Сповiдь вiдьом

— Просто тепер мене більше цікавить не історія, а одна жінка, що її досліджує. — Метью поволі підвівся. — Я питав, чи не голодна ти.

Для мене лишалося загадкою: чому він про це постійно питає? Хіба ж бувало таке, щоб я не була голодна?

— Так, — відповіла я, намагаючись виборсатися з глибокого й пухкого крісла. Метью подав мені руку. Я вхопилася за неї, і він із легкістю підняв мене.

Ми опинилися одне проти одного, майже торкаючись своїми тілами. Я зосередила увагу на виступ під светром Метью, де висіла маленька пляшечка зі священною водою.

Його очі бігали по мені, залишали за собою сліди — маленькі холодні сніжинки.

— Маєш чудовий вигляд, — мовив він стиха.

Я нагнула голову, і те саме пасмо звично впало мені на лоба. Метью простягнув руку і заправив пасмо за вухо. Цього разу його пальці ковзнули далі — аж до шиї. Піднявши пасмо волосся, він пропустив його крізь пальці, мов воду. Я здригнулася — то холодне повітря торкнулося моєї оголеної шиї.

— Мені подобається твоє волосся, — стиха пробурмотів Метью. — Воно має всі можливі кольори — навіть пасма чорного та червоного.

Я почула, як вампір глибоко увібрав у себе повітря — то він віднайшов у мені якийсь новий запах.

— Що ж ти там винюхав? — спитала я хрипким голосом, не наважуючись поглянути йому в очі.

— Тебе, — видихнув Метью.

Я повільно і невпевнено підняла голову, і наші погляди зустрілися.

— Може, повечеряємо?

Після цього скороминущого емоційного напливу мені було важко зосередитися на їжі, але я старалася, як могла. Метью підсунув крісло з ротангу так, щоб мені було добре видно всю теплу й затишну кімнату. З мікроскопічного холодильника він витягнув дві тарілки. На кожній поверх шару розкришеного льоду лежали по шість устриць — немов промені зірки.

— Лекція номер один у курсі твого навчання стосуватиметься устриць та шампанського. — Метью сів і підняв палець, наче професор, що приступає до викладання свого улюбленого предмета. Він потягнувся за пляшкою вина, яка перебувала в зоні «розмаху крил» його довгих рук, і взяв її з відерця. Одним поворотом п’ясті Метью витягнув корок із горла пляшки.

— Зазвичай це вдається мені важче, — сухо прокоментував він, обдивляючись свої сильні елегантні пальці. — Якщо хочеш, можу навчити тебе збивати корок мечем, — весело вишкірився Метью. — Звісно, підійде й ніж, якщо поруч не знайдеться меча. — І з цими словами він розлив вино по келихах, де воно зашипіло, затанцювало і заіскрилося у світлі свічок.

Він підняв свій келих і простягнув до мене.

— A la tienne [3].

— A la tienne, — відповіла я і підняла свій келих, щоб подивитися, як лопаються бульбашки, піднімаючись на поверхню. — А чому бульбашки такі маленькі?

— Тому що вино таке старе. Більшість шампанських вин довго не залежуються, бо їх досить швидко споживають. Але я особисто полюбляю саме старе вино — воно нагадує мені те, як смакувало шампанське в давнину.

— А це шампанське — дуже старе?

— Старше за тебе, — відповів Метью. Він саме розділяв половинки устриць голими руками — хоча для цього зазвичай був потрібен дуже гострий ніж та неабияка вправність — і кидав оболонки до скляної миски посеред стола. Він подав мені одну тарілку.

— Це шампанське тисяча дев’ятсот шістдесят першого.

— Будь ласка, скажи, що це найстаріше вино з тих, які ми сьогодні питимемо, — сказала я, пригадавши вино, яке Метью приніс минулого разу на вечерю. У пляшці з-під нього на моєму туалетному столику і досі стояли білі троянди, які він мені приніс.

— І не подумаю, — єхидно всміхнувся Клермон.

Я обережно скуштувала шматочок того, що містилося в оболонці устриці. І враз у мене очі мало на лоба не вискочили — мій рот наповнився присмаком Атлантичного океану.

— А тепер випий. — Метью підняв свій келих і спостерігав, як я відсьорбнула трохи золотистої рідини. — Що ти відчуваєш на смак?

Кремоподібна консистенція вина та устриці, зіштовхнувшись із присмаком морської солі, витворила щось абсолютно фантастичне і чаруюче.

