Чорнильна кров

«Поглянь-но на ці витончені завитки! — промовляв він. — Можеш собі уявити, наскільки тонкими мають бути пензлики і пера, якими малюють подібні речі, Меґі?» Як часто він скаржився, що тепер ніхто не розуміється на виготовленні такого інструменту. І ось вона побачила їх на власні очі: тонкі, як волосина, пера і крихітні пензлі, цілий оберемок у глазурованому глечику, пензлі, які могли б наносити квіти й обличчя розміром з головку шпильки на пергамент і папір, змочені невеликою кількістю Гуміарабіку, щоб фарба ліпше трималася. У неї свербіли руки, щоб витягнути одного пензля з оберемку і взяти з собою, для Мо…

«Лише задля цього він мусив би прийти з нами! — подумала вона. — Щоб постояти в цьому приміщенні».

Майстерня книжкового мініатюриста, художника-ілюстратора… Світ Феноліо здавався ще вдвічі, втричі чудовішим.

«Елінор віддала б свого мізинця за те, аби опинитися тут», — подумала Меґі й хотіла підійти до одного з бюрок, розглянути все зблизька: пензлі, фарби, пергамент, та Феноліо стримав її.

— Бальбулюсе! — Він ледь помітно вклонився. — Як майстер сьогодні почувається? — В його голосі відчувалося глузування.

— Чорнильний ткач шукає пані Віоланту, — монотонно пояснив служник.

Бальбулюс вказав на двері за спиною.

— Ну, ви знаєте, де бібліотека. Можливо, її ліпше було б перейменувати на «скарбницю забутих коштовностей». — Він трохи гаркавив. Язик бився об зуби, немов йому бракувало місця в роті. — Віоланта саме роздивляється мою нову роботу, тобто те, що вона може там угледіти. Це копія оповідок, які ви написали для її сина. Мушу зізнатися, що пергамент я б ліпше використав для інших текстів, проте Віоланта наполягла.

— Власне, мені шкода, що ви мусите марнувати ваше мистецтво на такі дурниці, — відказав Феноліо, навіть не удостоївши поглядом роботу, яка лежала перед Бальбулюсом.

Здавалося, Фарида також не цікавила картина. Він поглянув у вікно, з якого небо світилося блакитніше за будь-які фарби на вишуканих пензлях. Меґі ж хотілося побачити, наскільки Бальбулюс розумівся на мистецтві, чи були підстави для того, щоб його міна була така зарозуміла. Вона непомітно ступила вперед і побачила картину, облямовану сухозліткою, на якій виднівся замок між зелених схилів, ліс, розкішно вдягнений вершник серед дерев, феї, які дзижчали довкола, і білий олень, який пустився навтіки. Ніколи раніше вона не бачила такої картини, як ця. Малюнок вигравав, як вітраж, як вікно в пергаменті Дівчина з величезним задоволенням схилилася б над картиною: розглядала б обличчя, начиння для вуздечки, квіти і хмари, проте Бальбулюс блимнув таким крижаним поглядом, що вона, зашарівшись, відсахнулася.

— Вірш, якого ви вчора принесли, — сказав Бальбулюс знудженим голосом, схиляючись над роботою, — хороший. Ви маєте частіше щось подібне писати, але ж я знаю, що ви надаєте перевагу оповідкам для дітей та пісням для строкатого люду. Навіщо? Щоб ваші слова наспівував вітер? Виголошені слова живуть не довше, аніж комаха! Лише записане слово живе вічно.

— Вічно? — Феноліо вимовив це так, ніби не було нічого смішнішого у світі. — Нема нічого вічного, Бальбулюсе. А для слів нема нічого ліпшого, аніж бути оспіваними шпільманом! Так, певна річ, вони змінюються, щоразу співаються інакше, та хіба це не чудово? Оповідка, яка має інше вбрання, коли її чуєш знову, що може бути кращим? Оповідка, яка росте і вкривається бруньками, мов істота! А порівняйте їх із тими, які друкують у книжках! Гаразд, можливо вони довше живуть, проте дихають лише тоді, коли людина розгортає книгу. Вони — мов звук, затиснутий між палітурками, і лише голос пробуджує їх знову до життя! Потім вони сиплють іскрами на всі боки, Бальбулюсе! Вони стають вільними, немов птахи, які випурхують у світ. Так. Можливо, ви маєте рацію, і папір робить їх безсмертними. Але що мені до того? Хіба я живу довше, акуратно втиснутий між сторінками разом зі своїми словами? Дурниці! Ми не безсмертні, і навіть найкращі слова нічого не вдіють. Правда ж?

