Заплотний лицар (ЛП)

Втім, старий лицар і того не хотів з певної пори. Він жодного разу не бився на турнірному герці, відколи його зсадив з коня принц Дракон-Каменя. А сталося це багато років тому на турнірі біля замку Штормолам.

— Не кожен може похвалитися, що зламав сім списів супроти найславетнішого воїна Семицарства, — казав старий. — Краще, ніж того разу, я вже ніколи не битимуся, то навіщо мучитися?

Дунк підозрював, що на заваді панові Арлану стала старість, а не принц Дракон-Каменя, та не смів висловити підозру вголос. Старий мав свою гідність і зберігав її до останнього подиху. «Я швидкий та міцний, старий завжди казав. Мені до снаги те, на що він уже й не сподівався. А чому б ні?», уперто повторював собі Дунк.

Він пробирався трав’янистою галявинкою і подумки зважував своє майбутнє щастя на герцях, коли зненацька побачив крізь кущі миготіння багаття. Що за нова біда? Недовго думаючи, Дунк вихопив меча і ринув навмання крізь високу траву.

Він увірвався був до свого табору з ревом та лайкою, але спинився, забачивши хлопця біля вогню.

— Ти! — вигукнув він, опускаючи меча. — Що ти тут робиш?

— Рибу смажу, — відповів лисий малий. — Хочте?

— Я питаю, як ти сюди втрапив? Коня вкрав, чи що?

— Під’їхав на задку воза. Якийсь чоловік віз ягнят до замку, до столу пана господаря ясенбродського.

— Гаразд, то піди подивись, чи він ще не поїхав. Або ж знайди собі іншого воза. Байдуже, аби забрався геть.

— Не проганяйте мене, — вперто проказав хлопчина. — Мені та корчма вже в печінках сидить.

— Я не терпітиму твого нахабства, — попередив Дунк. — От кину тебе через коня просто зараз та відвезу додому.

— Та ж до Король-Берега далекувато, — мовив хлопець. — Турнір пропустите.

До Король-Берега. На хвильку Дунк подумав, що з нього глузують. Але малий не міг знати, що Дунк народився у Король-Березі. Отже, ще одне жебраченя з Блошиного Подолу. Хто насмілиться винуватити його за те, що він схотів звідти вибратися на світ божий?

Дунк відчув себе дурнем, стоячи з мечем у руці над восьмирічним сиротою. І вклав зброю до піхов, зберігаючи похмурий вид — аби малий знав, що лицар всяких дурниць не даруватиме. «Відлупцювати б його як слід», подумав він, але не зміг підняти руку на жалюгідне дрібне хлоп’я. Натомість роззирнувся табором. У справному колі з камінців весело тріщало багаття, коні були вичищені, а одяг звисав з в’яза і сушився над вогнем.

— А оце чого тут?

— Я виправ, — відповів хлопець. — Попорав коней, запалив багаття, спіймав рибу. Поставив би й намет, але не знайшов.

— Онде мій намет. — Дунк махнув рукою над головою, показуючи на гілля високого в’язу, що нависало шатром.

— Це дерево, — відповів хлопчик, анітрохи не вражений побаченим.

— Справжній лицар не потребує іншого намету. Краще спати під зірками, аніж нюхати кіптяву в наметі.

— А якщо дощ?

— Дерево закриє від дощу.

— Дерева пропускають воду.

Дунк засміявся.

— Справді, пропускають. Гаразд… правду кажучи, в мене бракує грошей на намет чи шатро. А ти краще перегорни рибу, бо знизу спалиш, а згори лишиш сирою. Не буде з тебе доброго кухарчука.

— Був би. Якби я схотів, — відповів хлопець, але рибу перегорнув.

— Де твоє волосся? — запитав його Дунк.

— Маестри зголили. — Раптом усвідомивши, малий натяг каптура темно-бурого кобеняка на голову.

Дунк чув, що таке роблять, коли лікують від вошей, волосяної шашелі та інших хвороб.

— Ти хворий, абощо?

— Ні, — відповів малий. — А як вас звати?

— Дунк.

Підле створіння зареготало так, наче почуло щось найкумедніше в світі.

— Дунк?! — перепитав малий. — Зацний лицар пан Дунк? Ні, лицарів так не кличуть. Ну хоча б Дункан, абощо?

А чи й справді Дункан? Старий, скільки знав, називав його просто Дунком, а життя до служби в старого він пам’ятав поганенько.