— Таке враження, що у мене в роті — увесь океан, — відповіла я, і знову відсьорбнула вина.

Покінчивши з устрицями, ми перейшли до гігантського салату. Там були всі дорогі овочі, які тільки знало людство, а також горіхи, ягоди. До салату йшла смачна приправа з шампанського оцту та оливкової олії, яку Метью приготував, наколотивши її прямо за столом. Страву прикрашали тоненько нарізані шматочки м’яса куріпок, впольованих у лісі побіля Старої хатинки. Ми скуштували трохи напою, який Метью назвав «моє вино на день народження». Це вино мало запах ароматизованого лимоном поліролю для підлоги, а на смак було як крейда вперемішку з ірисками.

Наступною стравою був гуляш із великими шматками м’яса в ароматному соусі. Щойно скуштувавши його, я здогадалася, що це — телятина з яблуками та невеличкою кількістю сметани, накладеної поверх рису. Спостерігаючи, як я їм, Метью всміхнувся: я скривилася, коли мені вперше трапилося кисле яблуко.

— Це старий рецепт із Нормандії, — пояснив він. — Тобі подобається?

— Просто чудово. А ти сам це приготував?

— Ні, — зізнався Метью. — Гуляш приготував мені шеф-кухар із ресторану готелю «Стара пасторська оселя» і спорядив чіткими інструкціями як не перепалити його під час підігрівання.

— Можеш підігрівати його коли завгодно, — зазначила я, відчуваючи, як тепло гуляшу розливається по всьому моєму тілу. — А чому ти не їси?

— Не їм, бо не голодний. — Якийсь час Метью знову дивився, як я їм, а потім пішов на кухню, щоби принести ще вина. То була пляшка, запечатана червоним сургучем. Розрізавши сургуч, він відкоркував пляшку.

— Прекрасно, — прокоментував Клермон, наливаючи яскраво-червону рідину в графин.

— Ти вже чуєш запах? — спитала я, і досі до кінця не впевнена в надприродній силі його органів чуття.

— Хіба ж можна не чути запах такого вина! — Метью налив напою мені у келих, і трохи хлюпнув собі. — Ти готова скуштувати дещо абсолютно фантастичне? — спитав він. Я кивнула. — Це «шато Марго» з одного приголомшливого збору. Дехто вважає його найкращим із коли-небудь вироблених червоних вин.

Ми підняли наші келихи, і я скопіювала кожен рух Метью. Він встромив носа у свою склянку, а я — у свою. І враз мене огорнув аромат фіалок. А перше враження від смаку було таке, наче я випила шовковистий оксамит. За оксамитом пішли присмаки молочного шоколаду та ягід, а опісля — цілий потік начебто випадкових і не пов’язаних один з одним смаків, що нагадали мені давно забутий запах батькового кабінету після того, як він там курив, а також стружки від заточеного олівця, що їх я викидала до сміттєвого кошика, коли вчилася ще в другому класі. Останнє, що я у тім вині помітила, був пряний присмак, який нагадав мені про Метью.

— Воно смакує як ти!

— А чому?

— Бо пряне, — відповіла я і раптом вся почервоніла, як буряк.

— Просто пряне — і все?

— Ні. Спершу мені здалося, що воно смакуватиме квітами — фіалками, — бо саме фіалками воно й пахло. Але потім чого я тільки там не розкуштувала! А як воно тобі на смак?

На мою думку, його відповідь мала бути набагато цікавішою та менш спантеличеною, аніж моя реакція. Метью понюхав вино, крутнув його в келиху і покуштував.

— Фіалки — так, тут я з тобою згоден. Оті пурпурові фіалки в цукрі. Єлизавета Тюдор полюбляла цукровані фіалки, і вони зруйнували її зуби. — Метью знову пригубив келих. — Дим добрих сигар, на кшталт тих, що були в моді в клубі «Мальборо», коли там бував принц Уельський. Ожина, зібрана в чагарниках побіля стайні в Старій хатині та порічки, замочені в бренді.

Напевне, спостереження за тим, як вампір користується своїми надприродними чуттєвими здібностями, є одним із найбільш сюрреалістичних переживань для будь-кого. Вражало не те, що Метью бачив, чув і відчував нюхом те, чого не могла відчувати й бачити я. Вражала гострота і точність його сприйняття, коли щось потрапляло в поле дії органів його чуття. Скажімо, він розпізнав не просто ожину, а конкретну ожину, зібрану в конкретному місці та в конкретний час.