Сповiдь вiдьом
Сповiдь вiдьом читать книгу онлайн
Діана Бішоп — спадкова відьма, але в неї були причини зректися магії. Та чи можна опиратися своєму призначенню, коли навіть давній рукопис, що вона його, було, гортала суто задля наукових досліджень, «обрав» її? Досі ані демони, ані вампіри, ані відьми — ніхто не міг його прочитати. Та чи знайде вона в цій магічній книзі відповідь, як відстояти своє заборонене кохання до вампіра? Хай там як, їй доведеться застосувати свої сили…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— У ДНК вампіра багато схожих мутацій, спричинених опором, який чинив хворобам його організм. І, можливо, саме ці зміни і призводять до нашого вимирання. — На обличчі Метью з’явився занепокоєний вираз. — Тепер ми намагаємося зосередити наші зусилля і дізнатися, яка саме властивість крові вампіра започатковує процес генерації нових хромосом. І відповідь може бути саме в мітохондріях.
Міріам похитала головою.
— Аж ніяк. Відповідь у ядерній ДНК. Коли тіло людини зазнає різкого впливу вампірської крові, в ньому, напевне, починається реакція, яка дає тілу можливість швидко трансформуватися і адаптуватися до різких змін.
— Може, й так, але в такому разі нам слід детальніше дослідити й оту «зайву» ДНК. Напевне, саме вона відповідальна за вироблення нових хромосом, — наполягав Маркус.
Поки вони утрьох сперечалися, я закочувала свій рукав. Коли з-під тканини показався мій лікоть, а вени на руці відчули прохолодне повітря в лабораторії, вампіри замовкли і спрямували свою увагу на мою шкіру. Мені стало лячно.
— Діано, — холодно сказав Метью, торкнувшись свого паломницького знака. — Що ти робиш?
— Ви маєте ще чисті рукавички, Маркусе? — спитала я, закочуючи рукав.
Маркус весело вишкірився.
— Авжеж. — Він підвівся і видобув із сусіднього стола пару латексних рукавичок.
— Тобі не слід цього робити. — Слова Метью застряли у нього в горлі.
— Та знаю. Але хочу. — У світлі лабораторних ламп мої вени здавалися ще синішими, ніж зазвичай.
— Якщо це буде для тебе проблемою, Метью, то можеш почекати за дверима, — спокійно сказала я.
— Перш ніж зробити це, я хочу, щоб ти добряче подумала, — мовив Метью і схилився наді мною, немов захищаючи — так само, як і тоді, коли в Бодліанській бібліотеці до мене наближався Пітер Нокс. — Ми не можемо передбачити, що покажуть аналізи крові. Все твоє життя, вся історія твоєї родини буде викладена чорно-білими графіками. Ти абсолютно впевнена, що тобі потрібне таке ретельне дослідження?
— Що ти хочеш сказати — «все моє життя»? — Під його прискіпливим поглядом я аж скорчилася.
— Ці аналізи розкажуть нам набагато більше, ніж колір твого волосся та твоїх очей. Вони вкажуть — які іще риси передали тобі твої мати та батько. Не кажучи вже про риси, що їх передали тобі твої предки по жіночій лінії.
Ми обмінялися довгими мовчазними поглядами.
— Саме тому я й хочу, щоб ви взяли мою кров на аналіз, — спокійно мовила я.
На його обличчі на мить відбилося сум’яття.
— Усе життя мені хотілося знати, що ж там поробляє кров Бішопів, циркулюючи у моїх венах. І всім, хто знав мою родину, теж цікаво було знати. І ось тепер ми узнаємо.
Усе здавалося мені надзвичайно простим: моя кров розповість Метью те, про що я сама не знала і про що ризикувала дізнатися цілком випадково в несприятливій для мене ситуації. Мені не хотілося підпалювати меблі, літати між дерев чи подумати про когось погано, а потім дізнатися, що два дні по тому ця людина смертельно захворіла. Нехай Метью думає, що здавати кров на аналіз — ризикована справа. Мені це видалося справою абсолютно безпечною та надійною, бо я врахувала й зважила всі обставини.
— До того ж ти сам сказав мені, що відьми вимирають. А я — остання з роду Бішопів. Може, моя кров і допоможе тобі знайти відповідь на питання — чому відьми вимирають.
Наші погляди схрестилися — відьми і вампіра. Міріам та Маркус терпляче й мовчки чекали. Нарешті Метью сказав із відчаєм у голосі:
— Маркусе, принеси набір необхідних інструментів.
— Я сам це можу зробити, — вперто заперечив Маркус, ляснувши краєм рукавички об п’ясть. Міріам хотіла була його втримати, але він уже рушив до мене з коробкою пробірок та спеціальних голок.