— Так, Дункан, — відповів він. — Пан Дункан з…

Дунк не мав ані прадавнього імені, ані родовитого дому за плечима; коли його знайшов пан Арлан, він жив у провулках Блошиного Подолу і під’їдався у тамтешніх гидких харчівнях. Ані батька, ані матері він не відав. То що ж відповісти? «Пан Дункан з Блошиного Подолу»? Не надто шляхетне ім’я. Хіба що прозватися паном з Грошодубу. Але раптом хтось запитає, де він — той Грошодуб? Дунк ніколи там не бував, а старий не мав охоти розповідати.

Він зморщив лоба на хвильку, а тоді зметикував:

— Пан Дункан Високий.

На зріст він таки був високий, хто б казав. Та й прізвисько досить гучне, цілком лицарське.

Але малий розважив інакше.

— Не чував я щось про такого лицаря, Дункана Високого.

— Хіба ти знаєш усіх лицарів Семицарства?

Хлопець кинув у відповідь зухвалий погляд.

— Усіх, які чогось варті.

— Я не гірший за інших. І покажу це всім на турнірі. А ти маєш якесь ім’я, злодюжко?

Хлопчик повагався.

— Яйк, — відповів він нарешті.

Дунк сміятися не став. Голова в малого справді скидалася на яйце. Малі хлопчаки бувають жорстокі до інших. Так само, як дорослі.

— Яйку, — відповів він, — мені б слід було відлупцювати тебе до крові та відіслати геть. Але правду кажучи, мені бракує не тільки намету, але й зброєносця. Тож присягнися коритися моїм наказам і лишайся при мені на час турніру. А там побачимо. Якщо виявишся вартий свого харчу, то матимеш одяг на спині та їжу в животі. Хай одяг буде з ряднини, а їжа — солонина і тараня… ну хіба що оленина, коли лісників поруч нема… та голодний і холодний не ходитимеш. До того ж обіцяю не бити тебе марно.

Яйк вдячно посміхнувся.

— Красно дякую, вельможний пане.

— Називай просто «паном», — виправив Дункан. — Я ж не вельможний господар чи князь, а заплотний лицар.

Він спитав себе, чи бачить його згори покійний старий. «Я вчитиму малого лицарської науки так само, як ви, пане, вчили мене. Він хлопець меткий, і одного дня сам зможе стати лицарем.»

Малий таки недосмажив рибу всередині, та й кістки не всі повитягав, але проти твердої солонини то була розкішна учта.

Яйк скоро заснув коло згасаючого вогню. Дунк лежав на спині неподалік, підклавши під голову чималі долоні, й дивився у нічне небо. З турнірного поля, за верству звідти, долітали звуки музики. На небі всюди сяяли зірки — тисячі й тисячі. Одна впала, поки він дивився. Прокреслила яскравий зелений слід на чорному небосхилі, та й згасла.

«Коли падає зірка, вона приносить щастя тому, хто її бачить», подумав Дунк. «Інші лицарі у своїх шатрах та наметах бачать самий шовк замість неба. От і дістанеться усе щастя мені самому.»

VI

Вранці він прокинувся від півнячого кукурікання. Яйк нікуди не дівся — спав собі під кунтушем старого лицаря. Початок добрий: хоча б не втік уночі. Дунк тицьнув його носаком у бік, щоб прокидався.

— Піднімайся. Час працювати.

Хлопець швидко підскочив, протираючи очі.

— Допоможи засідлати Бистроніжку, — наказав Дунк.

— А поснідати?

— Є шматок солонини. Отримаєш, як упораєшся.

— Краще вже конятини, — пробурчав Яйк і додав, — пане.

— Роби, що кажу, бо снідатимеш копняками. Неси гребінці, вони у саквах. Так, у отих.

Разом вони добре вичухали гніду кобилку, накинули їй на спину краще сідло пана Арлана і добре затягли попруги. Дунк зазначив про себе, що Яйк працює швидко і спритно, коли вже береться до справи.

— Я надовго, — мовив він до хлопця, сідаючи в сідло. — А ти сиди тут, порайся у таборі. І дивись мені, щоб інші злодюжки не пхали сюди носа.

— Дасте меча, щоб їх відганяти? — запитав Яйк. Він мав сині очі, помітив Дунк. Дуже темні, волошкові. Чомусь на лисій голові вони здавалися велетенськими.

— Не дам, — відрізав Дунк, — досить з тебе і ножа. Дивися, щоб був на місці, коли я повернуся, чуєш? Якщо обікрадеш мене і втечеш, то я тебе під землею знайду, присягаюся. Вистежу з собаками!

— Ви не маєте собак, — спокійно зазначив Яйк.

— То позичу, — відказав Дунк. — Задля тебе не пошкодую.