но перейшов у найцікавішу для глядачів фазу.

Її оточують вовкулаки, які жадібно хлебчуть кров. Атмосфера, розпалившись, стала майже гіпнотичною. Задихається. Зараз вона задихнеться. У міазмах. Відчуває. Запах. Кожної. Душі.

Роберта, схоже, більше збуджувала присутність Лізи, ніж видовище, що давно приїлося. Однією рукою він обхопив її за талію, другою, замкнувши обійми, щосили притис до себе.

Їй байдуже. Страх. Головне. Не впасти. Він — опора. Хай буде.

Не відчувати. Того. Що відбувається. Заплющила очі. На мить.

Сніг.

Кров.

На снігу лежить десятирічне дівча.

Навколо неї — зграйка хлопчаків, її однолітків, які оскаженіло б’ють її ногами.

Темрява.

Відчуття. Перетворилися на звуки.

Звуки. Злилися в какофонію.

Угорі.

Пронизливо.

І.

Тонко.

Лунав

крик

болю.

Нестерпного.

Під ним у болоті.

Клубочилися.

Тисячі голосів-гадів.

Від насолоди.

Напружених.

Надривних.

Вони.

Дихали болем.

Жили.

Ним.

Раптово.

Відчула смак цього коктейлю у роті

і,

аби не знепритомніти, розплющила очі.

Тіло в петлі продовжує смикатися.

Танець.

Справді, схоже.

Босі ступні тремтять.

Під ними — калюжа.

Обличчя.

Вона більше не дивиться.

На неї.

Добре.

Що вона не бачить себе збоку.

7. Інтермедія

Ліза та Роберт сиділи візаві в невеличкому кафе на околиці столиці. У Медстоуні бари були битком набиті публікою, яка запально обговорювала побачене, але Ліза вирішила, що і власних вражень задосить. Могла піти й без Роберта, але потребувала підтримки, а хлопець був не найгіршою компанією. І вона раз за разом підливала собі в склянку віскі.

— А ти молодець, кишку маєш не тонку, — захоплювався Роберт. — Думав, одразу гепнешся без тями. А ти трималася. Мужчина. Та не пий так, існують кращі способи зняти напругу.

— А мені здалося, що ти кінчив, та ще й не раз. Не вистачить на сьогодні втіх? — спитала Ліза.

— Ну, можна й не сьогодні…

— Маєш кишку тонку, — закрила вона тему.

— Тоді пішли ще на щось подивимося, — перескочив на інше Роберт.

Ліза зітхнула, але знаючи, що хлопець іще стане їй у пригоді, відповіла:

— Тільки в моїй програмі вішальників уже немає, тому якщо ти любитель, іди без мене. Хочу побачити інше, — попередила вона. — До кінця тижня.

Друга фраза викликала у Роберта більший інтерес, аніж перша.

— Не заперечую. Хочеш подивитися, як голову відтинають? Це у свій спосіб цікаво. Тільки крові забагато. А чому до кінця тижня? Їдеш кудись? — спитав він.

— Так, дуже далеко… Розумієш, Роберте, — вона вперше назвала його на ім’я, — маю наприкінці тижня надзвичайно важливе побачення. Мушу підготуватися. Хочу мати докладну інформацію стосовно цієї теми.

Роберт насупився:

— Побачення інтимне чи ділове? Коханець оригінальний трапився чи наукову доповідь робитимеш? Можу поділитися інформацією в обох напрямках. То як?

— Радше друге, — посміхнулася Ліза дивному нападу ревнощів.

Роберт усміхнувся.

Якийсь час Ліза переховувалася від Мері й оцим страшенно образила її. Але обговорювати з «рюмсою Мері» подробиці останніх пригод, бажання не відчувала, інша річ — спілкування з Робертом. Він уже встиг кілька разів подзвонити, Лізі було з ним легко, тому вона охоче погодилась на зустріч. Залишатися на самоті з думками ставало все нестерпніше.

Останнім часом сон оминав її ліжко десятою дорогою, подеколи Ліза навіть не намагалася лягти. Коли щастило заснути, снила кошмарами. Жахіття кружляли над нею, наче зграя лютих комарів. Пробуджувалася й безкінечні нічні години лежала, уявляючи, як у темному підвалі чоловік у чорному каптурі накидає їй на горло зашморг. Утім, Інквізиція могла використовувати в своїх «установах» гірші речі, поряд із якими шибениця виглядала привабливою. Адже «приватним» стратам бракувало глядачів, які стали добрішими від часів давнини. Світле майбутнє, хоч так хоч сяк.

Хотілося вірити, що Інквізиція, з невідомих їй обставин, змушена грати з нею чесно. Хоча десь у найпотаємнішому закапелку свідомості вгніздилася крихітна, але страхітлива думка про біль, який їй заподіють, коли виникне у тому потреба. Логіка намагалася боротися з цим твердженням, та нераціональне «якщо» отруювало думки.

Призначений термін наближався, і усвідомлення реальності того, що доведеться пережити, ставало чимраз яснішим. Спершу власна смерть здавалася їй вигаданим фактом (навіть коли вона була глядачем на страті, свідомість відмовлялась вірити, що подібне відбудеться з нею), то наразі факт набував фізичної природи — і хотілося кричати.

Думки про втечу, наче нав’язливі гості, навідували дедалі частіше, але тієї ж миті згадувалось обличчя чиновника, й гості тікали не прощаючись. За нею наглядали. Безсумнівно. Повсякчас відчувала тиск. Її схоплять при першому ж необережному русі й змусять заплатити вдесятеро більшу ціну. Стояти на ешафоті перед глумливою публікою і схожим на клоуна катом за жодних обставин бажання не виникало. Хоча, зрештою, чи не байдуже? Думки про відсутність свідків і серйознішого ката полегкості не приносили. Проте опинитися на місці дівчини з Медстоуна вона не хотіла. Знала, наскільки вразлива емоційно. Хоча, можливо, метушня та ярмарковість дійства відволікала, давала змогу заціпеніти, не відчувати; тоді як вона відчуватиме щонайменшу дрібницю — безлюдні підвали Інквізиції наче спеціально створені для зосередження на деталях. Часом вона сумнівалася, чи варто йти дивитися вдруге. А якщо їй приготували не зашморг? Найменше хотілося злякатись, запанікувати, кричати й відбиватися, бо щось виявиться несподіваним, незнайомим. Звісно, цілком уникнути несподіванок неможливо, але, доклавши максимальних зусиль, можна призвичаїтися до вигляду і якості смерті.

Зустріч із Робертом була чудовою нагодою вирватися з дому. Останнім часом Ліза стала відлюдницею. Безсоння, нерви, брак свіжого повітря далися взнаки: з дзеркала на неї дивилася істота, яка крок за кроком втрачала людську подобу. Тьма дедалі поглинала її, оголюючи демонічні риси. Глибокі гіпнотичні очі на фоні неприродно білого обличчя могли будь-кого налякати. Довелося докласти неабияких зусиль, перш ніж зовнішність знову наблизилася до людської.