Янтарне скло

Вони намагалися переконати капітана зупинити корабель і пошукати його, але він був безжальною людиною, котру цікавив лише прибуток, який він мав отримати, швидко повернувшись із Катаю, тож їх було закуто в кайдани. Проте галівесп'яни передали їм напилок, і тоді…

І таке інше. Час від часу Ліра зверталася до Віла чи галівесп'ян за підтвердженням, і Салмакія додавала кілька подробиць, а Віл кивав. Так історія потрохи досягла точки, коли діти та їхні друзі з Місяця вирішили піти до країни мертвих, аби дізнатися від Ліриних батьків, де ті закопали сімейне багатство.

— Якби ми там були знайомі зі своїми смертями, як знайомі ви, — сказала Ліра, — це було б легко, але, гадаю, нам дуже поталанило, що ми потрапили сюди й можемо почути ваші поради. Ще раз дякую за вашу доброту, за те, що ви нагодували нас і вислухали, це дуже люб'язно з вашого боку. Але, бачте, нам потрібно прямо зараз, або, може, завтра, перетнути озеро й потрапити туди, куди ідуть мертві. Ви не знаєте, тут можна десь найняти човен?

Хазяї із сумнівом похитали головами — ніхто цього не знав.

І тут із-під купи ковдр, що лежала на ліжку в куті кімнати, пролунав голос, що його діти до того не чули — сухий та деренчливий. Голос був не жіночим і взагалі не людським, він належав смерті бабусі.

— Єдиний спосіб перетнути озеро та потрапити до землі мертвих, — сказала смерть, спершись на лікоть і наставивши на Ліру худий палець, — це попливти туди разом із власною смертю. Ви повинні викликати свої смерті. Я вже чула про таких, як ви, людей, вони вміли тримати свою смерть у шорах. Я так розумію, вам не подобаються ваші смерті, і вони з чемності тримаються так, щоб ви їх не бачили. Але вони недалеко. Куди б ви не повернули голову, ваша смерть ховається у вас за спиною. Куди б ви не подивилися, смерть ховається від вашого зору. Вона може сховатися у чайній чашці, у краплині роси, в подуві вітру. Це зовсім не схоже на наші зі старою Магдою стосунки, — промовила смерть і вщипнула жінку за зморщену щоку, а та відштовхнула її руку. — Ми з нею дружимо, робимо все разом. Це й є відповідь, якої ви шукаєте: ви повинні подружитися зі своїми смертями, виявити до них доброту, запросити їх наблизитися до вас та спробувати домовитися з ними.

Ці слова падали Лірі на серце, як важкі камені. Віл також відчув тривогу.

— Як же це можна зробити? — спитав він.

— Годі лише побажати, і цього буде досить.

— Зачекайте, — промовив Тіаліс.

Усі очі подивилися на нього, й навіть смерті, що лежали на підлозі, повернули до нього свої м'які безбарвні обличчя. Шевальє стояв поруч із Салмакією, поклавши руку їй на плече. Ліра зрозуміла, про що він думає: він хотів сказати, що вони зайшли надто далеко й мусять повернути назад, інакше буде запізно.

Тож вона втрутилася.

— Прошу вибачення, — сказала вона Пітеру, — але ми з моїм другом шевальє маємо на хвилинку вийти — йому треба за допомогою одного мого інструмента зв'язатися зі своїми приятелями з Місяця. Ми незабаром повернемося.

Вона обережно взяла його в руку, намагаючись уникнути гострих шпор, і винесла назовні, в темряву. Вони зупинилися біля стіни будинку, у них над головами дзвенів на вітрі напіввідірваний лист іржавого залізного даху.

— Ви повинні зупинитися! — промовив Тіаліс, і дівчинка поставила його на перекинуту бочку з-під бензину. Їх ледь-ледь освітлювала електрична лампочка, що розгойдувалася на своєму кабелі під дахом будинку. — Досить! Ви вже зайшли надто далеко!

— Але ми склали угоду, — заперечила Ліра.

— Ні. Про таке ми не домовлялися.

— Гаразд, ви можете залишити нас. Віл проріже вікно до вашого світу — або будь-якого світу, що вам сподобається і буде безпечним, — і ви перелетите туди. Ми не проти.

— Дівчинко, ти розумієш, що робиш?

— Розумію.

— Нічого подібного. Ти безрозсудна, безвідповідальна, брехлива дитина. Вигадки так легко спадають тобі на язик, що вся твоя натура просякнута нечесністю, і ти не визнаєш правду, навіть коли вона стоїть прямо перед тобою та дивиться тобі в очі. Так от, коли ти цього не розумієш, я скажу тобі відверто: ви не можете, не смієте гратися зі смертю. Ви мусите зараз же піти з нами. Я зв'яжуся з лордом Ізраелем, і за декілька хвилин ви вже будете під захистом мурів його фортеці.

