Чорнильна кров

Спочатку Мо переплітав записники з Резиними спогадами. Але якось Меґі помітила, як стурбовано він дивиться, коли донька їх гортає, занурена в малюнки й слова. Звичайно, вона розуміла його невдоволення, зрештою цей світ із літер та паперу на багато років забрав його дружину. Хіба могло йому подобатися, що його дочка майже ні про що інше не думає? Так, Меґі дуже добре розуміла Мо, та все ж не могла задовольнити його вимог: сховати записник і забути про Чорнильний світ.

Можливо, їй не було б так сумно, якби не зникли феї та кобольди — всі ці незвичайні створіння, яких вони привезли з собою з того клятого Каприкорнового села. В садку Елінор ніхто з них уже не жив. Порожні гнізда фей усе ще висіли на деревах, печери кобольдів також іще були, проте їхні мешканці зникли. Спершу Елінор думала, що ті чарівні істоти втекли, що їх викрали абощо. Але згодом побачили попіл. Дрібний, як порох, він укривав траву в садку, сірий попіл, сірий, як і тінь, з якої якось виринули незвичайні гості Елінор. І Меґі зрозуміла, що від смерті не втечеш, навіть коли тебе створено зі слів.

Уперта Елінор не могла змиритися з цією думкою. В розпачі вона повернулася в Каприкорнове село і побачила там самі порожні вулиці й спалені будинки.

— Знаєш, Елінор, — сказав їй Мо, — я боявся цього. Я не міг до кінця повірити, що існують слова, які можуть повернути мерців. До того ж, якщо бути чесним, вони не підходять до нашого світу.

— А я й не вірю! — лише відповіла Елінор.

Ще чимало тижнів по тому Меґі чула схлипування з кімнати Елінор, коли вечорами пробиралася в бібліотеку взяти собі книжку. Вже майже рік вони жили разом у великому будинку, і Меґі відчувала: Елінор подобалося, що вона не живе на самоті зі своїми книжками. Тітка віддала їм найкращі кімнати. (Колекція старих шкільних підручників та книжки кількох письменників, які впали в неї в немилість, переселилися на дах.) З вікна в кімнаті Меґі видно засніжені гори, а зі спальні батьків — озеро, відблиск води якого манив до себе фей.

Ще ніколи Мо не від'їжджав, не сказавши і слова на прощання. Без примирення…

«Можливо, мені спуститися і допомогти Даріусові в бібліотеці?» — думала Меґі, сидячи над книжкою і витираючи сльози.

Вона не плакала, коли сварилася з Мо, сльози з'являлися згодом… І коли тато помічав її заплакані очі, то щоразу заглядав у них із жахливим відчуттям провини.

Звичайно, всі знову чули, що вони сварилися! Даріус уже, певно, підігріває молоко з медом, а Елінор засуджуватиме Мо і чоловіків загалом, щойно Меґі просуне голову в кухняні двері. Ні, краще вона залишиться в кімнаті.

Ах, Мо. Він вирвав у неї з рук записник і забрав із собою. Саме той, в якому вона зібрала ідеї для власних історій, початки, перші слова, позакреслювані речення, всі її даремні спроби… Як він міг отак просто забрати? Вона не хотіла, щоб Мо читав його, щоб бачив, як вона марно нанизує слова, які так легко і впевнено спадають з уст, коли вона читає. Так, Меґі записувала мамині розповіді, заповнювала сторінку за сторінкою тим, що описувала Реза. Але щойно пробувала зіткати щось нове, історію, яка матиме власне життя, їй нічого не спадало на думку. Слова зникали з її голови, мов сніжинки, від яких залишається вогка плямка на шкірі.

Хтось постукав у двері.

— Заходьте! — важко видихнула вона та обмацала кишені, шукаючи старомодну хустинку, яку їй подарувала Елінор. («Це хустинка моєї сестри. Її ім'я теж починалося на „М“, як і твоє. Внизу в куточку, бачиш? Я подумала, краще хай вона буде в тебе, аніж її з'їсть міль».)

Реза просунула голову крізь двері.

Меґі спробувала усміхнутись, але вийшло якось жалюгідно.

— Можна зайти? — Резині пальці малювали в повітрі слова швидше, ніж Даріус їх вимовляв. Меґі кивнула.

Вона знала мову маминих знаків так само добре, як і літери алфавіту, — краще, ніж Мо і Даріус, і набагато краще, ніж Елінор, яка часто в розпачі кликала Меґі, коли Резині пальці промовляли занадто швидко.