— Маркусе, — застережливо мовила Міріам.
Метью вихопив приладдя у молодого вампіра і зупинив його холодним моторошним поглядом.
— Вибач, Маркусе. Але якщо вже хтось і буде брати у Діани кров — то це я.
Взявши мою п’ясть своїми холодними пальцями, він кілька разів зігнув і розігнув мені руку, а потім випростав її і лагідно, обережно поклав на прохолодну поверхню стола з іржостійкої сталі й обмотав мою руку над ліктем гумовим джгутом. Мушу сказати, коли вампір уводить голку вам у вену, то є в цьому щось зловісне й моторошне.
— Стисни руку в кулак, — тихо мовив він, натягуючи рукавички і готуючи порожнисту голку та першу пробірку.
Я зробила, як він сказав — і дивилася, як набухають мої вени. Метью не завдав собі клопоту попередженням, що зараз буде боляче. Він просто нахилився і без зайвих церемоній увів гостру металеву голку в моє передпліччя.
— Вправна робота, — сказала я і розслабила кулак. Тепер я спостерігала, як кров вільно побігла у пробірку.
Міняючи пробірки, Метью міцно стиснув рот у тоненьку ниточку. Скінчивши, він висмикнув голку і кинув її до цупкого пакета, призначеного для біологічно небезпечних відходів. Маркус зібрав пробірки і передав їх Міріам, а та позначила їх маленькими акуратними літерами. Метью наклав марлеву пов’язку на місце введення голки і притримав її своїми дужими холодними пальцями. А другою рукою взяв липку стрічку і приліпив марлю мені до руки.
— Дата народження? — спитала Міріам.
— Тринадцяте серпня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року.
Міріам здивовано витріщилася на мене.
— Тринадцяте серпня?
— Так, а що?
— Та нічого, просто перепитала для впевненості, — промимрила вона.
— У більшості випадків ми беремо також і ротовий мазок. — Метью розкрив пакунок і витяг із нього два шматочки білої пластмаси у формі мініатюрних весел, а їхні широкі кінці були злегка шершаві.
Не кажучи ні слова, я роззявила рот і дозволила Метью мазнути по внутрішній стороні щоки спочатку однією паличкою, а потім — другою. Кожна паличка зайняла місце в герметичній пластиковій рурці.
— Готово.
Окинувши поглядом лабораторію з голубими світильниками, я подумала про алхіміків, які наполегливо трудилися в тьмяному світлі вогнищ із деревного вугілля, чаклуючи над своїм імпровізованим устаткуванням та тріснутими глиняними тиглями. Вони, мабуть, все віддали б заради того, щоб мати можливість працювати в такій лабораторії з таким устаткуванням, яке значно полегшило б їм процес пізнання таємниць світобудови.
— А ви що — займаєтеся пошуками першого вампіра? — спитала я, кивнувши на шафу з шухлядами.
— Інколи, — повільно мовив Метью. — Здебільшого ж ми фіксуємо, як харчування та хвороби впливають на вид, і як та коли всихають певні генеалогічні гілки.
— А це правда, що ми є чотирма окремими видами, чи все ж демони, вампіри, відьми та люди мають одного спільного предка?
Мені завжди здавалося, що впевненість моєї тітки Сари в тому, що відьми мають мало спільного з людьми та іншими створіннями, ґрунтувалася не більше, ніж на традиціях та намаганні видати бажане за дійсне. В часи Дарвіна вважалося неможливим, що двійко звичайних предків-людей здатні були породити так багато різних расових типів. Коли декотрі європейці бачили чорних африканців, то вони, ясна річ, приставали на теорію полігенізму, згідно з якою раси походять від різних, не споріднених між собою предків.
— На генетичному рівні демони, люди вампіри та відьми можуть істотно відрізнятися, — відповів Метью, обпікши мене пронизливим поглядом. Він зрозумів, чому я про це питала, але від прямої відповіді ухилився.
— Якщо ваші дослідження доведуть, що ми — не різні види, а лише різні генеалогічні гілки одного й того самого виду, то це спричинить зміни всієї концепції, — застерегла я.
— З часом ми зможемо дізнатися, яким чином ми споріднені — якщо споріднені взагалі. До остаточного висновку нам іще треба пройти довгий шлях, — відповів, підводячись, Метью. — Гадаю, що на сьогодні вже досить науки.
Я попрощалася з Міріам та Маркусом, і Метью відвіз мене до Нью-Коледжу, а потім вирушив додому перевдягнутися. Увечері він забрав мене на йогу. До Вудстока ми їхали майже мовчки, заглибившись у власні роздуми.