Ліра відчула, як у її грудях вибухає лють, і, нездатна стримуватися, тупнула ногою.

— Ви нічого не знаєте! — крикнула вона. — Ви не знаєте, що в мене в голові та на серці, чи не так? А я не знаю, чи ваш народ має дітей, чи, може, ви відкладаєте яйця — я б не здивувалася з цього, тому що вас не можна назвати щедрими, добрими чи чуйними. Ви навіть не жорстокі — це було б краще, адже якби ви були жорстокими, це означало б, що ви сприймаєте нас усерйоз, а не просто йдете з нами тому, що це вас улаштовує. О, хіба я можу вам довіряти! Ви казали, що допоможете нам, що ми все робитимемо разом, а тепер ви хочете нас зупинити… Це ви нечесні, Тіалісе!

— Я не дозволив би власній дитині розмовляти зі мною таким тоном, яким розмовляєш ти, Ліро! І чому я не покарав тебе раніше?

— То зробіть це! Покарайте мене, ви ж можете! Встроміть свої бісові шпори в моє тіло, ну-бо! Ось вам моя рука… Ви й гадки не маєте, що в мене в голові, ви пихате егоїстичне створіння, ви не знаєте, як мучить мене те, що я заподіяла Роджерові! Для вас убити людину — що хруснути пальцями, вам на це начхати, але те, що я не вибачилася перед Роджером і не попрощалася з ним, є для мене нестерпною мукою, і я хочу бодай трохи загладити свою провину. Попри всю свою гордість, попри всю свою дорослість і розумність, ви ніколи цього не зрозумієте — якщо я змушена буду вмерти, роблячи те, що повинна зробити, то я умру з радістю! Смерть — це не так уже і страшно! Отже, жорсткий та сильний шевальє Тіаліс із отруйними шпорами, ви хочете вбити мене-то й робіть те, чого хочете! Тоді ми з Роджером зможемо довіку грати в землі мертвих та сміятися з вас, о жалюгідна істото!

Неважко було побачити, що Тіаліс ледь утримується — його всього розпирала та трусила страшенна лють. Але невідомо, чим усе це скінчилося б, якби він не почув голос, що пролунав за спиною в Ліри. Тієї ж миті обоє вони застигли від жаху, і Ліра почала повільно повертатися, вже знаючи, що вона там побачить, і відчуваючи, як уся її напускна хоробрість зникає.

Смерть стояла зовсім поруч і доброзичливо посміхалася, її обличчя було таким самим, як у всіх інших бачених Лірою смертей — однак ця була її власною. Пантелеймон у неї на грудях затремтів, заскиглив, огорнув своїм тілом горностая її шию та спробував відштовхнути її від смерті. Проте в такий спосіб він лише наближувався до смерті сам, і зрозумівши це, він знову сховався в дівчинки на шиї, там, де було добре чути пульсування її серця.

Ліра притиснула деймона до себе й подивилася прямо в обличчя смерті. Вона чомусь не пам'ятала, що та сказала, і лише бачила краєчком ока, як Тіаліс швидко готує магнітний резонатор до передачі.

— Ти моя смерть, так? — спитала дівчинка.

— Так, дорогенька, — відповіла смерть.

— Ти ж ще не збираєшся забирати мене?

— Я була потрібна тобі. Я завжди поруч.

— Так, але… Я лише хотіла піти до країни мертвих, але не вмерти. Я не хочу вмирати! Мені дуже подобається почуватися живою, я люблю свого деймона, і… Деймони туди не потрапляють, так? Я бачила, як вони зникають разом зі смертю людини, згасають, наче свічки на вітрі. У країні мертвих Єдеймони?

— Ні, — відповіла смерть. — Твій деймон зникає в повітрі, а сама ти зникаєш під землею.

— Однак я хочу піти до країни мертвих і взяти його з собою, — твердо промовила Ліра. — І ще я хочу повернутися звідти. Люди колись робили це?

— Дуже й дуже давно. Колись, дитино, ти потрапиш до країни мертвих без жодних зусиль, без ризику — це буде безпечна спокійна подорож у компанії твоєї власної смерті, твого вірного й відданого друга, котрий перебуває поруч із тобою кожної миті твого життя, котрий знає тебе краще, ніж ти сама…

— Але в мене вже є вірний і відданий друг — Пантелеймон. Ти не потрібна мені, смерте, я добре знаю Пантелеймона й люблю його, і якщо він колись… якщо ми колись…