Бальбулюс слухав його, не змінюючи виразу обличчя.

— Який незвичний погляд на речі, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Щодо мене, то я набагато кращої думки про безсмертність моєї роботи, аніж про шпільманів. Але чому ви зараз не йдете до Віоланти? Певно, вона скоро має йти, щоб вислуховувати селянські скарги або ж купецькі лементування щодо розбійників з битого шляху. Наразі майже неможливо знайти годящий пергамент. Його крадуть, а потім пропонують на базаpax за шаленими цінами! Чи ви собі уявляєте, скількох кіз необхідно забити, щоб викласти вашу оповідку?

— Для кожного розгорту близько однієї, — сказала Меґі і вловила на собі ще один крижаний Бальбулюсів погляд.

— Розумна дівчинка, — сказав він таким тоном, що його слова радше скидались на образу, аніж на схвалення. — А чому? Бо ці дурні козарі женуть отари по реп'яхах та колючих чагарниках, не думаючи про те, що козяча шкіра потрібна для письма!

— Хм, я ж вам невпинно пояснюю, — сказав Феноліо, підводячи Меґі до дверей бібліотеки. — Папір, Бальбулюсе. Папір — це сировина майбутнього.

— Папір! — Бальбулюс зневажливо чмихнув. — Чорнильний ткачу, ви ще божевільніший, ніж я думав.

Меґі відвідала з Мо стільки бібліотек, що збилася з ліку. Чимало бібліотек були більші, але навряд чи якась була краща за бібліотеку Тлустого князя. По ній було видно, що вона колись була улюбленим місцем господаря. Тут стояв лише один бюст Козимо, з білого каменю, до якого покладено трояндовий цвіт. Килими, які прикрашали стіни, були кращі за ті, які висіли у тронному залі, свічники важчі, кольори тепліші, і Меґі побачила достатньо речей у Бальбулюсовій майстерні, щоб припустити, які скарби її оточували тут. Скріплені ланцюжками, вони стояли на полицях, не так, як у бібліотеці Елінор, корінець до корінця, а обрізом догори, бо там знаходилася назва. Перед полицями рядами стояли бюрка, напевно, призначені для найновіших скарбів. Скріплені ланцюжками, як і їхні сестри на полицях, книжки лежали на бюрках накриті, щоб сонячні промені не потрапляли на Бальбулюсові зображення, а бібліотечні вікна було завішено важкими полотнищами. Очевидно, Тлустий князь знав, як згубно сонячне світло впливає на книжки. Лише дві книжки було розгорнуто. Перед однією з них стояла Бридка, так низько схилившись, що мало не торкалася сторінок носом.

— У Бальбулюса все краще й краще виходить, Бріано, — сказала вона.

— Він жадібний! Перлину за те, що він впускає вас до бібліотеки вашого свекра! — Її служниця стояла біля іншого вікна, виглядаючи надвір, а Віолантин син смикав її за руку.

— Бріано! — вередував він. — Ходи вже. Яка нудьга. Ходімо зі мною на подвір'я. Ти обіцяла.

— За перлини Бальбулюс купує нові фарби! За що ж іще він може їх купити? Золотом у цьому замку платять ще лише за статуї небіжчика. — Віоланта здригнулася, коли Феноліо зачинив за собою двері. Усвідомлюючи свою вину, вона сховала книжку за спиною. Лиш як побачила, хто перед нею стоїть, напруження з обличчя зійшло. — Феноліо! — сказала вона і прибрала з чола пасмо мишастого кольору. — Це треба так мене лякати? — Родима пляма на її обличчі була схожою на відбиток лапи.

Феноліо, всміхаючись, поліз до торби на паску.

— Я вам дещо приніс.

Віоланта жадібно схопила зелений камінь. Її руки були малі й пухлі, як у дитини. Вона знову поквапно розгорнула книжку, яку сховала за спиною, тримаючи берил перед одним оком.

— Бріано, ходи вже, а то накажу обрізати тобі волосся! — Якопо схопив служницю за волосся і потягнув за нього щосили, що вона аж скрикнула. — Мій дідусь так само робить. Він чикрижить волосся наголо шпільманкам і жінкам, які живуть у хащі. Він каже, що вночі вони перетворюються на сов і кричать попід вікнами, поки хтось не помре в ліжку.

— Не дивись на мене так! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Дияволя не я вигадав. Гей, Якопо! — Він штовхнув ліктем Фарида, поки Бріана все ще намагалася звільнити волосся від маленьких пальців. — Дивись, кого я тобі привів.

Якопо відпустив Бріанине волосся і без особливого захвату поглянув на Фарида.