Реза зачинила за собою двері і сіла на підвіконня. Меґі завжди кликала маму на ім'я, можливо, тому, що десять років у неї не було матері, а можливо, з тієї ж загадкової причини, чому батько для неї завжди був лише Мо.

Меґі відразу впізнала записник, який Реза поклала їй на коліна. Це той самий, який забрав Мо.

— Він лежав перед дверима, — промовили Резині руки.

Меґі провела пальцями по прикрашеній орнаментом обкладинці. Отже, Мо повернув його. Чому ж не зайшов? Був занадто сердитий? Чи, може, жалкував?

— Він хоче, щоб я віднесла записники на горище. Принаймні на деякий час. — Меґі раптово відчула себе такою маленькою. І водночас дуже дорослою.

— «Може, мені перетворитися на скляного чоловічка, — сказав він, — чи пофарбувати шкіру в блакитний колір, бо моїй доньці й дружині бракує фей та скляних чоловічків більше, ніж мене».

Реза всміхнулася й провела Меґі вказівним пальцем по носі.

— Так, я знаю, він не думає так насправді! Та щоразу неймовірно сердиться, коли бачить мене з записниками…

Реза подивилася крізь вікно в сад. Він такий великий, що не видно ні початку, ні кінця, лише високі дерева й старі кущі рододендрону, що височіли навколо будинку Елінор, наче вічнозелений ліс. Відразу під вікном Меґі — галявина, довкола якої галькою вимощено вузеньку доріжку. Скраю лавка. Меґі добре пригадує ніч, коли вона сиділа на ній і спостерігала, як Вогнерукий видував вогонь.

Постійно набурмосений садівник Елінор прибрав зів'яле листя аж після обіду — і посеред галявини забовванів згар: колись тут Каприкорнові люди спалили найкращі книжки Елінор. Садівник постійно намагався переконати Елінор засадити це місце або посіяти на ньому траву, але тітка лише енергійно хитала головою.

— Відколи на могилах сіють траву? — накинулася вона на садівника, коли той запитав про це останнього разу, і наказала залишити деревій, який так пишно проріс по краях випаленої землі, наче пласкими кошиковими суцвіттями хотів нагадати про ніч, коли полум'я проковтнуло друкованих дітей Елінор.

Червоне сонце заходило за горами, ніби теж хотіло нагадати про давно згаслий вогонь. Холодний вітер залетів з саду в кімнату. Реза здригнулась.

Меґі зачинила вікно. Вітер притис до шибки кілька зів'ялих блідо-жовтих і прозорих трояндових пелюсток.

— Я не хочу з ним сваритися, — прошепотіла Реза. — Я раніше ніколи не сварилася з Мо, ну добре, майже ніколи… Можливо, він має рацію.

Реза прибрала з чола волосся, таке ж довге, як і у Меґі, але темніше, наче на нього впала тінь. Зазвичай Реза прибирала його заколкою. Меґі віднедавна стала збирати волосся так само, як і Реза, і часом, коли ставала перед дзеркалом, здавалося, що бачить матір замолоду.

— Ще рік, і вона тебе переросте, — казав Мо, коли хотів подратувати Резу, а Даріус інколи через короткозорість плутав Меґі з її матір'ю.

Реза провела вказівним пальцем по шибці, наче вимальовуючи контури пелюсток. Її руки заговорили знову, нерішуче, як часом вуста.

— Я розумію твого батька, Меґі, — промовила вона. — Мені також здається, що занадто часто говоримо про цей інший світ. Не розумію, чому знову і знову повертаюсь до нього. І чому постійно розповідаю тобі лише гарні спогади, а не про сидіння під вартою, Мортолине покарання, про те, як коліна й руки боліли від роботи, боліли так, що не могла спати… Про всі ті жахи… Я тобі ніколи не розповідала про служницю, яка вмерла від страху, тому що в нашу комірчину прокрався нічний жах?

— Так, розповідала! — Меґі підсунулася ближче, та мамині руки замовкли. Руки, спрацьовані після всіх цих років прислуговування, спочатку в Мортоли, а потім у Каприкорна.

— Ти розповіла мені все, — сказала Меґі, — навіть найжахливіші речі, але Мо не хоче вірити!

— Бо відчуває, що ми попри все згадуємо лише приємне. Наче багато його було. — Реза похитала головою. Її пальці знову замовкли, а за якусь мить вели далі. — Я потайки вишуковувала час, секунди, хвилини, інколи цілу дорогоцінну годину, коли нам можна було піти в ліс, щоб назбирати Мортолі трав для її чорних пійл.